Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– А ти що, жартував?
– Я тоді так думав. А тепер думаю інакше. Нехай ще попрацює. Він нам тут потрібний, а при першій нагоді – поміняємо.
– Це ти зараз так думаєш? Хочу уточнити.
– Ольго, що за…? – він міцно вилаявся.
– Ти сам йому про це скажеш? – Ольга вчепилася у брата реп’яхом.
– Сам і скажу. Прийде час – скажу.
– Так нечесно, Вітьок.
– Не Вітьок, а Тарпан.
– Ти що там, обкурився? Тарпан!
– Жартую, – розреготався він. – Таке враження, що це ти тут обкурилася. Чи ні?… Чи ти втріскалася у нього?
– Тю!
– Ні, ти скажи, втюрилася? – змовницьки підморгнув.
– Та пішов ти разом з ним! На чорта він мені здався! Так іноді… аванси надсилаю… надихаю на роботу.
Задзеленчала братова мобілка.
– Так, все! Я пішов!
– Ану стій! Стій, кажу. Ти думаєш, пообіцяв, забув – і все нормально?
– Сказилася, чи що? Чого кидаєшся? Тобі ж краще. До себе його заберемо, там теж є що робити, а тоді знову сюди перекинемо.
– Ти ж говорив: із цементом закінчить – і все, крапка. Обміняєте!
– Йоханий бабай! «Обміняєте»! Думаєш, це так просто? І за кого горло дереш, ти подумала?
– Він тут, може, й ні до чого. Тут ти до чого. Захотів, сказав – і не зробив. Захотів – інше сказав. Де гарантія, що зробиш?
Роман стояв у сінях. Що мав почути, він вже почув. Зайшов до хати, відхиливши двері, по щось тепле з одягу для баби Ані, босий, бо скинув берці після роботи. Його зупинили голоси за прочиненими дверима кімнати без підлоги – слова гулко лунали у порожніх стінах. І ось дізнався дві новини, і навіть важко розібратися, яка з них зачепила більше: та, що завершення роботи не означає звільнення з полону, чи та, що Ольга кокетувала з ним, бо заохочувала до ударної праці.
Він рушив з місця, не ховаючись. Одразу й згадав: він без тягаря на нозі. Дістанеться Ользі за самоуправство, як брат побачить. Постояв, подумав, розвернувся й пішов надвір. Та й що він міг сказати тому хлопцю? Усе й без розмов зрозуміло.
За дверима, у нього за спиною, сварилися брат із сестрою.
– Ще ти мене вчитимеш! Багато вас таких, научальників! Сам знаю, що робити!
– Та йди вже куди йшов…
– От чума!
Глянули ворогами одне на одного.
– Іноді я тебе ненавиджу! – Ольга перша вийшла з порожньої кімнати.
За хвилину гримнула хвіртка – до баби Вітьок-Тарпан так і не озвався.
Роман накинув на плечі змерзлої баби Ані стару куртку, перевірив, чи висохли його шкарпетки на нижній гілляці.
Із Ольгою вони не розмовляли – ні тоді, коли заводили бабу Аню до хати, ні згодом. Він не запитував ні про що, вона нічого не говорила.
Цієї ночі йому снилися змії… Видіння було поверховим, він знав, що достатньо зробити зусилля, аби прокинутися. І що ці холодні слизькі порухи з обох боків йому лише сняться, але від того не було полегші. Він вже звик до снів-жахів. Якщо вже сон – то тільки жах, інших жанрів його підсвідомість наразі не транслювала. Мозок витіснив страхи у сни, і там вони розквітнули несподіваними візерунками. Там серце вискакувало з грудей, а руки бралися кригою. Найжахливіший сон – «Тягни його! Чого стоїш!» – він бачив у різних варіаціях. Як не через день, то раз на три дні. Змії у порівнянні із цим видінням були безневинною дитячою жахалкою. Прокидайся, сказав він собі уві сні, розплющуй очі, ну ж бо… І побачив гілки баргарона: вони легенько погойдувалися над ним у передранковій тиші.
18
Клунок хтось розгортав.
Від цієї здогадки перехопило дух. Пакунок лежав у надійному сховку між дровами, затулений поліном – усе як раніше, проте щойно Роман торкнувся його, як стало зрозуміло: хтось його звідси витягав, порпався у ньому. Тут хтось похазяйнував.
Краї пакета рвучко розгорнув – усе причандалля на місці. Ба навіть більше – із новим додатком. У двох невеличких полотняних мішечках – торохкітлива дрібнота. Роман промацав уміст, розв’язав шнурки. Сушені яблука. І маленькі саморобні сухарики. Тепер зрозуміло, хто міг таке докласти. Жінка. Але… Яка жінка?
