Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Нема. І привид, мабуть, більше не прийде.
Од усього зостався куций пружечок споминів, щоб не забувати. Десь я чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нікому. До минулого звертаються, коли несила жити сучасним і коли мусиш починати з того, на чому тебе вихопило із колії. А шанси?… Побачимо.
Зима. Як колись, село димить кізяками. Вітально похитують гіллям ялиці, небо — мов нерозоране поле, поле — як зачарована, сповита в саван красуня, яка от-от схопиться і усміхнеться людям. Ба ні! Не скоро. Тільки-но листопад. До речі, я охрестив би цей місяць тронопадом, якби справа лише в тронах. Насправді до весни далеко…
А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нині вже гріх, якщо минеться без чарки.
У наших Колобродах звичайні люди, і живуть вони звичайним життям. А як взяти загальніше, то що світ, те й вони. Я тричі обійшов Гривастюкову канцелярію і тричі опинявся перед дверима крамниці. Там ішла дискусія на близькі мені теми. Хмільний гамір заманив мене.
У тютюновому чаду на широких ослонах сиділи розважливі ґазди і цідили вино.
— Німець хитрий, як лис: буцім здався, а насправді…
— А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристаміліметрових гармат?
— Якби Жофр [4] докумекав, що намислив Шліффен, [5] то дав би фріцам припарки.
— А якби Мольтке [6] не зазнався, то примусив би французьких генералів переодягатися в спідниці. Треба ж було йому гнатися за недобитками.
— Перед війною Німеччина мала золотий запас у сто двадцять мільйонів марок.
— А шанцевий інструмент забороняли видавати…
— Посуньтеся, — штовхнув я. Молотковського.
— Майте на увазі,- казав у цю мить коваль, — що Вільгельм [7] — то був. сучий син.
— Але на телеграмі Ліхновського, — втрутився я, — цими самими словами обізвано Георга V. [8] У владик кожне слово на підхваті.
— О, моє шануваннячко, пане Повсюдо. — Молотковський зробив для мене місце на ослоні. — Ми ось… За ваше здоров'я, пане Повсюдо! — Він перехилив кварту і, скривившись та скрипнувши зубами, додав:- Війна, знаєте, це таке діло… для кого старатися?
— Але ж війна закінчилась?
— Ніколи не закінчиться. — Молотковський люто вирячився на Головацького.
Маєте рацію, — зітхнув я. — За все добре!
— Повсюдо! — вигукнув з кута Ілля Гордій, невгомонний анекдотист, старий парубок (до цього він мене не бачив). — Хлопці! Приймаю Повсюду в заступники на дівочому фронті. Слово честі, він проп'є з нами всю валюту, яку заробив австрійським штиком, і ніколи не ожениться. Увага, панове? Коли господь прийме наші душі, прошу від громади пам'ятника: ми з Повсюдою на бочці вина. Освятіть пам'ятник поруч з цісарем.
Мені раптом пересохло в роті од його пророцтва, і я почав пити одну за одною. Подумки я протестував: «Ілля — божевільний. Не слухай. Прокопе. Ти сам знаєш, що треба робити. Це баламути. На словах вони — одне, а в душі теж хотіли б почати заново, та не мають відваги і котяться за інерцією. На себе будуть колись нарікати. А ти йди своєю дорогою…»
Пиятика дійшла такого розмаху, що стала ніби роботою. Пили сквапно, мовчки, ненаситно, як самозречені.
— Аборигени, [9] - пробурмотів я.
— Що ти сказав? — затермосив мене Ілля, звісившись наді мною. — Що ти верзеш?
— А-бо-ри-ге-ни… — Я сп'янів. — Череда, орда, латифундія, рента, розтоптане сумління.
— На, — Ілля подав мені чиюсь наповнену кварту.
Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидів, обтяжений вином. Я ще бачив, як звалився під стіл Молотковський, відтак Головацький, і зрадів: я ляжу останній і нічого їм не виляпаю.
