Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Якщо встановлювати підрозділи цієї науки з загального погляду системи взагалі, то те, що ми нині викладаємо, має містити, по-перше, вчення про елементи (Elementarlehre)і, по-друге, методологію чистого розуму. Кожна з цих головних частин повинна мати свої підрозділи, підстави яких тут іще не можуть бути викладені. Як вступ чи попереднє напучування потрібно, здається, зазначити лише те, що існує два стовбури людського пізнання, які виростають, може, зі спільного, але невідомого нам кореня, а саме: чуттєвість і розсудок, через першупредмети нам даються, а через другий вони мисляться. Якби чуттєвість містила в собі апріорні уявлення, що творять умову, під якою нам даються предмети, то вона належала б до трансцендентальної філософії. Це трансцендентальне вчення про чуттєвість мало б входити до першоїчастини науки про елементи, бо умови, що лише під ними предмети даються людському пізнанню, передують тим, під якими вони мисляться.
Кант Іммануїл. Вступ // Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. С. 39 – 53.
Копнін, Павло Васильович
(1922 – 1971)
Український і російський філософ. В 60 – рр. Копнін заснував в Україні новий науковий напрям – логіку наукового дослідження, яка розробляє методологічні засоби відтворення наукового дослідження як особливо структурованого логічного процесу. З цією метою Копнін розробив і обґрунтував систему спеціальних категорій, де стрижневими є поняття наукової проблеми, наукового факту та теоретичної системи, виділив і проаналізував раціональні форми використання діалектики як логіки наукового пізнання.
ГНОСЕОЛОГІЧНІ ТА ЛОГІЧНІ ОСНОВИ НАУКИ.
РОЗДІЛ V
ІСТИНА ТА ЇЇ КРИТЕРІЙ
1. Об'єктивна істина
Оскільки пізнання об'єктивної реальності залежить від суб'єкта і оскільки можливе ілюзорне, її одностороннє віддзеркалення, то виникає питання про істину.
Проблема істини є однією з найдавніших і складніших. Важко уявити собі філософію, яка обійшла б питання про істинне і помилкове. Гносеологічна проблематика стягується до істини, як до свого фокусу. Що таке істина, як можливе істинне пізнання — це питання хвилювало вже філософів античності, але особливу гостроту віно набуло в новий час.
Одне з перших визначень істини, що стало традиційним, класичним, було дано Аристотелем, який виходив з матеріалістичної тенденції: речі, предмети об'єктивно існують зовні свідомості, пізнання істинне, коли воно відповідає речам та їх зв'язкам.
Аристотелеве визначення істини як твердження або заперечення, відповідного дійсності, перетворилося на загальновизнане в історії філософії, воно приймалося філософами самих різних напрямів - і матеріалістами, і ідеалістами.
Прагматист В. Джемс пише: «Істина, як вам повідомить будь-який словник, — це особлива властивість деяких наших уявлень. Вона позначає їх «відповідність» з «дійсністю», подібно тому, як помилковість позначає їх невідповідність з нею. Прагматисти і інтелектуалісти однаково приймають це визначення як щось саме собою розуміюче. Розбіжність між ними починається лише тоді, коли підіймається питання, що, власне, означають в точність слова «відповідність» і «дійсність», — якщо під дійсністю розуміють те, чому повинні відповідати наші уявлення». (В. Джемс. Прагматизм. СПб., 1910, стор. 122.).
Джемс має рацію в тому відношенні, що це визначення істини настільки абстрактно і невизначено, що його може використовувати будь-який напрям, у тому числі і прагматизм, вкладаючи в поняття «відповідність» і «дійсність» свій зміст, що не має нічого спільного з тією матеріалістичною тенденцією, яка була властива Аристотелевій концепції істини.
Марксизм не ставить питання, чи існує істина, бо немає такого напряму у філософії, який би негативно відповідав на це питання. Всі визнають, що мета пізнання — істина, проте розуміють її по-різному.
Абстрактна постановка питання, чи існує істина, замінюється конкретною: чи «існує об'єктивна істина», в яку вкладається строго певний зміст, «тобто чи може в людських уявленнях бути такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства?» В рішенні цього питання, перш за все, відбувається розмежування між матеріалізмом і суб'єктивним ідеалізмом. Для матеріалізму «істотне визнання об'єктивної істини», а для агностицизму і суб'єктивного ідеалізму взагалі «об'єктивної істини бути не може».
