Апостол черні - Кобилянська Ольга (книги серия книги читать бесплатно полностью .txt) 📗
– «В мене лук і стріла», – сказав Юліян.
– «Зарий його в землю. Вона потрібує крові, щоб родила, – зачув ніби у відповідь. – З крові й постає й вмирає життя, а спасення вимагає життя, не відчуваєш?»
Юліян оглянувся за тим, що говорив – але нараз збудився, й лиш пророчий голос мов ще дзвенів в його нутрі дальше. Коли рано оповів свій сон матері й сестрам, ніхто не розумів його витолкувати. Він сам почував себе внутрішньо мов зрілішим.
Зайвого часу не було ніколи в молодого Юліяна. До того не допускали ні батько, ні гімназія, ні матеріальні відносини. Як сказано, він числив ледве кільканадцять років як підучував вже слабших учеників. А коли упорався з собою і тими, займався виучуванням чужих мов, далі тілесним спортом і гімнастикою – наприкінці ж музикою і літературою, в якім напрямку зачитувався далеко поза північ.
Батько настоював і на те, щоб займався й якою-небудь професією, бо, як мовляв, вдасться вдержатися на поверхні «умислового життя» – добре, коли ж піде криво, різні бувають зміни в протягу людського життя, не завадить знати і поплатне ремесло. Се годиться навіть з Гомером [6] і Плутархом [7] і їм подібним, що всі вони цінили, крім науки, мистецтво і працю.
Та Юліян не мав на те часу, хоч мав охоту столярства вчитися й у вільних годинах і забігав дійсно до варстату знакомого теслі і побірав там основи тієї здорової штуки… посвистуючи враз з іншими в роботі весело і бадьоро. Але се бувало – як сказано, лиш рідко коли. Оскільки йшов з кождим роком в школі вище, остільки бажав побирати і ширив знання. Крім того, бажав зіпняти якнайскорше якусь певну ціль, стати вільною незалежною людиною, а з тим, щоб стати родичам підпорою, як се вимагав природньо синівський обов’язок. Що враз з тим мусить бути сполучені і обов’язки і щодо свого народу, розумілось само собою, хоч і який молодий вік був, а се послідне було його святою постановою. Для народу боротися, посвячуватися, як за своє особисте щастя, ділами і поступованням се було для него те саме, що любити і поважати батька і матір.
Про здобування «маєтку» він не думав. Відчував, що се ніколи не вдасться. Не буде до того спосібний. (Скорше до роздавання). Так впевняв іноді своїх сестер, товаришів або й інших добрих знайомих, коли заходила бесіда про будучність і інтимні бажання його особи. Сею «мамоною» захоплювався лиш справдішній плебс, будь він інтелігентом, з нижчої верстви… але ніколи не «гонить» за тим правдиво класично вихований і освічений чоловік.
Його самого манила класична філологія та старинний світ. Ідеалом його були великі мужі грецьких та римських часів; дарма що його впевнили деякі фаховці-професори й слухачі природознавства, що наука філології мусить з часом піти на другий план з програми шкільної науки, бо живі мови й інші для життя потрібні науки і здобутки домагалися свого права биту і розповсюднення. Старинний ідол – окремо замкнена для себе величезна цілість – сходить з свого п’єдесталу й останній хіба для спеціалістів і любителів доступний, осягнений ціною довголітних, мозольних студій. Та хоч і була вона Юліянові мила і приваблива своєю глубиною – а зате право мало багато за собою.
При посліднім застановлявся над Французькою революцією і республікою [8], яка кишіла від діячів адвокатів і правників, а ще до того яких геніальних. Він заплющував очі і вглублявся у все те, роблячи порівняння, після читання, скільки й якої інтелігенції було тоді у Франції [9], а в українців тепер – неначе передчуваючи, що було й для України непремінно потрібне. «Для України!» – кликав його молодий голос.
Але ніхто не чув той оклик в молодих грудях. Тут, де вона була лиш дрібонькою жменькою дрімучого елементу.
