Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

Зіставляючи обставини виникнення "революційних" органів безпеки Центральної Ради з подіями в Україні початку 90-х, можна провести певні історичні паралелі. Непослідовність і брак професійності Центральної Ради у вирішенні питань державного будівництва, надто великі сподівання на розв'язання внутрішніх проблем (особливо економічних) за рахунок іноземної допомоги, суперечності між урядом і місцевими адміністраціями, наявність незаконних збройних формувань, - все це створювало сприятливі умови для діяльності в Україні іноземних розвідок, котрі намагалися здобувати конфіденційну інформацію, впливати на український уряд через своїх агентів з числа дипломатів, радників, комерсантів. Вплив здійснювався також шляхом підтримки тих або інших політичних груп чи їх лідерів, ініціювання створення релігійно-містичних організацій та ін.

Після розпаду СРСР ситуація в Україні до певної міри повторилася: економічна криза, зростання іноземної присутності, недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази та інші обставини створюють сприятливі умови для розвідувальної роботи іноземних спецслужб.

§ 2.2. ВИНИКНЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ТА ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНИХ СПЕЦСЛУЖБ УНР

З кінця 1917 р. - початку 1918 р. воєнно-політична й оперативна обстановка в Україні ставала все більш напруженою. Формально дотримуючись принципу самовизначення націй, Раднарком радянської Росії докладав зусиль до ліквідації незалежної УНР, розгорнув військово-політичну підтримку українського радянського уряду. Більшовицькі агітатори вели активну підривну пропаганду серед селянства України, спекулюючи на серйозних прорахунках керівництва республіки в сфері аграрної політики [138].

Активізувалося російське монархічне підпілля, котре висувало гасло відновлення "єдиної і неподільної Росії". Так, уже в листопаді 1917 р. в Києві відомий ідеолог російського монархізму і великодержавного шовінізму В.Шульгін створив нелегальну організацію "Азбука" (її члени були зашифровані під літерами абетки), котра спеціалізувалася на здобутті політичної інформації про події в республіці [139].

Значно пожвавилась і робота в Україні іноземних спецслужб. Після розгрому більшовиками Ставки російського головнокомандувача і вбивства главкома генерала М.Духоніна до Києва переїхали з Могильова військові місії провідних країн Антанти, а також Бельгії, Румунії, Сербії, Італії, Японії. Особливо посилилися позиції американської резидентури в Україні - до Києва прибули військова місія генерала Скотта і група офіцерів-розвідників із Румунії. Велику зацікавленість в інформації щодо УНР та впливі на її політичний курс виявила і Велика Британія. 12 грудня 1917 р. Генштаб цієї країни підготував для уряду довідку про нові державні утворення на території Росії, котрі могли б виставити свої армії для боротьби з більшовиками. 14 грудня англійський уряд уповноважив МЗС країни надати фінансову допомогу всім антибільшовицьким силам. За розпорядженням посла Англії в Росії Д.Б'юкенена з Петрограда до Києва прибули його емісари майор Вільямс і капітан Нокс, котрі мали при собі по 10 млн. фунтів стерлінгів для фінансування сил, лояльних до Англії. Тривало й використання у розвідувальних цілях можливостей консульських закладів. Наприклад, роботу американської агентури у Києві координував з грудня 1917 р. консул США Д.Дженкінс [140].

Зрозуміло, хоча Центральна Рада і не приховувала своєї опозиційності до більшовицького уряду, штучне втягнення іноземними державами України у збройний конфлікт з радянською Росією могло б мати катастрофічні наслідки для УНР. До того ж, активна діяльність спецслужб країн Антанти і США була викликана не інтересом до відродження національної державності України як такої, а суто прагматичною зацікавленістю у залученні людських і матеріальних ресурсів УНР до війни проти держав Центрального блоку. З вояків-українців планувалося створити кілька армійських корпусів для відправлення на Південно-Західний і Румунський фронти.