Ольга, швидше за все. Про неї перша думка.
Але могла бути й Валентина, чом би ні? Вона тут як вдома почувається, в усі закапелки заглядає.
Як би там не було, хтось дає зрозуміти, що підтримує його задум. Тільки хто? Все ж таки Ольга?
– Шукаєш щось? – вона у дверях. Іронічна посмішка кривить губи. Ямочками дражнить.
От і відповідь.
– Та ось… – розгубився Роман, але швидко знайшовся з відповіддю: – Сухариків закортіло…
У тій самій сукенці, що він її вперше побачив вже майже три тижні тому. Русяве волосся, дитячі веснянки на носі. Губи кусає, усмішку намагається втримати або… невже сльози? Очі сумні, підозріло блищать. Він ледве опанував себе, мало не зірвався з місця, мало не зробив кілька кроків назустріч, шоб обхопити її всю, згребти в обійми, притулитися обличчям до її волосся.
Ні, він не зробить цієї дурниці.
– Мальбрук в похід зібрався… – Ольга зазирає йому просто в очі, вона знущається з нього. Які там сльози!
– Не знає, коли повернеться, – підтримав він гру.
– Для чого повертатися? – голос у неї зірвався, наче тріснув, затремтів, але виправився. Голос завжди відвертіший за вираз обличчя, він не збреше. То все ж таки їй не байдуже до Романа?
Тримай себе, хлопче, у руках. Бо що ти їй скажеш? Що потім робитимеш? Не пхайся у халепу.
– Бо я ще… не все тут зробив.
Вона пхикнула, розвернулася й пішла. Від баргарона озирнулась, рукою стовбур погладила.
– Довгенько ж доведеться чекати, – голос вже впевнений, відверто насмішкуватий. – Якщо ти про підлогу, про дошки, то їх ще немає… Як надумаєш тікати, не забудь попрощатися!
Ото як вигадає щось. Попрощатися! Ще й телефонами запропонувала б обмінятися. Накручував себе, роздмухував у собі злість та роздратування, вони ж були, він пам’ятає, там мало ще щось залишитися. Намагався пригадати усе, що дратувало, відштовхувало, здавалося чужим та неприйнятним… Хотів піти звідси з полегшенням, спаливши за собою всі мости, щоб нічого тут не тримало, жодні ниточки. А воно чогось не вдавалося, лізла в очі та незабутня картинка.
Від неї йому вже не буде спасіння: Ольга, якою він її вперше побачив, як вона стояла над ним у променях призахідного сонця, вся у сяйві, у прозорій сукенці. Сепаратистка, хай йому грець! Під три чорти нехай іде той спогад!
Силоміць перемкнув думки на прагматичну хвилю. Гаразд. Отже. Так… Виходити треба під ранок, щойно розвидниться.
Усе перевірив. Запхав у старий солдатський наплічник. Тепер спати. Чуєш, Дику? Спати! Пес сидить, витріщається на нього. То сиди собі, кудлатий, коли так! Роман ще трохи покрутився туди-сюди на своєму тапчані, тоді підвівся й пішов до хати.
На порозі другої кімнати зупинився, сперся плечем в одвірок. Баба похропувала на високих подушках. У жовтому колі світла від перехнябленої настільної лампи Ольга шурхотіла олівцями, замальовувала контурні карти. Із відсутнім виразом обличчя. Механічно й зосереджено шоркала олівцем до паперу; здавалося, права рука існувала окремо від неї. Коротко глянула на гостя, узяла інший олівець з розкиданих на стільниці. Який під руку трапився, такий узяла, не дивлячись. Бразилія під сновигання помаранчевого олівця перетворювалася на сонячну пляму.
– Скажи свій телефон.
Вона наче й не здивувалася, почувши. Із лунким тріском відірвала шматок Атлантичного океану. Написала номер, зламавши синій олівець, дописавши зеленим. Подала йому клаптик паперу.
Головне, щоб погляди не зустрілися.
Вона, схоже, була такої ж думки. Навіть очей не підвела. Він прочитав синьо-зелені цифри, запам’ятав їх про всяк випадок і сховав уривок карти до нагрудної кишені. Рипів олівець, Аргентина вкривалася коричневим кольором. Не прокидаючись, рвучко зітхнула баба Аня, чорна Циганка у її ногах навіть не ворухнулася.
Роман ще посидів під баргароном, ще почухав Дикові за вухом, утупившись поглядом у темряву, де городи і спуск до балки, і вихід на підвищення до кладовища, і бита дорога в обхід. Він знав, куди тримати курс.
