Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Ми заміняємо фрейдівський фізіологічний принцип пояснення людських пристрастей на еволюційний соціобіологічний принцип історизму.
Лише спираючись на такий теоретичний фундамент стає можливим детальне обговорення різних форм та особистісних типів злоякісної агресії, особливо таких як садизм(потяг до необмеженої влади над іншою живою істотою) і некрофілія(потяг до руйнації життя та прив’язаність до всього мертвого, суто механічного). Розуміння цих особистісних типів стало доступним, як я вважаю, завдяки аналізу характерів кількох персон, відомих властивим їм садизмом і деструктивністю як, наприклад, Сталін, Гіммлер, Гітлер.
Отже, ми окреслили логіку даного дослідження, і тепер має сенс назвати деякі тези та висновки, з якими читач зустрінеться у наступних главах.
Ми налаштовані досліджувати не поведінку, як таку, відокремлено від діючої людини; предметом нашого дослідження є людські прагнення, незалежно від того чи відображаються вони у зовнішній поведінці чи ні. У випадку з феноменом агресії це означає, що ми будемо досліджувати походження та інтенсивність агресивного імпульсу, а не агресивну поведінку відокремлено від її мотивації.
Ці імпульси можуть бути усвідомленими, але у більшості випадків вони неусвідомлені.
Частіше за все вони інтегровані у відносно сталу структуру особистості.
У широкому смислі дане дослідження спирається на психоаналітичну теорію. Відповідно, ми будемо використовувати метод психоаналізу, який дозволяє відкрити неусвідомлену внутрішню реальність шляхом тлумачення доступних спостереженню та зовнішньо незначних даних. Однак, вираз “психоаналіз” застосовується у нас не у сенсі класичної теорії Фрейда, а у сенсі подальшого розвитку фрейдизму... Мій психоаналіз спирається не на теорію лібідо і виходить не із інстинктивних уявлень, які, на думку загалу, складають ядро і сутність теорії Фрейда.
Ототожнення теорії Фрейда з інстинктивізмом і без того є досить проблематичним. Фрейд у дійсності був першим сучасним психологом, який (напротивагу попередній традиції) дослідив усе різноманіття люських пристрастей – любов, ненависть, пиху, жадобу, ревнощі і заздрість. Пристрасті, що раніше були “доступні” лише романтикам та трубадурам, Фрейд зробив предметом наукового дослідження[3].
Можливо цим пояснюється те, що вчення Фрейда знайшло більше розуміння та визнання серед художників, ніж серед психологів та психіатрів, – принаймні до того моменту як його метод не був узятий на озброєння для психотерапевтичного лікування постійно зростаючого потоку хворих. Що стосується представників мистецтва, то вчення Фрейда дійсно викликало у них відчуття, що вперше з’явився вчений, який взяв їхню кровну тему і осягнув людську “душу” у її найпотаємніших і значимих проявах.
Вплив Фрейда на художнє мислення найчіткіше проявився у сюрреалізмі. На противагу класичним видам мистецтва, сюрреалізм відмовився від попереднього розуміння “реальності”, вбачаючи у ній дещо неповноцінне (нерелевантне); представників сюрреалізму перестали цікавити способи поведінки – цінність міг представляти виключно суб’єктивний досвід; тому цілком прородно, що фрейдівське тлумачення сновидінь стало одним із найважливіших чинників розвитку цього напрямку.
Слід зазначити, що Фрейд у формулюванні своїх ідей був обмежений рамками понятійного апарату своєї епохи. Оскільки він ніколи не збирався поривати із матеріалізмом своїх вчителів, він змушений був шукати можливості пояснити люські пристрасті крізь призму їхніх потягів. І це йому чудово вдалося завдяки теоретичному tour de force[4]: він розширив поняття сексуальності (лібідо) настільки, що всі людські пристрасті (за виключенням інстинкту самозбереження) він представив як форми прояву одного-єдиного інстинкту. Любов, ненависть, жадоба, пиха, заздрість, ревнощі, жорстокість та ніжність – все це виявилось штучно вплетене у межі теоретичної схеми, де вони набули обґрунтування або у якості сублімації, або у якості реалізації сексуальності.