Держави Антанти і США неприховано втручалися у внутрішні справи України, надсилаючи ноти з погрозами розриву дипломатичних відносин (вони були встановлені УНР з Францією і Англією) у разі продовження переговорів між УНР та країнами Чотвірного блоку у Бресті. Підписання ж Україною 27 січня 1918 р. мирного договору з країнами австро-німецького блоку та їх сателітами негайно припинило будь-які контакти держав Антанти з Україною. Навесні 1918 р. з Києва від'їхали до своїх країн військово-дипломатичні представники Англії, Франції і Бельгії [141].

Існування військової загрози Україні з боку радянського російського і радянського українського режимів змусили керівництво УНР вжити заходів до військового будівництва. Одним з найбільш важливих кроків у цьому напрямку було створення за рішенням Генерального Секретаріату військових справ у листопаді 1917 р. Генерального штабу української армії. Його очолив генерал О.Бобровський, а його заступниками стали полковники О.Сливинський та Е.Кільчевський [142].

На жаль, Генеральний штаб не мав спеціалізованого підрозділу військової розвідки, і це був не єдиний прорахунок організаторів військового будівництва в УНР. Розбудові вищих органів управління збройними силами (і в тому числі - військовими спецслужбами) суттєво заважала ідеологізація державного життя країни, перенесення партійного лобізму на питання державотворення. Все це негативно впливало на підбір кадрів військових установ. На думку Д.Дорошенка, генеральний секретар військових справ С.Петлюра оточив себе молодими прапорщиками, матросами, писарями, військовими чиновниками. Він та його прибічники з недовірою ставилися до "старих" офіцерів, навіть якщо вони були етнічними українцями. Звичайно, відчуваючи таке до себе ставлення, досвідчені офіцери і генерали, що мали бойовий досвід, не поспішали до лав української армії. Більше того, до органів управління армією проникали всілякі авантюристи, не здатні до конструктивної праці, і після гучної мітингової кампанії у розпорядженні Центральної Ради було лише кілька полків, що являли собою скоріше загони партизанів під командуванням своїх "отаманів", аніж частини регулярної армії [143].

При підборі військових кадрів, зазначав відомий український воєначальник М.Омелянович-Павленко, перш за все оцінювалась не кваліфікація людини, а її "партійний стаж". "Українці-романтики... надто велику увагу надавали другорядним історично-театральним атрибутам та букві "С" (соціаліст). Всі такі атрибути (оселедець, люлька, бандура) й були на початках тими ознаками, якими виявлявся патріотизм, кваліфікувалася людина як робітник. А скільки звідси ставало лиха!" За словами М.Омеляновича-Павленка, Генеральний штаб "уявляв собою оригінальну установу. Передовсім вражала мішанина в його особистім складі. З одного боку, тут були старшини вищої службової кваліфікації, а з другого - військові, які ніколи і нічого спільного не мали з штабовою службою" [144].

Більше того, провідні соціалістичні партії України єднало програмне положення про недоцільність існування в недалекому майбутньому регулярних збройних сил як таких, що не потрібні демократичній державі і, безумовно, відімруть після перемоги соціалізму. Так, у програмі української соціал-демократії (УСДРП) наголошувалося на необхідності "заміни постійного війська народною міліцією". У програмі українських есерів, яку ухвалив II з'їзд УПСР у липні 1917 р., теж ішлося про "скасування постійної армії і заміну її народною міліцією". Українські соціалісти-федералісти (УПСФ) внесли до ухваленої у вересні 1917 р. програми положення про намір "перейти від регулярної армії до міліції". Програма партії соціалістів-самостійників (УПСС) також висувала вимогу "знесення постійного війська на Україні". Оскільки саме соціалістичні партії встановлювали політичний тон у Центральній Раді, неважко зрозуміти її зневажливе ставлення до проблем утворення постійних оборонних інституцій в Україні. 3 січня 1918 р. УЦР прийняла "Закон про створення народного війська", ухвалений Малою Радою [145].