Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– Жерделі, – повторив він.
– Абрикоси по-вашому. У серпні дозріють. Пити хочеш?
Щойно вона запитала, як він зрозумів: так, він хоче пити. Дуже. Сперся руками у траву, підтягнувся, знайшов спині опертя – сітку загону для курей чи собак. Його нудило, груди рвало кашлем, болем відбиваючись у голові.
Її сукня тепер не просвічувала. Дівчина стояла поруч, тримала металеве горня з відбитою біля вушка емаллю, вода капала у траву. Він жадібно вихилив горня до денця, намагаючись заливати воду в один куток рота, бо до другого було не доторкнутися. Обтерся, принагідно помацавши обличчя. Відбивна, а не обличчя. Болюча відбивна, що затулила світ. Око, здається, є – вже добре. Але вухо не чує.
Подякував, віддав порожню посудину, зиркнувши на дівчину.
Вона залишилася стояти на місці.
– Гей ти, контужений… Сприймаєш інформацію?… Тоді так. По-маленькому – ось у цей рівчак, а якщо похезати, то кажи. Як будеш добре поводитися, зніму ланцюг.
Його плечі затрусилися. Сміятися було боляче, але він не міг стриматися. Як будеш добре поводитися! Припнутий, як пес, ледве дихає, головою хитнути – нудота піднімається, а вона: як будеш добре поводитися! Куди вже краще…
Усмішка торкнулася обличчя дівчини, вона прихопила зубами нижню губу, щоб не радіти тут разом із захопленим ворогом. Над кутиками рота виникли дві ямочки. У носогубних лініях. Не на щоках, а саме у двох вигинах між носом та губами. Він не міг пригадати, чи бачив колись щось подібне.
Гримнула хвіртка. Ольга озирнулася: брат повернувся, калаш показово на грудях. Вітьок підозріло глипнув.
– Як він? – кивком.
– Спав.
– Спав! – обурився Вітьок. – Курорт йому тут, чи що? Нафіг тобі цей дохляк здався? Що на тебе найшло?
– А гриб? – нагадала.
– Гриб! – брат цикнув плювком у траву. – Цей, як ти казала?… Циклоп! Він сам як той гриб, мухомор. Дістав чоботом у хлібальник, мало не розчавили.
Ольга змовчала. Вітьок відмахнувся: роби що хочеш!
А Романові нічого й не треба, аби тільки його не рухали цієї хвилини. Щойно очі заплющить – одразу темрява.
Уже майже споночіло, коли Вітьок вийшов з хати, кинув контуженому старий кожух і засмальцьований батьків ватник: на, спи, ніч тепла, не замерзнеш. Ольга залишила йому у траві банку з водою. Що ще? Приємних снів!
Ользі нічого не снилося, крутилася півночі, прислухалася до бабиного хропіння, до посопування Вітька у сусідній кімнаті. Боялася тиші за вікном.
Усе пішло шкереберть цього року. Дарма що випускниця. Навіть зареєструватися на тестування не змогла, та й де мала складати ті тести? До сусідньої області їхати? Передбачливі однокласники якось впоралися із цією проблемою. Із вісьмох – такий випускний клас – у селі залишилися лише вона й Сашко. Надя Волошина зараз у тітки в Бердянську, разом з батьками, там зараз складає тести. Кавунчик, син голови сільради, виїхав з татом і мамою у невідомому напрямку, одні кажуть – на відпочинок, інші – що сімейка влаштовує синочка на навчання у Києві. Решта однокласників хто де, хто в Донецьку, хто в Маріуполі…
У квітні-травні Маріуполь трусило у лихоманці: прапори над міськрадою то такі, то такі. Бійки, бити у руках, перестрілки… Поранені, вбиті, взаємні звинувачення… Сашко про навчання й не думав: я вже, казав, куди треба вступив. І Вітька затягнув – хоч той і старший на два роки, а до Сашка прислухається. Бучаєв їх підбурив, вони їздили разом до міста на старих бучаївських «жигулях», хвалилися, що записалися в ополченці. Більшість у селі ні туди й ні сюди, приглядаються, вичікують. У Степанівни, кажуть, син на боці Нацгвардії воює, але Степанівна запевняє, що це брехня, – на заробітках він.
Як почали на підступах до села стріляти, як опинилися тут незнайомі люди зі зброєю, ми вас, мовляв, від хунти київської захищатимемо, мама одразу зібрала Ксюху з дітьми – й на автобус їх. Він саме від’їжджав на Київ… І не тому, що страшно, відправила їх, а через виклик з офтальмологічного центру – черга підійшла оперувати очі Артемка. Ксюха вперлась: я без тебе, ма, не поїду. Мама у сльози: що робити? Удома хвора баба і молодша донька. Ще й син чудить, роботу, каже, кидаю, яка це збіса робота, за копійки карячитись, ще й доїжджати до райцентру щодня! Що воно було робити?
