Ключ-трава - Шморгун Євген (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗
Виходить, росло диких лілій немало в наших лісах, коли ними навіть корів годували! А от бачте, менш ніж за сто років звичайна рослина стала рідкісною. І що з того, що зараз ми частенько стараємося пересадити лісову красуню у свої квітники?
Краще не знищуймо її у лісі. Бо хоч дика лілія і не вередлива до грунту, добре приживеться повсюди, але пишно цвіте вона тільки в лісовому затінку.
Якось ми з Іваном Михайловичем у невитоптаному лісі набрели на цілу колонію лілій — рослин з двадцять. І всі квітли.
А одна лілія була зламана. Чи то людина пройшла необережно, чи звір якийсь наступив. От я взяв та й викопав її. Все одно загине.
Від золотавої цибулинки відходило кілька блідих вусиків. А сама цибулинка скоріше нагадувала головку часнику, бо складалася з окремих зубочків.
Я знав, що цибулинки диких лілій їстівні, і пожував один зубочок — нічого особливого, трава як трава, на смак трохи нагадує молодий рогіз. Словом, пожував та й виплюнув, не сподобалося. Добре, хоч совість не допікала за переведену рослину, бо із недозрілої цибулинки наступного літа уже все одно не виросла б нова лілія.
Азалія
Спочатку здавалося, що село в тому боці, потім — що в протилежному. Врешті-решт він зрозумів, що остаточно заблудився у цьому морі сосон, дубів та осик. Прислухався: може, хоч якийсь звук долине від людської оселі чи загомонить срібна вода Случі, яка десь має бути поблизу.
І тут за мідяними соснами відкрилася затишна галявина, бризнувши навстріч жмутками веселого сонця.
Та тільки потім дійшло до його свідомості, що бризки сяйва — то квіт на кущах. Рясний тепло-жовтий квіт. Від нього кущі палахкотіли бентежно-принадним полум’ям.
І стояв Діонісій Міклер, ніби зачарований. Бо вперше в житті побачив отаке диво. Ніяк не міг збагнути: звідки на Поліссі, такому нещедрому на яскраві барви, раптом оцей золотосяйний колір, оця витончена краса квіту, оці незнані пахощі, що густо в’яжуться над галявиною?!
Потім здивування змінилося гострою цікавістю. Тридцятитрьохрічний ботанік вважав себе неабияким знавцем зеленого світу. Але такої рослини він не тільки ніколи не бачив, а навіть і не чув, щоб десь подібну знаходили в Європі.
Тремтячими руками зривав квітку за квіткою, м’яв у пальцях листя, ставав навколішки і обережно відгрібав землю від коріння… Теплою хвилею підкочувалася до серця щемлива радість: він, Міклер, щойно зробив відкриття, про яке незабаром заговорить увесь вчений світ!
Неподалік дзвінко плюскотіла хвилями об гранітні скелі прудка Случ, десь у селі Губкові ремигали корови, повертаючись із пасовиська. Але Діонісій Міклер був далекий від усього цього. Перед його очима уже поставали чудесні сади і парки з оцією незвичайною рослиною, яка ось палахтить перед ним. О, тепер Міклера називатимуть не одним з кращих садівників у Європі, а найкращим!
Забувши, що він щойно нарікав на свою злощасну долю, яка занесла його з рідної Ірландії на Україну, Міклер тепер від щирого серця дякував долі. Може, він ще й оцю рослину назве долею?
То було навесні 1795 року…
Через два роки, навантаживши на підводу свої пожитки і добру в’язку обережно викопаних рослин, які так полонили його незнаним дивоквітом, Міклер вирушив із Волині на батьківщину. Ці рослини були його найдорожчим скарбом. Вони виручали його скрізь. За кілька кущів, висаджених у парку одного генерала, той безкоштовно допровадив Міклера з усім багажем його до Гданська. А в Лондоні ботанік збув решту рослин з великою для себе вигодою. Через багато років, коли в Лондоні ховали знаменитого мандрівника, дослідника Африки Давіда Лівінгстона, англійська королева вшанувала цього великого мужа вінком квітів саме цієї рослини. І то була найвища шана.
