Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Ясперс, Карл
(1883-1969)
Німецький філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму.
За Ясперсом філософія повинна дати людині орієнтири існування у світі, “висвітлити екзистенцію” та здійснити “стрибок до безумовного буття”. Ясперс розглядає філософію, що не пізнає буття, а лише засвідчує його існування. Вирішальну роль в аналізі людської екзистенції виконує поняття ситуації, яка визначає історичну унікальність як окремої людської долі, так і відповідної епохи.
Результатом філософствування, за Ясперсом, є філософська віра, яка, на відміну від релігійної, що грунтується на істині Одкровення, є результатом розмислу. Як вважає Ясперс, існування трасцентентного - як особливого роду буття-не може бути обґрунтоване за допомогою тільки позитивних аргументів розуму. Трансценденція - єдиний предмет, який може бути засвідчений розумом і вірою, по відношенню до якого розум і віра співпадають.
ФІЛОСОФСЬКА ВІРА.
ПОНЯТТЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ВІРИ.
…
Ознакою філософської віри, віри мислячої людини, постає завжди те, що вона існує лише в союзі зі знанням. Вона хоче знати те, що доступно знанню, і зрозуміти саму себе.
…
Що ж таке віра?
У ній неподільно присутня віра, у якій вкорінено моє переконання, і зміст віри, який я осягаю, ? віра, яку я здійснюю, і віра, яку я в цьому здійсненні засвоюю, ? fides qua creditur і fides quae creditur (психологічний стан віри і зміст віри). Суб’єктивна й об’єктивна сторони віри становлять ціле. Якщо я беру тільки суб’єктивну сторону, залишається віра тільки як вірування, віра без предмета, яка як би вірить лише в саму себе, віра без істотного змісту віри. Якщо ж я беру тільки її об’єктивну сторону, то залишається зміст віри як предмет, як положення, догмат, стан, немов би мертве ніщо.
Тому віра завжди є віра в щось. Але я не можу сказати ні те, що віра ? об’єктивна істина, яка не визначається вірою, а, навпаки, визначає її, ні що вона ? суб’єктивна істина, яка не визначається предметом, а, навпаки, визначає його. Віра єдина в тому, що ми розділяємо на суб’єкт і об’єкт, як віра, виходячи з якої ми віримо, і як віра, у яку ми віримо.
Отже, говорячи про віру, ми будемо мати на увазі те, що вона охоплює суб’єкт і об’єкт. У цьому полягає вся складність, з якою ми зіштовхуємося, бажаючи говорити про віру.
Тут доречно згадати про велике вчення Канта,яке мало попередників в історії філософії на Заході й в Азії; основна думка цього вчення повинна була з’явитися там, де взагалі філософствували, але форму методично визначеної думки вона отримала ? хоча й в історично обумовленому вигляді ? у Канта, і в основних рисах навічно стала елементом філософського осяяння. Це ? думка про данність нашого буття, яке розщеплене на суб’єкт і об’єкт, пов’язане із простором і часом як формами споглядання, з категоріями ? в якості форм мислення. Те, щоє буття, повинно стати для нас у цих формах предметним і тому стає явищем; воно постає для нас таким, яким ми його знаємо, а не таким, яким воно є саме по собі. Буття не є ні об’єкт, що протистоїть нам, чи сприймаємо ми його чи мислимо, ні суб’єкт.
…
Буття, яке не є ні лише суб’єкт, ні лише об’єкт, яке у розщепленні на суб’єкт і об’єкт присутнє і в тому, і в іншому, ми називаємо охоплюючим .Хоча воно й не може стати адекватним предмету, ми у філософствуванні говоримо, відправляючись від нього й наближаючись до нього.
Віра, як іноді здається, є щось безпосереднє на противагу всьому тому, що опосередковане розсудком. Тоді віра була б переживанням ? переживанням охоплюючого, що мені дано або не дано. Однак при такому розумінні основа й витоки справжнього буття як би сковзують у те, що може бути психологічно описано, у те, що трапляється. Тому Кьєркегор зазначав: “Те, що Шлейєрмахер називає релігією, віра гегелівських догматиків, по суті, не що інше, як перша безпосередня умова всього, ? вітальний флюїд ? духовна атмосфера, якою ми дихаємо” (Щоден. 1,54). Це не віра (Кьєркегор має на увазі християнську віру), а те, що “вивітрюється, розсіюється, як туман”.
