Повія - Мирний Панас (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
«Всюди своє лихо, – думалося Прiсьцi, – та чужим людям воно за смiшки».
– А он Грицько малу вервечку за собою веде! – хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним – душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.
– I то все на прохолоду, – угадував другий.
– Авжеж! – додав третiй…
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:
– Тут старшина?
– Тута.
Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.
– Ви чому не платите подушного? – гукнув той.
– Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!
– А на пропiй є? – крикнув старшина.
– З шинку i не вилазять, – пiддав тихо Грицько.
– У чорну їх! – рiшив старшина.
Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. «Ну, за що, про що? – стукало їй у голову. – Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?» їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!
За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:
– А ти нащо з теї два карбованцi задержав?
– З кого? – мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
– Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, – хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.
– Це з неї? – спитався Грицько.
– З неї.
Грицько усмiхнувся.
– Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.
– Так он у його, молодице, твої грошi, – сказав старшина i пiшов у волость.
Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.
– Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? – тихо спитала вона.
– Тьфу! Як собака та! – огризнувся Грицько. – Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.
– Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?
– Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.
– А менi ж хто вiддасть?
– Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.
– Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.
– Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам.
– Коли ж приходити?
– Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:
– Як пiсля свят? Менi до свят треба.
– Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? – скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.
– В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! – чулося помiж народом. – Он, мого полтиника заїв…
– А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…
– О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: «Як та собака!» Подумай!.. За вiщо? За те що своє стала правити? Сказано – кровопiй людський! I та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Прiська нiяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забувається… Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав – i вiддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Нi, нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.
I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром – ознака, що Грицько уже хлебеснув.
– Швидко прийшла! – глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.
– Бо за своїм, – одрiзала та.
– Пiдожди ж, поки пообiдаю, – не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.
Прiська присiла на кiнець полу, дожидає… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись – видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiє… Здається, одно слово – i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря…
Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми – i знову похилиться…
Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.
– Пiдожди, поки покурю, – уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
– А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усмiхаючись.
Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили – вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.
– Грицьку! Бога ти побiйся! – крiзь сльози почала вона. – Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.
– Ти ще клясти прийшла! – скрикнув вiн.
– Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.
– Грошей, – кажеш, – немає, – обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, – а святки справляти хочеш!
– Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? – одказала Прiська.
– А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.
– Добре таке говорити, у кого вони є. А коли – i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.
– А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.
– Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати – не тiї б заспiвала.
– За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хiвря.
Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи – нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово – спичка у серце: краще мовчати.
Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.
– Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Прiська.
– Я тобi сказав у волостi. Не чула? – гукнув Грицько.
– Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.
– Та ще чи й пiсля свят вiддам? – позiхаючи, вiдказав Грицько.
– То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси – позивати буду!.. – посварилася Прiська.
– Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди – позивай! – блимаючи очима, каже Грицько.
Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.
– Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на Прiську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забувається.
– Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!
– Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов – вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?
