Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Научно-образовательная » Иностранные языки » Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗. Жанр: Иностранные языки. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Кімнату виповнює сонячне світло. З-поза відслоненої гардини на Романа дивиться уважне каре око – хлопчик в окулярах, одне скельце заклеєне білим. Ольга, йдучи, мабуть, залишила двері прочиненими, і тепер зі шпарини між двома половинками смугасто-квітчастої тканини за гостем спостерігав хлопчик років шести-семи. Їхні погляди зустрілися – малий часто-часто закліпав. Його повіки смикалися. У хлопчика був сильний тик.

Роман стримався, аби не зробити від несподіванки різкого руху. Він щойно прокинувся, здається, навіть підхропував секунду тому. Руки, закинуті за голову, трохи затерпли. Він не очікував побачити малюка. Намагаючись говорити якомога тихіше, Роман запитав:

– Часом не знаєш, Дик вже прийшов?… – й додав, спроквола позіхнувши: – Я ввечері не дочекався того розбишаки…

Хлопчик сховався.

Роман повернув голову до вікна, підбив подушку кулаком, ліг так, аби бачити, як погойдуються у сонячному світлі гілки молодої вишні, але й тримати у полі зору дверний проріз. Це була та сама кімната, де вони з Ольгою у чотири руки вибирали хвору, не придатну для фундаменту землю, глибоко прошиту білими нитками грибних спорів. Дерев’яної підлоги ще не було. Тимчасовим накриттям слугував шматок старого лінолеума, кинутий на цемент, і витертий килимок. Звуки лунко відбивалися від порожніх стін, бо тут стояли лише ліжко та крісло з накиданим на нього одягом – і більше нічого. Перша спільна кімната Ольги та Романа, затулена від світу вишневими гілками.

– Дик вже прийшов, – прошепотіла портьєра, гойднувшись.

Роман сперся на кулак зігнутої у лікті руки.

Портьєра мовчала.

– Треба йому дати пити, як думаєш? – Роман відкинув ковдру, стягнув зі спинки крісла свої штани. – Покажеш, де собача миска.

Хлопчик зітхнув, набрався хоробрості й ступив крок уперед, немов вийшов з-за лаштунків на сцену. Роман навіть не глянув на нього, він одягався, не звертаючи на малого уваги, і той припинив моргати, заспокоївся. Спостерігав за тим, як Роман заправляє ліжко, натягає футболку, шукає другу шкарпетку. Хлопчик бачив її під ліжком, але поки наважився підказати, дядько вже її знайшов.

– То що?… – нарешті гість з усім впорався й глянув на господаря. – Ходімо? – подав хлопчикові руку: – Роман. А ти Артем?

Хлопчик кивнув і вклав долоньку у подану йому руку. Із кімнати, де Ольга колись розмальовувала за столом географічні карти, лунали звуки телевізора. Маленька дівчинка, молодша сестра Артема, дивилася мультфільми. Вона навіть не повернула голови.

Дик і справді чекав на Романа – лежав під баргароном, висолопивши язика. Брудний і, звісно, голодний. Побачивши Романа, жваво підвівся й гавкнув. Він не наважувався підбігти, мабуть, через те, що з Романом був хлопчик і хлопчик боявся собаки, Дик це відчував.

Роман присів. «Дику!» – покликав пса. Той рушив до нього, кумедно крутячи задом та припадаючи до землі. Із живота, з лап, з хвоста йому звисали покручені дреди валяної шерсті. Хлопчик сховався за Романа, визирав з-поза спини з нервовим підсміюванням, а тоді спостерігав, як рука Романа сховалась до густої шерсті на загривку Дика, як почухувала спину приблуди, а пес мружив очі від задоволення і прогинав спину.

Жінки поралися по господарству. Із літньої кухні пливли запахи свіжоспечених млинців, Ольга гримала посудом. На порозі сиділа на ослінчику жінка, обскубувала курку над тазом з гарячою водою. «Ма-ам!» – гукнув до неї хлопчик, і нічого більше. Хотів звернути її увагу на себе, на гостя, на великого пса. І на те, що він того пса не боїться.

Жінка повернула голову, кинула оком на чоловічу компанію. Ксюха, сестра Ольги. Роман підвівся з коліна, привітався з нею. Вона відповіла кивком голови, руки її хвацько оббирали пір’я, скидали його до води, раз по разу вмочаючи пальці. Куряча голова на довгій шиї теліпалася у такт тих посмикувань. Ця молода круглолиця жінка була не подібна на сестру, повніша й темніша волоссям, але щось знайоме промайнуло у її погляді. Із мискою червоних пахучих помідорів під пахвою повернулася з городу мама Ольги. «Здрасьті, – сказала. – Виспались?»