Розглянемо найтиповіші форми агностичного, суб'єктивно-ідеалістичного заперечення об'єктивної істини. Вони досить багатоманітні, проте єдині в одному пункті: в свідомості людини об'єктивна реальність не може бути в своєму змісті дана такою, якою вона існує незалежно від нього.
Одна з поширених концепцій заперечення об'єктивної істини — кантіанство, причому Кант схопив складність і суперечність самого поняття істини. На його думку, істина повинна бути об'єктивною, невід'ємними ознаками цієї об'єктивності є загальність і необхідність. Думка може бути визнана істинною, якщо мислиться з безумовною необхідністю і загальністю.
Звичайно, необхідність і загальність властиві об'єктивно-істинному знанню. Але де джерело цієї необхідності і загальності, чи виражають вони властивості об'єкту, існуючого незалежно від свідомості людини, або кореняться в суб'єкті й особливостях організації його мислення? При відповіді на це питання і виявляється суб'єктивізм Канта, що заперечував по суті існування об'єктивної істини. З об'єкту шляхом досвіду не можна вивести загальність і необхідність. «Якщо... думка, — пише Кант, — мислиться з характером строгої загальності, тобто так, що не допускається можливість ніякого виключення, ту таку думку не виведено з досвіду, а має силу абсолютно а priori. Отже, необхідність і строга загальність суть надійні ознаки апріорного знання». (І. Кант. Критика чистого розуму. Пб., 1915, стор. 26.).
Суть міркувань Канта зводиться до наступного: об'єктивна істина можлива, ознаками її є загальність і необхідність, але джерелом останніх служить не об'єкт, а суб'єкт формальна організація його свідомості. І таким чином, ніякої об'єктивної істини, зміст якої визначався б об'єктом, фактично не існує, апріоризм — форма заперечення об'єктивної істини на користь суб'єктивної, визначеної свідомістю та її формами. У Канта суб'єктивізм в розумінні істини покоїться на виявленні об'єктивних труднощів і суперечностей, що лежать в її суті. Істина — форма діяльності суб'єкта, але вона повинна володіти якістю об'єктивності, вираженої в загальності і необхідності. Але Кант не міг знайти справжнього джерела цієї об'єктивності, йдучи по шляху апріоризму; він шукав це джерело, бачив реальні труднощі, що стоять на шляху рішення проблеми об'єктивності істини. Через метафізичність методу критицизму, що вважав пізнання і пізнавальні здібності чимось раз назавжди даним, у відриві від історії найреальнішого процесу пізнання, Кант дійшов апріоризму, тобто суб'єктивізму.
Формою суб'єктивізму в розумінні істини є і теорія когеренції (Нейрат, Гемпель та інші неопозитивісти), яка замикає знання в знанні, не залишаючи для нього виходу в об'єкт. Істина є згода одного знання з іншим за законом неприпустимості суперечності. Але, виводячи одне знання по законах дедукції з іншого, ми в кожній науці упираємося в думки, які не виводяться з інших. Пропонується ці думки вважати істинними через угоду людей. У такому разі істина виступає конвенцією, угодою. Так, Анрі Пуанкаре геометричні аксіоми вважає умовними положеннями, вибір яких «залишається вільнимі обмежений лише необхідністю уникати всякої суперечності». (А. Пуанкаре .Наука і гіпотеза. М., 1904, стор. 61.).
Деякі суб'єктивістські концепції виводять істинність знання не із знання, а з суб'єкта. Так, прагматисти бачать істинність у відповідності ідей і вчинків з прагненням суб'єкта, з його користю. „Істинні ідеї — це ті, які ми можемо засвоїти собі, підтвердити, підкріпити і перевірити». А під перевіркою розуміються практичні слідства з ідеї, що перевіряється і підтверджуваної, або, як виражається сам Джемс, «приємне володіння»: «Володіння істинними ідеями, — пише він, - позначає завжди також володіння дорогоцінними знаряддями дії». (В. Джемс. Прагматизм, стор. 123.).
