Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
У цій традиційній доктрині багато незадовільного, хоча, врешті-решт, зовсім не упевнений, що ми можемо тут дати щось краще. По-перше, ця доктрина не дає змістовного визначення "пізнання" або, в усякому разі, дає не чисто змістовне визначення; не ясно, що є загального між фактами сприйняття і принципами висновку. По-друге, як ми побачимо в третій частині цієї книги, дуже важко сказати, що є фактами сприйняття. По-третє, їх дедукція виявилася набагато менш могутньою, чим це вважалося раніше; вона не дає нового знання, окрім нових форм слів для встановлення істин, в деякому розумінні вже найманих. По-четверте, методи висновку, які можна назвати в широкому значенні слова "індуктивними", ніколи не були задовільно сформульовані; а якщо навіть і були правильно сформульовані, то повідомляють своїм висновкам тільки вірогідність; більш того, в будь-якій найбільш можливо точній формі вони не мають достатньої самоочевидності й повинні, якщо взагалі повинні, прийматися тільки на віру, і то тільки тому, що здаються неминучими для отримання висновків, які ми всі приймаємо.
Є, взагалі кажучи, три способи, які були запропоновані для того, щоб справитися з труднощами у визначенні "пізнання". Перший, і найстаріший, полягає в підкресленні поняття "самоочевидність". Другий полягає в усуненні відмінності між посилками й висновками і в твердженні, що пізнання полягає в когерентності всякого предмету віри. Третій, і найрадикальніший, полягає у вигнанні поняття "пізнання" зовсім і в заміні його "вірою, яка обіцяє успіх", де "успіх" може, ймовірно, тлумачитися біологічно. Ми можемо розглядати Декарта, Гегеля і Дьюї як представників цих трьох точок зору.
Декарт вважає, що все те, що я розумію ясно і виразно, є істинним. Він вважає, що з цього принципу він може вивести не логіку і метафізику, але також і фактичні дані, принаймні теоретично. Емпіризм зробив цей погляд неможливим; ми не думаємо, щоб навіть щонайвищий ступінь ясності в наших думках допоміг нам продемонструвати існування мису Горн. Але це не усуває поняття "самоочевидність": ми можемо сказати, що те, що говорить Декарт, відноситься до очевидності понять, але що, окрім цієї очевидності, існує також і очевидність сприйняттів, за допомогою якої ми приходимо до знання фактичних даних. Я не думаю, що ми можемо повністю обійтися без самоочевидності. Якщо ви посковзнетеся на апельсиновій корці і стукнетеся потилицею об брухтівку, то ви відчуєте мало симпатії до філософа, який переконуватиме вас, що немає повної упевненості в тому, одержали ви удар чи ні. Самоочевідность примушує вас також прийняти доказ, що якщо всі люди смертні й Сократ – людина, то Сократ смертний. Я не знаю, чи містить самоочевидність в собі щось більше, окрім деякої твердості переконання; єство її полягає в тому, що, коли вона є, ми не можемо не вірити. Якщо, проте, самоочевидність повинна прийматися як гарантія істини, тоді це поняття необхідно ретельно відрізняти від інших, які мають суб'єктивну схожість з ним. Я гадаю, що ми повинні зберегти це поняття, як таке, що відноситься до визначення "пізнання", але не як саме по собі достатнє для цього.
Інша трудність з самоочевидністю полягає в тому, що вона є питання ступеня. Удар грому безперечний, а дуже слабкий шум вже не володіє безсумнівністю; те, що ви бачите сонце в ясний день, самоочевидно, а неясний контур чогось в тумані може бути ілюзорним; силогізм по модусу Ваrbaraочевидний, а складний крок в математичному доказі буває дуже важко "бачити". Тільки для вищого ступеня самоочевидності ми можемо претендувати на вищу міру достовірності.
Теорія когерентності й теорія інструменталізму звичайно виставляються захисниками цих теорій як теорії істини.Як такі вони не захищені від заперечень, які я розібрав в іншій своїй роботі. Зараз я розглядаю їх не як теорії істини,а як теорії пізнання.Якщо їх розуміти так, то на їх користь можна сказати більше.