Біля вуха хропів Ілля. Не хропів, а декламував:
— Мовчи! — закричав я, але тут же зрозумів, що це я, плету казна-що. Зціпив зуби, затулив долонею рот, але звідтіль булькало-воркотіло:-Як-то на світі поживати, яке собі занятіє мати?…
Остання крихітка свідомості забила на сполох; зараз. я почну сповідатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня явився батько. «Встань», — звелів він. «Встаю…» Я підняв голову, але на ноги мені звалилась цісарева статуя.
— Пусти, — заблагав я.
Він мов оглух. Тоді я запитав цісаря:
— Ваша світлосте, коли скасоване рабство?
Цісар блаженно засміявся:
— З часу заснування моєї імперії.
— А що таке політика?
Цісар зірвався з долівки і крізь відхилене вікно майнув на постамент. «Почекай же, — думав я собі,- ти од мене не втечеш! Я тобі нічого не можу вдіяти за ту містику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу висотаю». Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снігова чалма, два носи і дві пари брів. Він, здавалося, був наляканий моїм наближенням, та намагався не подати знаку і посміхався.
— Кажи! — гукнув до нього.
— Це надзвичайно велемудра забава, — пробурмотів він.
— А війна?
Цісар насупився.
— Брехня! — закричав я щосили. Небіжчик Клаузевіц проповідував інше: що війна і політика…, що війна і політика — дві повії, обидві голі, але одна носить намисто на шиї, а друга без нього. Весело? Нікчема ти! Після цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?
Цісар оскаженів. З його обличчя звалився один ніс. Мене лихоманило, але я не замовк.
— Слухай ти! А чи не скажеш мені, що цінніше — скарб чи влада? — Я ще не міг відмовитися від спокуси що-небудь вивідати для себе.
— З деякого часу — влада, бо це золотий процент, — просичав цісар.
— Процент!.. Процент?! — Я отямився, з моїх очей текли сльози. За два кроки від мене перед статуєю скульбачився Ілля.
— Гордію!
— Що-о-о?
— Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Ілля цокотів зубами, попід очима в нього засиніли підкови.
— Кріпися, — мимрив я. — Богу душу оддаси. Я… Я гартований.
Ми з бідою добрели до його домівки і впали на ліжко.
Прокинувся я годин через три. Від болю розліталася голова. Було прикро і шкода себе: я ж так добре почав!
Під важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрімоту хилився ще один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати…
Сьогодні я вийшов з дому пізніше. Ревека вже, повертається з крамниці. Іде весела, розмітаючи кришталеві бризки снігу. Шехтман — неймовірний єврей: підходить настрій з кимось посміятися — сміється, треба поплакати — то плаче за компанію. Видко, поборгував Ревеці чи щось приємне шепнув. А вона малим тішиться. Лише раз ще перед війною, — було це серед літа, і я стрів її пізно вночі,- щось змусило її спалахнути, як зірницю в глибині небес. Стрів я її з мішком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей. Світив місяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежці, та в мішку, наче на зло, пискнула курка.
— Звідки, Ревеко? — спитав я. — Бродиш понад Дністром, як русалка.
— Бо я — русалка — тихо мовила вона.
— Оце новина!
Ревека поправила мішок:
- І для багатьох.
І мов між іншим розповіла, як з міста нагодилась їй підвода до Грушівки, а давно запрошувала тітка, то Ревека провідала родичів, їй понавішували гостинців.
— А ти з читальні?
— Еге.
— Ой, стомилась, — поклавши мішок, сіла на траві на сугірку і, спершись на руку, випростала ноги. — Як свічечка маячиш? Та побалакай з дівчиною. Дивися: так тихо вночі, аж маркітно. Як у байраку…
4
Головнокоиандуючий французьких армій у 1914–1916 рр.
5
Німецький військовий стратег.
6
Фельдмаршал, представник старшого покоління німецької вояччини,
7
Німецький імператор Під час листопадової революції в Німеччині втік до Нідерландів, у 1933 році висловив свою солідарність фашистам.
8
Англійський король
9
Тут вжито в значенні-люди з закостенілими традиціями. Австралійські аборигени, наприклад, вірять у тотемічні символи. Безглузді традиції — непорушний закон для аборигенів. Він прив'язує їх до легендарного минулого, прирікаючи на первісну дикість. Австралійські аборигени загнані в резервації, негласно присуджені на винищення.