Кьєркегор вважає основною рисою віри те, що вона має історичну неповторність, сама історична. Вона ? не переживання, не щось безпосереднє, що можна описати як дане. Вона ? усвідомлення буття з його витоків за допомогою історії й мислення.
Філософська віра це усвідомлює. Для неї всяке філософствування, виражене мовою, ? побудова, лише підготовка або спогад, привід або підтвердження. Тому філософія ніколи не може раціонально замкнутися в собі як витвір думки. Створене думкою завжди двояке; щоб стати істинним, воно вимагає доповнення тим, що не тільки мислить його в якості думки, але робить його історичним у власній екзистенції.
Тому філософствуючий вільно протистоїть своїм думкам. Філософську віру потрібно характеризувати негативно. Вона не може стати сповіддю; її думка не стає догматом. Філософська віра не має міцної опори у вигляді об’єктивного кінцевого у світі, тому що вона тільки користується своїми основоположеннями, поняттями й методами, не підкоряючись їм. Її субстанція цілком історична, не може бути зафіксована у всезагальному ? вона може лише висловлювати себе в ньому.
Тому філософська віра повинна в історичній ситуації увесь час звертатися до витоків. Вона не оволодіває спокоєм у перебуванні. Вона залишається рішучістю радикальної відкритості. Вона не може посилатися на саму себе як на віру в остаточній інстанції. Вона повинна виявити себе в мисленні й обґрунтуванні. Уже в пафосі беззастережного твердження, яке звучить як звіщення, нам загрожує втрата філософічності.
Всезагальність істинної віри не можна представити як загальнозначущий зміст, прийняти як безпосереднє, об’єктивно фіксувати як історичну данність; впевнитися в ній можна тільки історично, за допомогою руху в часі. А це відбувається у сфері охоплюючого ,яке не є ні лише об’єктом, ні лише суб’єктом. Присутність, яка історично проявляється, приховується у витоках віри.
Для того щоб оволодіти поняттям віри, потрібно висвітлити охоплююче. Постійно опосередковуюча, завжди нова безпосередність охоплюючого, ця остання присутність має багато способів вираження. Охоплююче так, як ми його висвітлюємо, проявляється як множинність модусів охоплюючого. Я скористаюся в якості данини нашій філософській традиції схемою,яку я можу тут дати лише скорочено (прошу вас на мить спробувати зробити разом зі мною начебто неможливе, трансцендентувати у єдино можливому для нас предметному мисленні само це мислення, вийти засобами предметного мислення за межі предметності, зробити те, без чого взагалі немає філософії, що я, однак, демонструю тут лише в схемі).
Охоплююче є або буття саме по собі,яке нас охоплює, або воно буття, яке є ми.Буття, охоплююче нас, називається світом і трансценденцією.
Буття, яке є ми, називається існуванням, свідомістю взагалі, духом або ж називається екзистенцією.
А. Буття, яке нас охоплює .… Це буття двояке: воно є світ, тобто буття, найменша частина якого становить сторону і нашого існування, у той час як світ у цілому охоплює нас як не-ми-буття; воно є трансценденція, тобто буття, яке для нас щось зовсім інше, у яке ми не входимо, але на якому ми засновані й до якого відносимося.
А. а) Світ :світ у цілому не предмет, а ідея. Те, що ми пізнаємо, є у світі, але ніколи не постає як світ.
А. б) Трансценденція :трансценденція — це буття, яке ніколи не стане світом, але яке немов би говорить через буття у світі. Трансценденція постає лише тоді, коли світ складається не із себе, не заснований на самому собі, а вказує за свої межі. Якщо світ все, то трансценденції немає. Якщо трансценденція є, то в бутті світу міститься можлива вказівка на неї.
