Дума про невмирущого - Загребельный Павел Архипович (книги без регистрации TXT) 📗
- Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" - сказала Катя i одвернулася.
- Ну, не сердьтесь,- схаменувся Андрiй.
- Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим...
- Даруйте менi, я погарячкував трохи.
- Добре менi трохи!
- Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi?
- Перш за все треба десь влаштуватися,- рiшуче заявила Катя.- Не будете ж ви справдi сидiти отут на вокзалi.
- Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.
- В агiтпунктi не сплять.
- Тут є ресторан.
- А що в ресторанi?
- Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.
- Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.
- Хiба ж я заперечую! - розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.
Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". I водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.
В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,
- Знаєте що,- рiшуче сказала вона.- Ходiмте до
мене додому!
- До вас? - здивувався Андрiй.
- А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.
- Це ж якось незручно,- завагався Коваленко.
- Але ж вам нiкуди подiтися!
- Є вокзал.
- А на вокзалi агiтпункт...
- Ну хоча б,- кволо боронився Андрiй.
- Так от, нiяких агiтпунктiв! Iдiть за мною - i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища - тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.
- Коли так, то я здаюсь,- жартома пiдняв руки догори Андрiй,- Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?
- Ви просто наївний,- засмiялася Катя.- Якi тепер магазини?
- Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.
Андрiй попросив десять бляшанок.
- Що ви робите? - шепнула йому Катя.- Навiщо стiльки?
- А я їх нiколи ще не пробував,- сказав Андрiй.- Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.
- А коли не сподобаються?
- Солдату має все подобатися.
Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.
Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.
- Це батькова кiмната,- сказала вона.- Я все лишила так, як було при ньому.
-А хiба з батьком?.. - почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:
- Од нього вже два мiсяцi немає листiв.
- Два мiсяцi ще не страшно,- спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:
- Не треба про це.
- Книжок у вас багато,- з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.
- Батько був кандидат наук,- сумно сказала вона.- Викладав в унiверситетi.
- Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,- зiтхнув Андрiй. - Хотiв вивчити мови.
- Ще вчитиметесь,- заспокоїла його Катя.- Вiйна скоро скiнчиться.
- Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої.
- Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! - стрiпнула головою Катя. Зараз будемо вечеряти. Згода?
- Солдата про це нiколи не питають,- засмiявся Андрiй.- У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.
- Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.
- А коли я захочу вам допомогти?
- Нещасний! Що ж ви вмiєте робити?
- Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ,- став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.
- А варити борщ ви вмiєте?
- Аякже! Кожен українець вмiє це робити.
- А що треба для борщу?
- Для борщу? Сало.
- Сало?
Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.
- Затовкується?
- Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi...
- Ну, вiрю, вiрю,- замахала на нього руками Катя.- Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi... як її?
- Салотовки,- пiдказав Андрiй.
- Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке?
- У мене ж по хiмiї п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш - етиловий спирт.
- А в нас, лiкарiв,- це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.
- Траплялось,- червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: -Солдат всього скуштував.