У другий період своєї творчості Фрейд намагався вийти за межі цієї схеми і створив нову теорію, що демострувала значний прогрес у розумінні деструктивності. Він виявив, що життям керують не два егоїстичні інстинкти – голод і сексуальність, а дві головні пристрасті – любов і деструктивність, і обидві вони слугують справі фізіологічного виживання, хоча і в інщому сенсі, ніж фізичний та сексуальний голод. Але оскільки Фрейд все одно був зв’язаний ланцюгами своїх теоретичних настанов, він позначив ці дві пристрасті парними категрріями “інстинкт життя” та “інстинкт смерті”, тим самим надавши деструктивності настільки серйозного значення, що вона була визнана однією із двох фундаментальних людських пристрастей.
У даному дослідженні автор звільняє від примусового шлюбу із інстинктами такі важливі людські пристрасті як прагнення до любові та свободи, потяг до руйнування, бажання мучити, підкоряти собі іншого і владарювати над ним. Інстинкт – це суто біологічна категорія, в той час як притаманні характерові пристрасті та потяги – це біосоціальні, історичні категорії[5]. І хоча вони і не слугують фізичному виживанню, ім властива така ж (а іноді і більша) влада, як і інстинктам. Вони формують ядро людської зацікавленості життям (здатності до радощів та захоплення); вони є, в той же час, матеріалом, із якого виникають не лише мрії і сновидіння, але і мистецтво та релігія, міфи та оповіді, література і театр, тобто все, заради чого варто жити (що робить життя вартим життя). Людина не може існувати як простий “предмет”, як гральний куб; вона сильно страждає, коли її низводять до рівня автоматичного пристрою, придатного лише для приймання їжі та розмноження, навіть якщо їй при цьому гарантується підвищений рівень безпеки. Людина потребує драматизму життя та переживань; і якщо на вищому рівні своїх досягнень вона не віднаходить задоволення, то сама створює собі драму руйнування.
Нинішній стан психологічної думки підтримує відому аксіому, згідно з якою мотивація лише тоді може бути сильною, коли вона слугує органічним потребам, тобто тільки інстинктам властива достатня мотиваційна сила. Якщо ж відмовитися від цієї механістичної, редукціоністської точки зору і звернутися до цілісної концепції людини, то поступово стає зрозумілим, що людські пристрасті слід розглядати у зв’язку із їх функцією у процесі життя цілісного організму. Їх інтенсивність укорінена не у специфічних фізіологічних потребах, а у потребі цілісного організму жити і розвиватися як у тілесному, так і у духовному вимірах.
Ці пристрасті важливі для нас не післятого, як задоволені наші фізіологічні потреби. Ні. Їхне коріння заглиблюється у самі основи людського буття, вони аж ніяк не відносяться до розряду розкошів, які хтось може собі дозволити після того, як зодовольнить свої нормальні “нижчі” потреби. Люди закінчували своє життя самогубством у зв’язку з тим, що не могли задовільнити любовну пристрасть, жагу влади, слави або помсти. Випадки самогубства з причини недостатньої сексуальної задоволеності практично не зустрічаються. Саме ці, необумовлені інстинктами, пристрасті хвилюють людину, захоплюють її, роблять її життя повноцінним; як сказав колись Гольбах, французький філософ-просвітник: “Людина, позбавлена бажань та пристрастей, перестає бути людиною”. Їх вплив та роль тим і обумовлені, що без них людина дійсно перестає бути людиною[6].
Людські пристрасті перетворюють людину із маленької, непомітної істоти на героя, у істоту, яка наперекір усім перепонам намагаєтьсянадати сенсу власному життю. Вона прагне бути творцем самої себе, прагне перетворити своє неповноцінне буття у повноцінне, осмислене та цілеспрямоване, максимально придатне для досягнення цілісності власної особистості. Людські пристрасті – це аж ніяк не психологічні комплекси, які можна пояснити засобами звернення до подій та вражень раннього дитинства. Їх можна зрозуміти лише вийшовши за вузькі межі редукціоністської психології та вивчаючи їх у живій реальності, тобто піддавши аналізу спробу людини надати сенсу своєму життю, пережити найгостріші, найсильніші потрясіння, які тільки можуть мати місце при даних умовах(або які вона сама вважає можливими). Пристрасті – це її релігія, її культ та її ритуал, а вона змушена приховувати їх навіть від самої себе, особливо у випадку відсутності зовнішньої підтримки. Ціною вимогливості та підкупу її можуть змусити відмовитися від своєї “релігії” і стати адептом нового культу – культу робота. Але такий психологічний підхід відбирає у людини її останнє надбання – здатність бути не річчю, а людиною.
