Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
І Ольга справді задрімала. Під знайому, щемку мелодію, під хрипкий голос співака, їй завжди подобалась ця пісня, але вона не знала, хто співає й про що… Спочатку думала про Вальку і про те, чому ж вона не повертається. А тоді про фотоальбом з потертими кутами, який гортала у львівському помешканні, вдома у Романа, роздивлялась на його дитячі фотографії: він у мами на руках, беззубий грубасик; він у першому класі зі своїм товаришем Ромком Сиповим, обидва з букетами гладіолусів, трошки меншими за них, той однокласник зараз в учебці, теж незабаром їде на фронт; Роман-підліток притискає до себе мале чорно-руде песятко, у якому вгадується теперішня груба й сива Найда. Ольгу огортало теплом, коли вона бачила Романа маленьким, пізнавала його теперішні риси у дитячій припухлості щік, у кумедному чубчику, в юнацькій усмішці на заліпленій снігом мармизі на тлі зимових гір (впав у кучугуру?… кидався снігом?…). Мама Романа, мабуть, вже тоді стукала у двері його кімнати, перш ніж зайти, як не заходила без стуку до кімнати молодшого сина, а Остапу лише чотирнадцять… Ольгу дивувала ця повага, це визнання території підлітка. Як і обов’язкове вранішнє «Доброго ранку!» і поцілунки на порозі. Ользі здавалося, що Остап її не сприймає, він уникав її та відмовчувався, а учора, перед від’їздом, приніс три моделі гоночних машинок зі своєї колекції – для племінника Артема, а хто він йому? Остап його ніколи й не бачив… Колись треба буде показати Артемкові Карпати… Нехай його теж приголомшить ліс у горах, запах опалого листя, ці дерева у небо, дивні, ніколи не бачені дерева з гладенькими синіми стовбурами. Буки. І білі пахучі гриби. Удома такі не ростуть, і немає таких дерев з блакитною матовою шкірою. Мама Романа сказала: я ліс будь-якої пори люблю, а осінній – й поготів. Ользі це слово сподобалося, вона його собі забрала. Говорила згодом: від запаху лисичок у носі так добре, а від білих грибів й поготів…
17
Нова амуніція українських бійців: форма чеська, каска італійська, берці канадські, наплічник польський, казанок, ложка, горня – вітчизняні. Берці, щоправда, ношені, але це не суттєво, ноги в них чуються, наче у домашніх капцях. Ніде не тисне, не муляє, і розміри – будь-які. «Шикарна круть!» – радіють хлопці, розбираючи взуття. Гігантська пара залишається без господаря, вона тепер – об’єкт захоплення та жартів, хлопці регочуть, передаючи її з рук у руки. Боєць з виразним довгим чубом – русявий Пенцак – поставив «кораблики» у траву, запхав у них ноги, вимахує руками, як той млин, дуріє: де такого Гулівера знайти? Таких ніг не буває!
По спині Романа, в улоговині, котиться лоскітлива крапля поту. Він відвертається, щоб не бачили його обличчя. Ніхто із цих хлопців Лома не знав, ніхто не бачив його цивільних вірних кросів, десятки разів перемотуваних пакувальним скотчем. Вони служили йому до останнього дня. «Мої валізи», – називав він їх. І от нарешті знайшлися берці для Лома, а Лома немає.
Ця війна ніколи не закінчиться. Вона й без початку. Навіть якщо всі переб’ють одне одного і залишаться двоє, то немає певності, що один з них раптом не скаже: «Лєший, ти?» – і врятує колишнього побратима, щоби потім і далі з ним воювати, бо хтось третій вперто пхатиметься між тими двома, користаючись із їхньої ворожнечі. Це криваве шоу не закінчиться, крапка не буде поставлена, протистояння триватиме вічно, аж поки хтось, можливо, не герой, можливо, навіть дитина, відкриє нарешті таємничу істину, яка виходить на поверхню, не ховаючись, як гранітний щит, але залишається непрочитаною дотепер підказкою на кам’яній сторінці землі. Поки не знайдеться хтось, кому вдасться зняти закляття із зачарованої країни Кам’яних Могил, під якими знайшли вічний спокій воїни минулих століть.
Новий старий знайомець Романа – той самий Апостол, Божа людина, вони тепер, після Іловайська, в одному батальйоні.
– Для чого усі втрати? – запитує його Роман. – Ці жертви, жорстокість і несправедливість?
– Щоб зло стало видимим, – каже Апостол. – Воно за звичайних умов ховається, вдягає маску, рядиться у білу одежу, і лише за найжорсткіших умов показує своє рило. Щоб ми упевнились, щоби не мали сумніву: це воно і є. Щоб не вагалися, розумієш?