Тоді Ольга сама запропонувала: їдьте разом, це ж ненадовго. Тижні два-три, максимум місяць. Усе вляжеться – повернетеся, а ми тут з бабою Анею не пропадемо.
Той Буча-Бучаєв за цю весну змінився, наче чужу шкуру скинув, плечі розправив. Орел! А дотепер був тихий, непомітний. Два роки тому до села прибився, до Вірки Сужинської пристав, у Маріуполі на базарі познайомилися. Сам з Ростова, з Росії, автослюсар, але такий собі автослюсар, руки-дрюки. Майже без роботи сидів. Перебивався із заробітками, але й не бідував. Від квітня у Маріуполь учащав, Сашка зі собою тягав, а тоді й Вітька. Твої, підколов його, на захід подалися, а ти тепер – до нас… Вітьок і пішов. Спочатку без особливого бажання, а тоді увійшов у смак. Машини, зброя, сила, ДНР… Ще й для сестри роботу знайшов – обіди хлопцям готувати. Для тих, що на базі. Привозив овочі, крупу, курей; при нас, казав, не пропадете…
…не пропадете, казав…
…тиша за вікном…
…хропіння за дверима…
4
Гострою шпичкою проштрикнуло мозок. Роман згадав. Ще уві сні усе згадав, а тоді прокинувся зі стогоном: неправда!
Неправда,
неправда,
неправда! – настирливо стугоніло у скронях.
Він щойно знову був на допиті, відчував тверді краї автопокришки під головою. А перед тим… Страшно було перед тим. Його викинуло вибухом з «газельки», очі спалахом засліпило, вуха заклало. Коли підвівся, у голові працювала трансформаторна будка. Через її нестерпне гудіння пробивався голос. Бери свого командира, тягни на узбіччя! Бери, тягни, чого стоїш! Горів розірваний метал, чорний стовп диму рвався у синє небо, синє-синє, без жодної хмарки. Гігантське колесо котилося дорогою, далі й далі вздовж поля молодого соняшника. Не могло зупинитися. Наче його гнав перед собою невидимий хлопчик. Чи те колесо привиділося?
За підбитою «газелькою» рухалися люди у камуфляжі. Хтось стогнав на землі. Черга калаша поклала цьому край – впала тиша. Лише вогонь потріскував та випливали з драглистого гарячого повітря чиїсь збуджені голоси.
Валік у дорожній пилюці… Він щойно озирався до Романа з переднього сидіння. За кермом був Шарапов, схожий на кіногероя хлопчина, одесит. Його так і називали у батальйоні. Валік перший помітив цю схожість: точно Шарапов, сказав, – й усі погодилися. Роман з Валіком зійшлися у травні, в учебці, земляки, Роман зі Львова, Валік – з Городка, вони ще у тренувальному таборі стали нерозлийвода.
На задньому сидінні, поруч з Романом, мовчав Петрович, найстарший з них, киянин, батько трьох дітей… І де тепер Шарапов з Петровичем? Ось розвалена машина, ось Валік у пилюці… Хоча який це Валік? У Валіка дві руки-дві ноги, як у кожного, а це не знати що таке, якийсь цурпалок з обличчям друга. Лялька шматяна, заляпаний фарбою муляж.
Тут фільм знімають про війну! Ось воно що! Нездара-реквізитор підсовує у кадр свої жахливі опудала. Хто ж йому повірить? Так не може виглядати людина, трупи такими не бувають. Тут зйомки тривають, і усе це неправда. Неправда. Неправда.
Бери, тягни! Відтягнути муляж з дороги. Зробити, як кажуть. У кишені муляжа співає мобілка Валіка. Вони не залишали свої телефони у таборі, бо ж не на завдання їхали…
Мелодія не змовкає.
Роман грає у цьому кіно якусь другорядну роль. А Валік свою роль вже зіграв, стоїть за спиною оператора, підсміюється. Той самий огидний голос (бери, тягни!) ось-ось скаже: знято! Валік вийде наперед, поплескає Романа по плечі: а ти так нічо мене волік на узбіччя. На четвірочку з плюсом. Курити маєш?…
Роман нахиляється, незграбно береться за шматяну ляльку, ух-х, тяжка… За ремінь бери, мудило! – гарчить режисер. Роман береться за ремінь, шкіряний пасок розщіпається, лялька гепається у пилюку. Роман нахиляється знову, у голові гуде, від солодкавого запаху нудить, від цього запаху їжачиться шкіра на потилиці – Роман тримає шкіряні кінці, стискає їх, волочить тіло з дороги до заростів амброзії. На грунтівці залишаються дві темні вологі плями, а тоді лише тягнеться широка смуга із рівчаком від черевика-берця. Одного черевика. Який абсурдний фільм…
