Семен Жук і його родичі - Кониський Олександр (версия книг .TXT) 📗
«Де-ж, мамо, Соня?» питав Жук.
– «Тут, тут и Соня; десь гриби збирає.»
Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.
«Лишенько-ж мені!» сказав Жук, «я й забув. Матусю! отсе мій приятель лікар Джур», додав він указуючи на Джура.
– «Спаси-Біг вам, спаси-Біг!» говорила стара Жучиха Джурові. «Спаси-Біг, що завернули до нашоі хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сёгодні гостей.»
«Де-ж отсе Соня, що її не видко?» допитувався Жук и на все горло гукнув: «Соню!!»
– «Що, Марусе! чи готов полудень?» спитала Жучиха куховарку.
– «Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте.» Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила її и подала Жучисі. Жучиха покоштовала и сказала: «Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба-б присолити.»
– «Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде… на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить.»
– «А наш полудень поспів?» спитала Рися у куховарки.
– «Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух… Опанас! Опанас! де ти?» гукала куховарка.
– «Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?» озвався за катрягою Опанас.
– «Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?»
– «Зараз буде готов… вареники ліплю.»
«З чим, Рисю, будуть вареники?» спитав Жук.
– «З полуницями; я з Сонею назбирала.»
«Отсе добре! я дуже люблю вареники.»
– «По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!» гукали косарі.
– «Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести,» сказала Жучиха.
– «По корячку! по коррячку!»
«Зараз, зараз!» одгукнув Жук. «Давайте, матусю, я ім понесу.»
И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б її не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Frдulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні – звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиі и плечей спорилась з білостю украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить її вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на її, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє… от и вся Рися…
Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.
– «Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів,» сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.
– «Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила,» озвалась Рися.
– «Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить,» вмішався Джур.
Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до її спідниці.
– «Ну – бо, Опанасе! чи даси сёгодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не івши?» сказала Жучиха поварові.
– «Готово! готово!» озвався Опанас, «зараз даватиму.»
– «А в тебе, Марусю, готово?»
– «Готово, пані.»
– «Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують.»
Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела її у гору и гукнула: «полудновать! полудновать!»
– «Даремно гукаєш!» глузовав Опанас, «ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе… А ну, кріпче гукни!»
– «Почують и так, коли захочуть,» сказала Маруся.
– «Ні, не почують.»
– «А ну, я гукну!» сказав Джур и так ревнув «полудновать!», що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.
– «От – як гукають,» сказав Опанас; «а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!»
– «Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!»
Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.
Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.
– «По чім у вас косять?» спитав Джур.
– «Вони в мене не за гроші,» одказада Жучиха, «а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло – 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять.»
– «Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого не платите?»
– «Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю в-волю. За гроші коли косять, так чотири порциі в день зовсім доволі; а на толоці – що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає.»
– «Пють,» всміхнувся Джур, «а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю.»
– «Куди вам!» сказала Жучиха; «вони про се и думки не мають.»
«Як же ім и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать,» вмішався Жук, «що у іх горілка лікарство: заболить живіт – чарку горілки; стане нудно – знов горілки.»
– «Се – правду ти кажеш, синку!»
Повечоріло. Сонце сховалось за гори спочивать після довгого петрівского дня. Косарі повечеряли, випили добре, подяковали за хліб-сіль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки и разом усі рушили. Жучиха з панночками поіхала по переду, а паничі пішли у гурті з косарями.
– «Нуте, хлопці! пісню!» гукнув отаман. «А де ти – Василь Дорошенко! виходь на перед, та починай!»
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
