Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Научно-образовательная » История » Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗. Жанр: История. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Марина зітхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки її посіріли, очі запалися в орбіти, мов їх засмоктувало туди. Я машинально виволік санчата на середину дороги. Закружляв сніговий вихор, ліс запнуло мерехтливою запаскою. Я сів на поліна.

— Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходімо. Обоє ми маленькі. Маленькі люди з маленькими правами і претензіями до світу. Просто світ перед маленькими людьми багато завинив, і кожний бере на себе сміливість багато йому дорікати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тоді як ні я, ні Марина богові духа винні.і не знали, ким станемо.

— Ходи. Перестріне Павлюк-оштрафує.

— Микола?

— Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так, що ліс ходив ходором. А кому мило підсиджувати ночами, або вкрасти цих нещасних дров? Не коценіти ж людям?

Ліс бринів під вітром шумними хорами, сіючи навколо холод і задуму.

— Підемо через Завадівку? — запитав я.

— Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди… Побачать, що-небудь вигадають.

— Я не відповів.

— Піду, Прокопе. — Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок. — Діти вже десь повставали.

Рівно гудів ліс. Гул той запліскував думки, як смертний сон. Віддаляючись, шкрумтіли кроки на снігу, і разом з ними віддалялися три останні тижні, які я хотів було зберегти в пам'яті. Вони змішалися з фронтовими роками, починати треба було заново.

ІІІ

Дома я питав себе, навіщо вижив, для чого існую. Мене кидало то в жар, то в холод, аж знесилило; Тоді я кволо всміхнувся і пішов ще раз подивитися на бункер. Тут мене наче промило цілющою водою. Навіть зробилося весело. Якби-більше часу, я для потіхи пішов би до молодиць з обходом за гар1?узами..

Левадиха, ясна річ, бачилася з Мариною і все вивідала. Вона з жахом придивляється до мене: жартую, сміюся чи насправді щось маю до Марини. Непомітно похитує головою, мовляв, не досить, що став п’яницею, ще й гонор на війні втратив.

Сидячи в бункері, я думав про Миколу. Мені сподобалося, що він не захоплюється прогнозами. Це дурне діло. Із давніх-давен, хто оцінював і поім шукав, той щось зробив, не вмер для потомків.

У суботу ходив до Гривастюка додому питати, чи не відкладається поїздка до Залісся. Омелян ще сидів у канцелярії. На гавчання пса вибігла Гафійка. Ми простояли з нею з півгодини біля паркана, притоптуючи незайманий плюш снігу.

А нині неділя. Сонячно. Залубні шинують у глибоких коліях, коні стріпують заінеєними мордами, випускаючи клуби пари. Ідемо на фестин. Залісся вибамкує дзвонами, вітер виносить у поле шум стрілянини.

Гривастюк ляскає батогом, бо припізнюємось. Мружить очі, дихає ротом, ховаючи під вкритими памороззю вусами усмішку вдоволення. З-поміж вилог перешитої з офіцерської шинелі куртки визирає чорнобрива вишивка сорочки, вітер припрасовує до плиткої буряково-червоної потилиці криси капелюха.

На задньому сидінні Катерина і Гафійка. Коли я оглядаюсь, Гафійка лупає повіками, ніби не сподівалась мене узріти. У неї гарні виразні очі, тонкі чорні брови, вигнуті, як зіклепані коси, невисоке, але світле чоло, губи припухлі, ніс точений, з маленькими рухливими ніздрями. Вилита мати. Катерина, мов старша Гафійчина сестра, тільки з тоншими, зцілованими жіночою жагою губами, з такими ж чистими, полискуючими, як свіжоочищені каштани, очима, але підведені вони таємничими темно-зеленими смужечками.

Уплекані вороні біжать підтюпцем, шарпають наввипередки, ніби в Заліссі їх збираються почастувати цукром. Порість інею на мордах поволі розтає. На думку мені спадають Левадишині слова: «Досі од чужих брали гамани, не біда від своїх набрати. Все-таки легше пробачити. Мама, коли б'є, підкладає долоню. Не те що мачуха». Ну-ну!

— Гай-гай, — ніби підслухавши мене, каже Гривастюк.? Тож маємо в Галичині свою рідну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго… Тю! Посторонок зіскочив. Тпру-у-у, чорти на вас!

«Атож рідна для тебе, жмикруте, — подумав я. — Як рідною була для твого батечка-товстосума магнатська Австро-Угорська імперія. А з'явиться тут який-небудь «орден визволителів», ти притьмом побіжиш назустріч з короваєм й лизатимеш чужинецькі сідниці».