Апостол випромінює спокійну впевненість. Ми з усім розберемося, каже Апостол, дізнаємось про усіх, хто роздмухав війну, і як саме це сталось. Визначимо причини й співставимо їх із наслідками. Поки цього не зробимо, ми, як ті двієчники, не зможемо перейти до наступного класу. І пам’ятатимемо усіх своїх героїв. І залишимося у цій війні людьми. Це дуже важливо – залишитися людьми.
…Після Іловайська їх зібрали тут з різних частин та батальйонів, нові підрозділи переформатували, перетасували. І тепер готувалися перекидати під Маріуполь, поблизу Широкиного. Залишалося зробити ще одну справу: коридор для цивільних, допомогти їм вийти зі селища, покинути зруйновані домівки. Розмови точилися навколо Маріуполя, про те, що здавати його у жодному випадку не можна, теревенили про безглузді накази і застарілу техніку, та що там застарілу! Нерідко – справжній мотлох, а не техніку. Про тих воєначальників, хто давав накази… Або навпаки, зволікав і не давав, хто боявся свого шефа більше, аніж сотень смертей своїх підлеглих. Про армію, яка тримається зараз, як і усе в країні, на звичайних людях – механіках, учителях, торгових агентах, викладачах та студентах, лейтенантах та капітанах. І що усі, хто гине на полі бою, перетворюються на ангелів.
Із колишніх знайомих Роман тут побачив лише Цицерона, той зрадів, бо роботи було вище голови. Своєю особливою говіркою на-ух-х-х-я Цицерон повідомив, що «Ліку» занесло до медиків, що той «хаммер» тепер возить поранених до госпіталя в Артемівськ, тягає ліки, обладнання… Батя у київському госпіталі. Важка травма хребта. Корнет наразі не озивався, не давався чути, загубив, мабуть, у тій колотнечі мобілку. Але Роман не сумнівався: із Корнетом усе має бути добре, ногу йому вже прооперували, закували в апарат зовнішньої фіксації… Він одужає.
Роман пройшов між деревами до наметів. Новоприбулі розбирали й чистили зброю, обмінювалися новинами, знаходили привід посміятися, особливо над смертю, над нею лахали із особливим завзяттям. Той чубатий Пенцак розказав анекдот про смерть з косою, що приносила мужику записки. Якийсь клаповухий, його називали Батон, відповів старим анекдотом про маленьку смерть, що прийшла по канарку. Пенцак вже було сапнув повітря: а чули про?… – як оповідачів присадив чоловік, схожий на Міхалича. Чорне обличчя, задубіла шкіра.
– Заткайте фонтани! – сказав. – На чому ми зупинилися минулого разу?… – Й сам відповів: – На тому, що для бійця найголовніше – навчитися входити у стан бою. І виходити з нього. Отже…
– Хто це? – запитав Роман хлопчину поруч.
– Кабул.
Афганець. Може, знав Міхалича, може, знав його ще як Лєшого. І того Сохатого з зеленки теж знав…
– Коли входиш у стан бою, – провадив тим часом Кабул, – маєш подумки себе поховати. Обрубати всі ниточки, які пов’язують тебе зі світом. Бо інакше будеш вразливим та слабким…
Кабул розповідав, як поводитись під час зачисток у місті. Наводив приклади. От кошеня у шафі: якщо нявчить за зачиненими дверцятами – це стовідсоткова підстава, відома ще з Афгану, навіть не сумнівайтеся; тільки-но спробуєш вивільнити в’язня – вирушиш на небеса разом із тим кошеням. Бо у шафі на тебе чекає – й до ворожки не ходи – розтяжка і граната «Ф-1».
Роман знову опинився у тій самій точці, при знайомих розмовах. Він рухався по спіралі – куди?
Увечері сиділи у наметі навколо буржуйки, ночі стали холодними, на ніч напалювали. Бляшана труба виходила вгору, під дах.
Пенцак ще той балакун. Розповідав, як генерал такий-то, паркетний служака й тиловий щур, приїхав вчити їх батьківщину любити. А до нього в усіх одна лиш справа: зброю дайте! Українці готові вмирати за свою землю, але не готові бути гарматним м’ясом! А той вдає, що не чує – своє бубонить про патріотизм, про самовідданість. Наче діжки порожні дорогою котить. Гугнив, гугнив, як раптом тиць – у його об’ємне черево вперся ствол від автомата. Це командир батальйону не витримав. Їдь, каже, звідси, такий-розтакий, бо пристрелю й скажу, що це діло рук сепаратистів.