Роману було трохи ніяково перед жінками, але вони чи то робили вигляд, що усе гаразд, чи то й справді не надавали значення тому, що Ольга залишалася у кімнаті гостя до ранку. Розпашіла Ольга визирнула з дверей літньої кухні – рушник у руках, волосся під хусткою, одне пасмо на щоці. Усміхнулася до Романа. Він зараз любив увесь світ, разом із цією усмішкою, баргароном, і псом, і довірливим хлопчиком в окулярах із заклеєним оком, і цими нашорошеними жінками, які, може, й хотіли бути привітними, але не могли, бо їхній син і брат зараз був невідомо де і не давався чути, а він, Роман, спав у їхньому домі, і Ольга зараз піднесено пекла млинці на всіх, а насправді – заради нього.

– Миска – там, – нагадав Артемко, показав рукою під сітку, туди, де кілька тижнів тому сидів припнутий Роман. Там тепер лежала перекинута Дикова тарілка, алюмінієва, бита-м’ята, наче хтось змагався у влучності, поцілюючи у неї камінням.

Дик хлептав воду захланно і смачно, розбризкуючи краплі навсібіч. Цей пес усе робив заповзято й весело. «Ох ти ж, несита пелька…» – лагідно мовив до нього Роман, і хлопчик повторив, з ніжністю спостерігаючи за собакою: несита пелька…

2

Дика взяли зі собою на ставок, він біг попереду, метляючи хвостом, гордий від того, що веде своїх господарів, і це зрозуміло кожній собаці, що подає голос з-за парканів.

Артем дріботів поруч мовчазний, робив по два кроки на кожен крок Романа, збивався й намагався йти з ним у ногу. Роман, помічаючи це, уповільнював хід. Хлопчика не чіпали, до нього не озивалися, і це йому подобалося, бо не відволікало, давало можливість слухати розмови дорослих. Ці розмови лякали й були малозрозумілими.

– Валентина пропала, – говорила Ольга. – Наче у воду канула. Як може зникнути без сліду людина?… Військові втрати рахують, а кількість пропалих безвісти із цивільного населення невідома…

До ставка можна було дістатися через центр села, попри сільраду, школу, клуб, магазин та ФАП (Артем знав, що це фельдшерсько-акушерський пункт, йому Ольга колись пояснила). Але пішли боковою вуличкою, в обхід. Тут, як і на центральній вулиці, між дорогою та подвір’ями, схованими за парканами, пролягала доволі широка смуга землі з випаленою сонцем травою на узбіччі. Землі тут було багато, нею легковажили.

Під невисокими деревами рясніли розсипи стиглих жердель, їх ніхто не збирав. На гілках їх було теж доволі, достатньо було піднести руку, щоб у долоні опинилося кілька темно-рудих плодів. Солодко-гіркуватих на смак.

Дорогою зустріли двох бійців із синьо-жовтими нашивками на рукаві. Вони глипнули на Романа, але нічого не сказали. Свій. Веде за руку дитину. Поруч дівчина. Попереду кудлатий брудний псисько. Може, й хотіли щось запитати, але не запитали, бо Роман глянув привітно, ледь помітно кивнув.

Жінка з городу побачила трійцю. Не випускаючи сапки, приставила долоню дашком до чола, затулилася від сонця – роздивлялася, із ким це Ольга йде. Ольга привіталася. За нею й Роман, а тоді вже й малий сказав «добрий день».

– То що там з гречкою? – гукнула жінка.

– Беремо, – була відповідь.

– То хай Ксюха, чи хто там, приходить увечері. Я до завтра не триматиму.

Одна з хат, під збитою набік бляхою, не мала частини передньої стіни. Це було видно у прочинені ворота з рифленої нержавійки, перетвореної осколками на друшляк. Хатні нутрощі відкриті для поглядів: затулена простирадлом шафа, чорно-білі портрети на стіні… Два чоловіки відновлювали кут зі шлакоблоків, брали із купи неподалік ті, що годилися до мурування.

Зустріли дорогою дядю Васю, той поспішав кудись, штрикаючи землю своєю палицею. Побачивши Ольгу з незнайомцем, підніс руку у вітальному жесті.

– Молодець, Ольго! – став до розмови. – Уже собі й кавалєра знайшла! А що?… Тепер вибирати є з кого. Усі як на підбір, – й до Романа улесливо: – Вітаю доблесну гвардію!

Перейти на страницу:

Вдовиченко Галина читать все книги автора по порядку

Вдовиченко Галина - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Маріупольський процес отзывы

Отзывы читателей о книге Маріупольський процес, автор: Вдовиченко Галина. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*