Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
...Питання про рушійні сили експансії сучасного капіталізму – це, насамперед, не питання про джерела тих грошових ресурсів, які використовує капіталіст, а питання про розвиток капіталістичного духу. Там, де він виникає і утверджує себе, він здобувавпотрібні йому грошові ресурси, а не навпаки (48). Однак його утвердження йшло далеко не мирним шляхом Повсюдна недовіра, часом ненависть, а здебільшого моральне обурення завжди ставали на шляху перших новаторів; неодноразово –нам відомий ряд таких випадків починали навіть створювати справжні легенди про темні плями в їхньому минулому. Вряд чи хто став би заперечувати, що лише надзвичайна сила характеру здатна була врятувати такого підприємця “нового стилю” перед втратою самоконтролю, перед моральною та економічною катастрофою і що поряд із ясністю розуму і діловою активністю він мусив мати цілком визначені і яскраво виражені “етичні” якості, котрі допомогли б при запровадженні новацій здобути довіру клієнтів та робітників і набратися сил для подолання незліченних перепон, але насамперед уможливили б те безмежне зростання інтенсивності і продуктивності праці, яке необхідне підприємцю і яке водночас несумісне із зручним існуванням і насолодою життям. Такого ґатунку етичні якості належать до специфічно іншого типу,аніж ті, які характерні для традиціоналізму минулих часів.
Безсумнівно також і те, що цей зовні малопомітний, однак вирішальний для проникнення нового духу в економічне життя поворот творили, як правило, не якісь і одчайдушні і безпринципні спекулянти чи авантюристи, яких було чимало впродовж усієї економічної історії, і не якісь “товстосуми”, а люди, що пройшли сувору життєву школу, водночас обережні й рішучі, але насамперед помірковані і вперті,повністю віддані своїй справі, зі строго буржуазними поглядами і “принципами”.
Можна припустити, що вищезгадані особисті моральні якості самі по собі не мають нічого спільного з будь-якими етичними максимами, тим більш з релігійними поглядами, і що більш відповідною такому діловому способу життя була б скоріше якась негативна спрямованість, здатність позбутисявлади традицій, тобто щось близьке до ліберального “просвітництва”. І це справді загалом вірно для нашогочасу, коли зв’язок між способом життя і релігійними принципами або повністю відсутній, або, як-от у Німеччині, має негативний характер. Адже сьогодні люди, сповнені “капіталістичного духу”, якщо й не є відверто ворожими церкві, то все ж лишаються байдужими до неї. Згадка про благочестиву нудоту раю здатна мало спокусити такі діяльні натури і релігія видається їм чимось таким, що відволікає людину від роботи на цій землі. Коли їх запитати про “сенс” їхньої нестримної гонитви за наживою, плодами якої вони ніколи не користуються і котра якраз з погляду посейбічної орієнтації життя мусила б видаватися цілком безглуздою, то вони б відповіли, мабуть (якщо взагалі б знали відповідь), що ними рухає “турбота про дітей та онуків”, ймовірніше ж –оскільки такий мотив специфічний не лише для них, а однаковою мірою виявляє себе і в цілком “традиціоналістського” типу людях, –вони просто сказали б, що постійна праця заради ділових інтересів стала для них “життєвою необхідністю”. Слід зазначити, що це справді єдино вірна мотивація, яка до того ж виявляє повну ірраціональністьтакого способу життя з точки зору особистого щастя –способу життя, коли людина існує для справи, а не справа для людини. Зрозуміло, що певну роль тут відіграють і відчуття влади і пошана, що їх несе з собою багатство; а там, де уява цілого народу спрямована у чисто кількісний бік, як, наприклад, у Сполучених Штатах, там така романтика цифр прямо заворожує “постів” з числа комерсантів –хоча провідні капіталістичні підприємці, котрі досягли значних успіхів, як правило, не керуються у своїх діях такими міркуваннями. Стосовно ж прагнення пристати до тихої гавані у вигляді мастку і дарованого дворянства, бачити своїх синів студентами університету чи офіцерами, чий статус дозволяє забути їх просте походження, то таке прагнення, типове для вискочок із середовища німецьких капіталістів, можна розглядати як результат епігонства і занепаду. “Ідеальний тип” капіталістичного підприємця (49), як він представлений окремими його видатними представниками і в нас, не має нічого спільного з такою хвалькуватістю ані в її грубих, ані у тонших проявах. Йому чужі показна розкіш і марнотратство, так само як і свідома насолода своєю владою; як щось незручне сприймає він і ті зовнішні ознаки суспільної пошани, які випадають на його долю. Його способу життя часто –на історичному значенні цього важливого для нас явища ми ще зупинимось –притаманна певна аскетична спрямованість, котра чітко проступає у цитованій вище «проповіді» Франкліна. Досить часто ми можемо знайти у характері таких людей прояви певної стриманості і скромності, котра виглядає більш щирою, аніж та стриманість, що її так розважливо рекомендує Бенджамін Франклін. Такого типу особистостям багатство справді “нічого не дає” –за винятком ірраціонального відчуття добросовісного “виконання свого покликання”.
Якраз оцеі є тим самим, що видається таким незрозумілим і вартим зневаги в очах людини докапіталістичної! доби. Щоб хтось поставив за єдину мету своєї життєдіяльності зійти у могилу багатієм, обтяженим грошима і всяким добром, –таке видалось би їй лише хворобливою схильністю „auri sacra fames“.
