Дума про невмирущого - Загребельный Павел Архипович (книги без регистрации TXT) 📗
Врештi Андрiй одважився. Вiн одпив з котелка жовтуватої води i став переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Лiг, довго вiдпочивав, слухаючи невтомних коваликiв, потiм гребнув лiвою рукою жменю землi з пiдлоги й висипав її на призьбу бiля своєї голови. Можна було подумати, що Андрiй буде будувати хатки з пiску. Вiн знову й знову опускав руку вниз i висипав на призьбу новi й новi порцiї землi. Робота дала йому змогу на деякий час забути про голод, тiльки тепер у нього часто пересихало горло, i вiн щохвилини прикладався до котелка з водою i робив ковток-два. До вечора один з котелкiв спорожнiв. Тепер треба було економити воду, але зате в Андрiя з'явився iнструмент. Копати й переносити з пiдлоги на призьбочку землю котелком було, звичайно, краще, нiж рукою. Купка землi бiля Андрiєвого узголiв'я стала пiсля цього зростати помiтно швидше.
Вiн працював цiлу нiч, не вiдпочиваючи. Вiн був схожий тепер на того бiгуна, який перед фiнiшем перестає дихати i летить уперед з порожнiми грудьми, вiдчуваючи, що ось-ось його серце не витримає й розлетиться на шмаття, але добре знаючи водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надихається досхочу, там дасть спочинок своєму змученому серцю.
Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. Єгипетськi пiрамiди поряд з отiєю купкою землi, що вiн нагорнув її за день, могли б видатися мiзерними мурав'їними спорудами. Велика Китайська стiна була дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнутої Андрiєм Коваленком землi судилося затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками.
Бо Андрiй копав землю, вмираючи.
Але копав вiн її якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно готувався до неї. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат (хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку блiндажа. Коли зробив перший порух, тепла рiдина потекла з рани, i вiн злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко, бiль у боцi сковував рух, але Андрiй, зцiпивши зуби, вперто дерся на свiй горбик. Щоб не загубити пiлотки, Андрiй сховав її в кишеню, i тому простоволоса голова перша вiдчула на собi тепло сонячних променiв. Вiн звiвся над отвором, над усiєю землею, прикрашеною квiтами й зеленими травами, звiвся високий i худий, з палаючими очима, махнув автоматом i впав грудьми на м'яку траву.
Немає нiчого в свiтi кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу, ласкаву. Вiн лежав, припавши грудьми до теплої рiдної землi, занурившись обличчям у траву, мiцно стискаючи в правiй руцi автомат, у якому не було жодного патрона.
А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця.
Фашист був живий i здоровий. Вiн стояв, розставивши ноги в грубих чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкi сiро-зеленi штани i такого самого кольору френч з безлiччю карманiв, великих i одвислих, мов торби. Обличчя нiмець мав блiде, одутлувате, а пiд носом, як двi жарини, горiли в нього рудi пишнi вуса. Такi вуса були колись у сiльського крамника Кузьми Кириловича. Виходить, нiмець не тiльки прийшов на його, Андрiєву, землю, вiн ще й присвоїв собi чужi вуса, бо Андрiй же добре знав, що цi вуса належали крамниковi Кузьмi Кириловичу. Коваленко застогнав i потяг до себе автомат. Нiмець злякано скрикнув i сахнувся од автомата, як од гадюки. Та Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати своїх невтомних коваликiв, яких вiй не чув ось уже два днi.
Потiм вiн плив по Днiпру. Хвилi гойдали його, як мати дитину, й нашiптували щось гарне й ласкаве, як колискова пiсня. "Куди я пливу?" -подумав Андрiй i повернувся до свiдомостi.
Вiн не плив ї нiякого Днiпра тут не було. Його несли гiтлерiвцi на тугiй плащ-палатцi i несли в полон. Андрiй лежав навзнак ї мiг бачити лише те, що робиться позаду. Вiн побачив там двi чужi голови в чужих пiлотках, i одна голова належала отому фашистовi з рудими вусами.
Гiтлерiвцi здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного. Всi молодi, здоровi, чистi, вони байдуже топтали траву, спокiйно перемовлялися мiж собою, курили i, здавалось, зовсiм не думали про те, що зараз вiйна, що вони на чужiй землi, що їх тут ненавидять.
А тим часом зовсiм неподалiк гримiла артилерiя, в повiтрi часто з'являлися радянськi лiтаки i коли один з них раптом пролетiв над Андрiєвими носiями, всi вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго, довго, аж поки затихло гуркотiння мотора.
Тодi знову пiдняли Андрiя й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко опритомнiв, пiдморгнув йому й спитав:
- Комiсар?
Андрiй мовчав, а рудовусий засмiявся й сказав:
- Ти важкий, мов мертвяк.
Вiн не знав, розумiє його полонений чи нi, але йому, видно, хотiлося поговорити.
Андрiй поворушив губами й сказав по-нiмецьки:
- Пити
Рудовусий дiстав з сумки бутерброд, вiдчепив од пояса флягу й поклав бiля Андрiя. Хлiб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязi виявилося кофе. Андрiй з'їв хлiб, випив кофе i подякував нiмцевi.
Перед тим вiн нiколи не думав, що по цей. бiк фронту може iснувати життя. Вiн гадав, що тут є лише фашисти i смерть, яку вони несуть в руках, як несуть автомати. А тепер от нiмцi тягнуть його, обливаючись потом, i, здається, навiть не думають вбивати.
Його принесли в село, в те саме село, звiдки вiн мав їхати у вiдпустку до Катi. Не дiждешся тепер ти, Катю, свого коханого i нiколи, мабуть, не взнаєш, куди вiн подiвся.
Вулицi села були загаченi нiмецькими танками й машинами, в городах стояли похiднi кухнi, i бiля них метушилися солдати. Однi з них тягли до кухнi теличку, яку знайшли в когось iз мiсцевих мешканцiв, iншi рили картоплю, ще iншi рубали дрова. Танкiсти грiлися на своїх танках, жували бутерброди, курили сигаретки. В одному мiсцi довгорукий бiлявий танкiст награвав на губнiй гармонiї якусь сумну мелодiю, i здавалося, що мелодiя ця сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей i нiяк не може в визволитися. Андрiй подумав, що вiн зараз теж схожий на ту мелодiю.
