Вбивці на борту - Продель Гюнтер (книги без регистрации .TXT) 📗
— Хо! — мимоволі вихопилось у Брайтера.
— Я сприйняв це так само несерйозно, як і ви зараз. Це було так несхоже на Розі.
— Хто ж їй загрожував? Принаймні це вона вам відкрила?
— Ні. Спершу змусила налити горілки. То було шотландське віскі. Та коли ми вихилили по чарочці, раптом задзеленчав телефон. Якийсь її клієнт наполягав на терміновому побаченні, я добре це чув.
Тут знову втрутився Мершель.
— Вона сказала вам, хто телефонував?
— Так. То був Фельдман. Дуже багатий фабрикант. Постійний клієнт. Тому Розі не могла і, гадаю, не воліла відмовити йому.
Тільки-но Брайтер хотів докладніше розпитати про фабриканта, як його випередив Мершель.
—І він прийшов, той Фельдман?
— За кілька хвилин. Тому я змушений був сховатися на кухні. Абсолютна таємниця щодо подібних відвідин — то був найголовніший принцип Розі. Отже, вона просто не встигла розповісти, хто або що її так нажахало.
— Здається, не Фельдман. Інакше вона не запросила б його, принаймні, не дозволила б вам піти?
— Виходячи з цього, справді не він, пане комісар. Мершелю було зовсім не до смаку те, що Польман згадав про Фельдмана і бачив фабриканта у Нітрібіт: Фельдман був одним з найзнатніших громадян Франкфурта.
— Ви щойно сказали, ніби Нітрібіт послала вас до кухні задля того, щоб Фельдман вас не бачив. Проте, як ви розраховували непомітно залишити квартиру, адже рипіння дверей та клацання замка виказали б вас?
— Подібний випадок було передбачено заздалегідь, бо до Розі часто приходили, коли я був у неї. Я ховався у кухні, а трохи згодом Розі гукала: «Ерно, коли підеш, не забудь купити хліба!». Для мене то був умовний сигнал, що маю йти, а гість гадав, що дверима клацає служниця.
Це розвеселило Брайтера, і він наважився запитати:
— Чи знаєте ви, скільки коштували кавалерам оті візити?
Польман опустив голову, ніби запитання неприємно вразило його, проте відповів:
— Здебільшого від п'ятисот до тисячі марок. Декотрі підносили прикраси або щось інше, проте, як-то кажуть, в індивідуальному порядку.
— О котрій годині ви пішли звідти? — поцікавився Мершель.
Польман замислився на хвильку.
— О п'ятнадцятій я прийшов… Отже, було трохи більше половини на шістнадцяту.
—І що ви робили по тому?
— Сів у машину і подався додому.
— Яка у вас машина?
— «Форд-М-15 Комбі».
— Колір?
— Світло-коричневий. — Польман кивнув головою у напрямку вікна. — Можете пересвідчитись: машина стоїть біля під'їзду.
Мершель посміхнувся.
— То зайве. Ми й так віримо вам. Проте пригадайте якомога точніше, коли ви потрапили додому і хто може це підтвердити.
На якусь мить здалося: Польман хоче протестувати, оскільки бесіда перетворювалася на допит. Але він стримався і спокійно відповів:
— Приїхав додому найпізніше о шістнадцятій. Дорогою придбав сигарети й вечірню газету. Нікого не зустрів.
— Виходить, весь вечір вас ніхто не бачив?
— Лише мій пожилець, що близько восьмої повернувся додому.
— Отже, жодна людина неспроможна засвідчити, що ви поробляли між 15 і 20 годинами?
— Якщо ви натякаєте, що в мене немає алібі,— вибухнув Польман, — то маєте цілковиту рацію. Проте запевняю вас: якби я був злочинцем, навряд чи сидів би тут.
Брайтер лагідненько всміхнувся.
— Звісно, пане Польман, тоді б ви сиділи за гратами. Однак оберкомісар мав на увазі інше: просто ми мусимо перевірити всіх знайомих Нітрібіт, принаймні для того, щоб встановити, що вони не мають нічого спільного зі злочином.
Та коли Брайтер поставив наступне запитання, його зміст наочно довів, що Польманові не дуже ймуть віри.
— Ви казали, начебто Нітрібіт воліла порадитися з вами. Чому ж тоді ви не завітали до неї наступного дня?
Але удар не потрапив у ціль. Тепер уже посміхнувся Польман.
— Тому що наступного дня, тобто 30 жовтня, о 6.30 я вже летів до Гамбурга і повернувся лише вчора о22.10. Я — представник гамбурзької фірми, літав туди у службових справах.