Час від часу намовляли його в хаті до богослов’я.
– «Пішов би з дому, – говорив батько – осівся б де-небудь апостолом «черні» без турбот і клопотів для батька й матері, трудився б для свого упослідженого народу, жив би й сам попри него, став би зразком культури у своїй окрузі, у своїм змислі й не жив би марно».
– «А я б лиш здалека благословила одинока й ловила б слова про те, як йому поводиться й чи любить і шанує наш селянин свого апостола! – докінчила мати. – Відтак, колись нехай би вже він поблагословив свою матір до вступу у вічність».
Та його власні молоді мрії оставались поки що без виразних контурів і рішучих вирішень і були у більшости противні тим його родичів.
Повний охоти до життя, він чувся й іноді ніби непоборимий в захваті до борьби з життям за здобування своєї, хоч неясної, мети, з іншим разом мав він в своїм вісімнадцятьлітнім віку часи, де неначе жив лиш мріями. Се було тихими, зористими ночами, літом чи зимою, де здавалося йому, що зливався з ними в одно й не тямивсь майже, чи знаходився він в сні, чи на яві. Мріяв з розплющеними очима про такі самі якісь ясні, місячним світлом, ніби фосфором, пронизані ночі, повні чудного настрою, в котрих ніби перетворювався в здобуваючого великого сина України.
На якім полі?
Се він вже не знав.
По разові знову опановував його меланхолійний настрій, що виникав з питання, чи дійде він без перепон до мети? Чи буде філологом, чи адвокатом? Що ждало його в життю? Щастя? Смуток? Психічного терпіння він уникав, бо воно так само паралізувало, як убожество, через яке мусів не одного хосеного і збагачуючого свідомість зрікатися. Одначе з-помежи того неясного, меланхолійного хаосу, віщуючих і негативних зворушень, здоймалася перед його уявою, неначе зімля, неначе з серпанку, не чия інша, а його власна голова, котра впевняла чим-то з свого обличчя, що він переможе.
Але як не раз вже, так і тепер, не добулася повна відповідь з глибини його нутра на поверхню порішень, а осталася й надалі непевним миготінням до часу зрілого моменту. Опам’ятовуючись, отрясався з похмурим чолом проти себе самого від таких фантастичних ферментацій, засуджуючи їх, як наслідки читання поза північ модерних авторів, а межи ними данських і російських [10] – і вертався до улюблених класиків, кращих народів, особливо до великого німця Ґетого [11] і Шекспіра [12]; або шукав великих моментів в українській історії, де велася завзята боротьба… за рідну землю і за переслідування ворогами українського народу. Коли ними наситився, і мов по проходах по чистилищу наче віднаходив згублений, а правдивий, свій ґрунт, на якім почував своє призначення діяльности, зрівноважувався і йшов в науці далі.
Послідні вакації Юліяна, котрі мав перебувати в горах на Б. у своєї тітки, випали лиш дуже коротко.
Коли прибув на місце, застав найкращу погоду і, з жадобою птаха, помчав зараз першої днини в ліс і гори. Відтак вже день в день ходив.
Муж його тітки, надучитель народних шкіл, що визнавався прегарно в романтичній околиці місцевости М., супроводжав його до деяких місць, даючи йому відти директиви, куди звертатися, щоби осягнути або верхи, з котрих був найкращий вид, або направляв у сторону, де здоймалися білокаменисті скелі з-посеред густих лісів; або знов, де пишалися аж під верхи, багаті травою і цвітом, полонини й манили мандрівника кинутися в посеред них та слідити за полетом білих хмарок на синім небосхилі, під котрими звисав, ледве значною темною точкою, хижун і міряв гострим оком, щоб впасти несподівано на невинну жертву й унести її в ліси.
Так ходив він вже сам без упину, з однаковим захопленням. То тут з’являвся в гущавині смерековій, то там зникав між нею на часи – одним словом, купав і тіло, й душу в пахучій зелені.