А Міклер, повернувшись до Англії, на вечірках у своїх лондонських друзів усілякі билиці й небилиці розповідав про золотоцвіту красуню. Він запевняв, що буцімто того, хто натрапить на неї, велика слава чекає, а хто раз побачить палаючий цвіт, обов’язково знову побачить його колись на тому самому місці.
Таке нібито повір’я існує на Волині.
Та велика слава до самого Міклера так і не прийшла: виявилося, що подібну рослину вже зустрічали в горах Кавказу і Малої Азії. Зате друге справдилося — незабаром він таки повернувся на Волинь, купив тут село Ольшани та й прожив у ньому до глибокої старості. І кожної весни у нього під вікнами невеликі кущі гордовито погойдували гірляндами вогнистих квітів.
Так, це була азалія. Азалія понтійська, як поетично назвав її великий Карл Лінней. Рододендрон жовтий, як скучно називають її сучасні науковці, хоч слово «рододендрон» по-грецькому і означає «трояндове дерево».
Ця рослина й досі лишається загадкою для ботаніків. Бо росте на Україні тільки вузькою смужкою на сході західного Полісся. Правда, трапляються окремі кущі в Білорусії та Польщі, але то можуть бути просто занесені людиною. А основні місця поширення — гори Кавказу і Малої Азії. От вчені й дошукуються, як могла потрапити азалія з тих гір аж за тисячу кілометрів на волинське Полісся.
Одні доводять, що азалія примандрувала сюди ще у так званому третинному періоді. Тоді тут царювала теплолюбна рослинність, а Кавказькі гори з’єднувалися з Волинню гірським пасмом — Скіфським валом, який нині опустився під землю. Інші стоять на тому, що вона потрапила до нас із Причорномор’я у льодовиковий період, коли на місці чорноморських степів були тундра і болота. Азалія любить торфянистий грунт, отож у ньому й розповсюджувалася аж до Полісся. Потім клімат змінився, азалія у сухих степах вимерла, а на Поліссі залишилася. Ще інші вчені намагаються накреслити шлях азалії на Полісся через Балканський півострів і Карпати або висловлюють припущення, що дрібненьке насіння цієї рослини занесли сюди з Кавказу сильні вітри, які в польодовиковий час віяли в одному й тому ж напрямку.
«Не з того боку шукаєте! — заперечують їм усім деякі дослідники. — Азалія, навпаки, з Полісся перебралася на Кавказ і в Малу Азію».
І теж наводять досить переконливі докази.
Одне слово, за сто років суперечок загадка азалії так і не прояснилася.
Самі ж поліщуки пов’язують появу в рідних краях цієї екзотичної рослини з колишніми набігами татар. Кажуть, що татари завезли її насіння з вівсом. А то переповідають, ніби на Полісся разом з ханом потрапила його донька. На згадку про свою сонячну батьківщину вона взяла з собою насіння азалії і посіяла його тут. А скільки прекрасних легенд розповідають про азалію поліщуки!
Одну з таких легенд ми почули від знайомого лісника.
Забрали якось татари в неволю одного парубка з наших країв. Ну, як водиться, закували в кайдани та й зробили рабом. А парубок (Іваном ніби звали його, а може, й не Іваном — хто знає, бо давно те діялось) красень був та в усьому вдатний. От і закохалася в нього Азалія — єдина донька якогось вельми знатного татарина.
Знала донька, що батько ніколи не згодиться, щоб вона дружиною бранця стала. І зважилася на крайність: взяла найкращих коней з табуна і потай вирушила з Іваном до нього на Полісся.
Гордий вельможа не стерпів такої наруги і поклявся привселюдно, що тільки кров’ю доньки і неправовірного змиє сором зі свого роду.
Три тижні мчала за втікачами погоня. І наздогнала їх аж на Поліссі — стомлених і змучених.
Люто дивився вельможа, як боронився Іван, як упав, вражений стрілою, під кучерявим столітнім дубом, як Азалія у розпуці схилилася над коханим.
І пришпорив коня, аж той змією звився.
— Хай звершиться правий суд аллаха!
Звелася рука з ятаганом і… заклякла на півдорозі. Єдина донька, улюблена. Чекав, може, пощади попросить. Аби попросила, усе б їй простив батько!