Польман витяг з кишені проспект і поклав його на стіл перед Брайтером.
— Ось тут ви знайдете всі відомості щодо фірми. Там можете перевірити, чи то правда. До того ж, моє прізвище внесене до списку пасажирів літака.
Брайтер зневажливо відштовхнув проспект.
— Ми й так віримо вам, пане Польман. Це лише наш обов'язок: адже ви знаєте, поліція має все перевіряти.
Та раніш ніж Польман встиг заховати проспект, він опинився у Мершеля.
— О, я добре знаю цю фірму! Давно там працюєте?
— Понад три роки.
Мершель повернув проспект власникові, запам'ятавши про всяк випадок адресу фірми.
Брайтер запитливо подивився на начальника й побачив, що вже час закінчувати розмову.
— Гаразд, пане Польман. Гадаю, ваші відвідини у дечому допоможуть нам швидше розплутати цю справу. Щиро дякуємо. — Він подав Польманові руку. Мершель лише кивнув здаля.
— Сподіваюсь, якщо матимемо ще запитання, то можемо розраховувати на вас, пане Польман?
— Залюбки, коли дозволить час, — сухо відповів той іпішов.
— Чого це ви чіпляєтесь до нього? — промовив Брайтер. — То не його робота.
— Чому ви так гадаєте?
— Бо ж сусідка Нітрібіт засвідчила: панянку було вбито 30 жовтня, коли цей тип валандав у Гамбургу. Чи припускаєте, що він нас дурить? Та ні, то було б надто безглуздо.
— Нітрібіт було вбито не 30, а 29 жовтня між 15 і 16 годинами. Ось висновок доктора Вегенера, — промовив Альберт Кальк, що з'явився у дверях. Завдяки схованим у кімнаті мікрофонам він чув усю розмову з Польманом.
Шеф передав Мершелю два аркушики — протокол судовомедичної експертизи. Та не встиг оберкомісар заглибитись у текст, як Кальк повів далі:
— Киньте вигороджувати Польмана! Краще поцікавтеся, з чого він живе, скільки заробляє останніми роками й таке інше. Певний, тут знайдеться необхідний обвинувальний матеріал. Протягом двох днів це має бути виконано. Ще раз допитайте Польмана. Інші версії опрацьовувати немає рації.
Брайтер стрепенувся.
— Це ви серйозно?
— Цілком. Хіба замало роботи вивести цього типа на чисту воду?
Але Брайтер не вгамовувався.
— А коли ми потрапимо з тим Польманом у халепу? Всі інші сліди застигнуть. Якщо злочинцеві потрібно виграти час, цих двох днів йому вистачить цілком.
Кальк не відповів, але, виходячи з кімнати, кинув Мершелю:
— Ви у курсі справи: діятимемо, як домовились. І жодної інформації пресі.
Брайтер гнівно закусив губу. Коли ж за шефом зачинилися двері, він не стримався.
— Чи то я дурень, чи він телепень? «Облиште інші версії»… Хіба так ведуть розслідування? І дитині зрозуміло: це самогубство для нас!
Мершель мовчав.
І Брайтер вирішив діяти. Наступного дня він здійснив свій задум: натякнув кільком знайомим журналістам про таємничий блокнотик та фотографії.
Звичайно, стався вибух. Геть усі західноєвропейські газети передрукували це сенсаційне повідомлення. І пішло!. Щодня з'являлися нові й нові дописи, присвячені франкфуртській гетері, що обслуговувала вершки західнонімецького суспільства. Невгамовна фантазія їхніх авторів сфабрикувала навіть історію про вмонтовану у вазу кінокамеру та магнітофон під ліжком; це знаряддя ретельно фіксувало інтимні сцени та розмови, аби потім Нітрібіт мала змогу шантажувати своїх клієнтів. Зрештою, історія набула й політичного характеру: деякі бульварні газетки зробили з повії «досвідчену комуністичну агентку», яка у своєму французькому ліжку випитувала в поважних сластолюбців державні таємниці.
Один із західнонімецьких інститутів вивчення громадської думки не полінувався підрахувати публікації, присвячені справі Нітрібіт; він налічив аж 3231 допис!
Отже, скандал, виникненню якого Альберт Кальк, щирий друг тодішнього міністра внутрішніх справ ФРН Шредера, намагався будь-що перешкодити (звичайно, не лише з власної ініціативи), став реальністю. Та — диво дивне! Незважаючи на все, у жодному дописі, жодному повідомленні, хоч усі вони одностайно твердили про «потоптані підвалини моралі», не було згадано жодного прізвища справжніх клієнтів Нітрібіт.