У наш час, з нашими політичними, приватноправовими та комунікаційними інститутами, з нашою господарською структурою і формами виробництва “дух капіталізму” можна було б розглядати просто як результат пристосування. Капіталістичний господарський лад потребує такої відданості “покликанню” добувати гроші: це певного роду установка на матеріальні блага, настільки адекватна даній структурі, настільки невіддільна від умов боротьби за економічне існування, що сьогоднісправді не можна говорити про який-небудь необхідний зв’язок між вищезгаданим “хрематистичним”... способом життя та якимось цілісним світоглядом. Капіталізм більш не потребує санкціонування з боку тих чи інших релігійних сил, вбачаючи у будь-яких спробах церковного впливу на господарське життя (наскільки воно взагалі ще має місце) таку ж саму перепону, як і у спробах державного регулювання економіки. “Світогляд” визначається тепер насамперед інтересами торгової і соціальної політики. Той, хто не пристосував свій спосіб життя до умов, за яких можливий успіх у капіталістичному суспільстві, зазнає краху або просто не просувається нагору. Але все це явища нашої доби, коли капіталізм, який здобув перемогу, відкидає непотрібну йому вже стару опору. Так само, як він свого часу зміг зруйнувати старі середньовічні форми регламентації господарського життя, спираючись лише на союз із державною владою, яка тоді формувалася, –так само він міг (ми можемо це припустити) використовувати і релігійні сили. Чи булоце насправді, і якщо було, то в якій формі, нам якраз і належить встановити. Бо ледве чи потребує доказів, що таке розуміння наживи як обов’язку і самоцілі, як “покликання”, суперечить моральним почуттям цілих епох. Перенесений до канонічного права принцип „Deo placere vix potest,... що його застосовували для оцінки діяльності торговця (у ті часи ці слова, як і євангельську тезу про лихварство (50), вважали за достовірні), так само як і оцінка Томою Аквинським прагнення наживи як turpi-tudo... (це стосувалось і пов'язаного з підприємництвом, тобто етично виправданого отримання прибутку) були вже значною поступкою(зіставляючи із радикально антихрематистськими поглядами досить широких верств населення) з боку католицької доктрини на користь інтересів політично тісно пов’язаного з церквою фінансового капіталу італійських міст (51).
Однак навіть там, де католицька доктрина зазнавала ще більших змін –як це мало місце, наприклад, у Антонія Флорентійського, –ніколи все ж не зникало відчуття того, що діяльність, для якої нажива виступає самоціллю, –це по суті щось pudendum,.. що можна терпіти лише як певну даність того життєвого устрою, який склався. Саме як така даність сприймалися перші елементи капіталістичного підприємництва окремими тодішніми моралістами (в першу чергу номіналістичної орієнтації), які прагнули довести –хоч і не без певної протидії –що такі явища цілком допустимі і необхідні (насамперед у торгівлі) і що industria,... яка набувала при цьому розвитку, –це цілком законне і етично допустиме джерело прибутку. Проте сам “дух” капіталістичної наживи панівне вчення відкидало як turpitudo і, в усякому разі, не могло виправдати його з етичних позицій. “Моральні” переконання, схожі на ті, якими керувався Бенджамін Франклін, були б у цей час просто немислимі. Це стосується насамперед капіталістичних кіл: допоки вони зберігали зв’язок із церковною традицією, вони розглядали свою діяльність як щось у кращому разі морально індиферентне, терпиме, однак водночас –хоча б через постійну небезпеку вступити у конфлікт із церковною забороною лихварства –і як щось сумнівне з точки зору спасіння душі Чималі суми, за свідченням джерел, надходили до церковної скарбниці по смерті заможних людей як “покаянні гроші”; у деяких випадках мало місце і повернення деяким боржникам несправедливо узятих в них „usura“... Інакше було –коли залишити поза увагою єретичні або сумнівні щодо своїх вчень напрямки –лише у тих патриціанських колах, які внутрішньо вже звільнилися від влади традиції. Та навіть скептично настроєні і далекі від церкви люди прагнули, як правило, –оскільки вважалося за краще певним чином запобігти непевності становища своєї душі після смерті, для чого (згідно з досить поширеними м'якими переконаннями) досить було виконати зовнішні ритуали, що забезпечували спасіння душі, –помиритися на всяк випадок з церквою, внісши до її скарбниці певну суму грошей (52). Якраз тут чітко проступає ставлення самихносіїв нових поглядів до власної діяльності, в якій вони ладні вбачати дещо чуже,а то й прямо протилежнеморальності. Яким же чином така поведінка, яку у кращому випадку можна було вважати етично допустимою, могла перетворитися на “покликання” у розумінні Бенджаміна Франкліна? І як історично пояснити те, що у Флоренції XIV і XV ст. –світовому центрі тодішнього капіталістичного розвитку, на цьому ринку грошей і капіталів усіх великих держав тої доби, –вважалася за моральну сумнівна або ледве терпима діяльність, яка у провінційно-дрібнобуржуазній Пенсільванії (де внаслідок звичайної нестачі грошей постійно існувала загроза деградації економіки до рівня натурального обміну, де не було й сліду великих промислових підприємств, а банки лише започатковувались) вважалася змістом високоморальної зразкової життєвої поведінки? Вести тутмову про “відображення” “матеріальних” інтересів в “ідеальній надбудові” було б просто безглуздям. Яке ж коло ідей сприяло підпорядкуванню діяльності, котра, здавалося б, спрямована лише на отримання прибутку,під категорію “покликання”, до якого індивід відчував певний обов’язок?Адже якраз ця ідея стала етичним підґрунтям і опорою життєвої поведінки підприємців “нового стилю”.