Дамо спокій Гегелю і намагатимемося самі викласти теорію когерентності пізнання. Ми маємо сказати, що іноді дві віри не можуть бути обидві істинними або принаймні що іноді ми вважаємо так. Якщо я вірю одночасно, що А істинно, що В істинно і що А і В не можуть бути разом істинними, то я маю три віри, які не складають зв'язної групи. В цьому випадку принаймні одна з трьох повинна бути помилковою. Теорія когерентності в її крайній формі вважає, що є тільки одна можлива група взаємно зв'язаної віри, яка складає ціле пізнання й ціле істини. Я не вважаю, що це так, я схиляюся більше до лейбніцевої множинності можливих світів. Але в зміненій формі теорія когерентності може бути прийнята. В цій зміненій формі вона говоритиме, що все або майже все, що доступне пізнанню, є більшою чи меншою мірою едостовірним; якщо принципи висновку відносяться до первиого матеріалу пізнання, тоді одна частина первинного знання млже бути виведена з ішої, отже має більше правдоподібності, іж вона мала б з власний рахунок. Таким чином, може статися, що вся група речень, коже з яких само по собі має лише невеликий ступінь правдоподібності, у сукупності може дати дуже високий ступінь правдоподібності. Але це залежить від можливості зміни ступенів притамаої їм правдоподібності, і вся теорія стає тому теорією не чистоїкогерентності.
Що стосується теорії, згідно якої ми повинні замінити поняття "пізнання" поняттям "віра, яка обіцяє успіх”, то достатньо сказати, що вся її можлива правдоподібність виникає з її нерішучості і непродуманості. Вона виходить з того, що ми можемо знати (в старому значенні слова), яка віра обіцяє успіх, оскільки якщо ми цього не можемо знати, то теорія стає даремною для практики, тоді як її метою є піднесення практики за рахунок теорії. Але ясно, що в практиці часто буває дуже важко взнати, яка віра обіцяє успіх, навіть в тому випадку, якщо ми маємо адекватне визначення "успіху".
Ми, мабуть, дійшли висновку, що питання пізнання є питанням ступеня очевидності. Вищий ступінь очевидності укладений у фактах сприйняття і в неспростовності дуже простих доказів. Найближчу до них ступінь очевидності мають живі спомини. Коли які-небудь випадки віри є кожний окремо якоюсь мірою правдоподібними, вони стають правдоподібнішими, якщо зв'язуються в логічне ціле. Загальні принципи висновку, як дедуктивного, так і індуктивного, звичайно менш очевидні, ніж їх приклаи, і психологічно ці принципи випливають із передбачення їх прикладів.
С. 158-176.
Бертран Рассел. Человеческое познание. Его сфера и границы. «Ника-Центр», Киев, 1997. С. 14-20, 158-176.
Пригожин, Ілля Романович
( нар. 1917 р. )
Бельгійській фізикохімік, засновник брюссельської школи дослідників у галузі фізичної хімії і статистичної механіки, основоположник загальної теорії дисипативних систем. Наукова творчість Пригожина тісно пов”зана з філософією, з продукуванням інноваційних ідей на межі науки й філософії. До них, зокрема, належить нове осмислення ідеї часу, перегляд ролі і місця науки в культурі, а також самої парадигмальної природи науки. Збагачуючи методологію науки новою парадигмою, проектуючи її на сучасний плинний світ із властивою йому темпоральністю, нестабільністю, нерівноважністю, Пригожин тим самим зробив важливий внесок у філософське осмислення радикальних змін, що відбуваються у сучасній науці та культурі.
Основні твори : “Від того, що існує, до того, що виникає : Час і складність у фізичних науках” (1985); “Порядок із хаосу : Новий діалог людини із природою”, у співавторстві (1986); “Час, хаос, квант”, у співавторстві .(1994).
ПОРЯДОК ІЗ ХАОСУ: НОВИЙ ДІАЛОГ “ЛЮДИНИ З ПРИРРОДОЮ”.
Стенгерс Ізабелла
Наше бачення природи, потерпає радикальні зміни в бік багатоманітності, темпоральності і складності. Довгий час в західній науці домінувала механічна картина світобудови. Нині ми усвідомлюємо, що живемо в плюралістичному світі. Існують явища, які здаються нам детермінованими та зворотніми. Такі, наприклад, рух маятника без тертя або Землі навколо Сонця. Але також існують і незворотні процеси, які як би несуть в собі “стрілу часу”. Наприклад, якщо злити дві такі рідини, як ,спирт і вода, то з досвіду відомо, що з часом , вони перемішуються. Зворотній процес –спонтанне розділення суміші на чисту воду і чистий спирт ніколи не спостерігаються. Згідно з цим, змішування спирту та води — незворотній процес. Вся хімія, по суті, представляє собою нескінченний перелік таких незворотніх процесів.