Я заклав на орчик петлю, пробігсяза саньми, щоб розігріти ноги. Коли я знову сів, Гривастюк не повертався до початої теми. Мені чогось встрелило в голову, що завжди після лихоліть люди намагалися оточити себе стилізованими предметами легких форм. Звичайна людина таким способом прагне звільнитися від намулу, що осів у душі, од згадок про трагічні безумства. Це, мабуть, природно. Якщо смаки диктувалися, то на протилежному полюсі скупчувалися уподобання, які повинні їх заперечити. Фатальну помилку роблять владики, які не підтримують цього процесу оновлення, а ще більшу — коли гальмують його.

Почалося Залісся. Облуплене, вилиняле, розкидане на косогорах містечко. На вулицях гамірно, товпляться в квітчастих шалях, капелюхах, мазепинках, баранкових і заячих шапках, над усім — рик дзвонів, галас дітиськ, прапори. Очевидно, свято таким і повинно бути, то навіщо його ганити чи ввалити. Та й інше: люди палкі до видовищ і не особливо розбираються у їх мотивах. Притому десь з початку віку хвалять речі, аби вони швидше спротивилися, і огуджують, щоб довше викликати жаль.

Гривастюк пробився на торговицю, запровадив коней на вільне місце біля старої каплички, причепивши до дишла опалку з ячменем. Я тим часом укрив коней верітками. Покинувши сани на війтиху, ми рушили до середмістя. Площа завивала тисячами голосів. На балкончику одної з кам'яниць у паперових квітах, килимах і прапорах заплуталося кілька вичічканих верховодів. Якийсь низенький, з масивною, підпертою метеликом бородою щось вигукував і розмахував руками, а натовп відповідав йому оваціями. Гривастюка взяла нетерплячка.

— А що, може, нам до стіни дістатися? — вже втрете питав він. /? вдавав, що не чую, а Гафійка справді його не слухала, роззявивши ротика на промовця. — То я, мабуть, піду. Онде й знайомий війт з Кадубівки.

Ми залишилися в гущавині. Гривастюк, виважуючи тих, що стояли попереду, посунув у напрямі до балкончика, де стояли в зелених капелюхах війти з сусідніх з Колобродами сіл.

Людей прибувало, задні напирали на передніх, на площі вже не було де голці впасти. Пахло нафталіном з турецьких хустин, міром з чобіт, смаженою цибулею з волосся, прілим духом залежаної шкури кожухів і потом. У боки впиралися вузлики, з примерзлим хлібом і коржами, в кишенях потріскували зернята з гарбузів, яких понабирали для розваги в дорозі.

— На Україні,- долинув голос промовця, — найбільші визвольні здвиги відбувалися тоді, коли народ відстоював свої релігійні ідеали, свою віру…

— А що таке ідеал? — пошепки запитала Гафійка.

— Хліб, — відказав я голосно, і всі зокола повернулися до нас обличчями. — Він пояснює, чому ми називаємо хліб святим.

— А села довкола голодують, людей викошують тиф і дизентерія…

Наші сусіди згідливе закивали головами. Для цих людей не мало особливого значення те, до чого веде свою бесіду чоловік з чорним метеликом. Вони поз'їжджалися з надією вчути два-три слова, які становили зміст їхнього життя, знайти в них підкріплення своїм одвічним думкам. А релігія? Релігія — це крівця, вироблена в клунку вічного страху й злидоти. Скільки про неї не балакай, ти людям нічого не додаси до того, в що вони вірять. Інша справа, якби чоловічок з метеликом спробував посягнути на те, у що вони вірять, Тоді протест розростався б на кожній бруньці несправедливості. Невпору забрати в людей бога — це зробити їх релігійними бандитами, і не важливо, явними чи підпільними. Але чоловік з метеликом з великого розуму звертався до їхніх релігійних почуттів, і його слухали з єдиною надією: а може, він все-таки щось скаже.

Нас здушили. Гафійка повисла в юрбі боком до мене, метляла внизу ногами, не досягаючи землі. Я ледве видер з кишені руку і сперся на чиїсь плечі. Гафійчині щоки пашіли рум'янцем. Вдихаючи залах її кіс, я обливався пото«?. У глибині натовпу хтось заверещав.

Перейти на страницу:

Андріяшик Роман читать все книги автора по порядку

Андріяшик Роман - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Люди зі страху.В облозі отзывы

Отзывы читателей о книге Люди зі страху.В облозі, автор: Андріяшик Роман. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*