Ключ-трава - Шморгун Євген (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗
— Дядь, — чую, — дядь! Подивіться, як гарно!
Повертаюся:
— Га? Що гарно?
— Ну, гарно. Все гарно…
Не можу втямити, про що він. День похмурий, як і був. Верби в бережку насуплені. Хіба що вітер ущух…
Хоча стривай: здається, потепліло. Звичайно, потепліло! Як для осені, то й дуже тепло… У вербах якась пташка чічівкає». По селу півні розспівалися, один поперед другого витинає… Димком запахло — діти, певне, картоплю печуть…
Гм, таки справді гарно!
Незчувся, як уже й собі щось під ніс мугикаю.
І молоток веселіше цвенькає.
Дошка до дошки — уже й толк якийсь виходить.
Ось як воно, коли гарно!
Ми розійшлися по лісі, шукаємо гриби. Коли це Олег радісно:
— Еге-гей! Всі до мене! Красноголовця знайшов!
Підходимо до Олега — справді, красноголовець, та ще й здоровезний, як два кулаки вкупі. Ми гуртом пораділи, Інна ще й погладила гриба по шапинці.
Тільки відійшли, як Олег знову гукає:
— Знайшов! Красноголовець!..
І показує гриба, тільки трохи меншого за попереднього. Щасливець!
Аж то і наша Інна загукала:
— Егей! Усі до мене! Білоголовця знайшла!..
Дивуємося: якого ще білоголовця? Але дружно спішимо до неї. Інна стоїть, пишається. А біля її ніг прозиркує тонюсінький, як папірець, білий мухоморик.
Дерева уже струшують останнє листя. І зальотні вітри все частіше дихають холодком, порушуючи звичний затишок лісу.
Припізнілий боровик виткнувся на галявині, блимнув з-під глиці — боязко! Мерзлякувато перекособочився, немов хоче назад у землю заритися. Поруч — маслюк, теж брилика тулить до землі, до її тепла.
Так дитина, зацікавлено потягнувшись до ласиці на віконній шибці, натикається пальчиком на колючий холод, злякано сахається і поспішає в мамині обійми.
Якби найменша билиночка мала голос, то й вона б ласкаво назвала землю матінкою, як називаємо ми її, люди.
Йшли вулицею. Коли це Інна мені:
— Поглянь, тату, яка вона — ого!..
Глянув — і собі не стримався від захоплення:
— Ого!..
То була мальва. Літо тільки починалося, а вона вже сп'ялася над штахетником і вив’язала велику рожеву квітку. І ця її невинно-дитяча рожева усмішка прикрасила всю вулицю.
Я ходив цією вулицею на роботу. Та за щоденним одноманіттям потроху перестав примічати мальву. А вона собі цвіла й цвіла…
Як уже на осінь бралося, почув знову захоплене:
— Ого яка!..
Неподалік двоє — хлопець і дівчина… дивилися на мальву. Вона доцвіла уже до самого вершечка, і тепер рожевіла її остання квітка. Але як молодо, як сміливо і завзято рожевіла — на всю вулицю!
Ніби й не випадає людині заздрити мальві, але як тут не позаздриш? От би й собі так звікувати!
Безлистий ліс відпровадив останніх грибників, розпрощався з ними до наступного року. І тепер ніяково стоїть — поріділий, поруділий. Чекає зими.
А зима вже вислала свої дозори — приморозки визбирали червінне золото осик, випили рожево-фіолетову ясінь вересу. І збляклий верес тоскно шурхотить під ногами, немов костриця.
Мурашки у своїй хатині щільно позачиняли всі входи та виходи. І хоч під обід сонце таки визирнуло з-за сивої пелени, постукало жовтим промінчиком у двері, але мурашки навіть йому не відчинили.
На краю мочара самотньо стримить тонка вільшинка. На боковій одводині темніє покинуте пташине гніздо. Прошкую туди: цікаво, якої це птахи?
А з-під вільшинки зайчисько — плиг! — помчав. І кожушок на ньому вже зимовий.
Щойно почали копати на городах картоплю, як повіяли холоди. І дощ вперемішку з білою крупкою раз у раз обсіював мене, поки я скошував картоплиння та бур’ян.
Косив я не сам — звідкілясь узялася вертка ластівка і безперервно сновигала біля самої коси. Мало крилом не черкала. А коли набігала розкошлана хмара і я, щоб не змокнути, ховався в затишок під хатою, вона теж там знаходила собі прихисток: всідалося в піддашші на електропроводі. Сиділа там тихенько, на мене, здавалося, ніякісінької уваги. Та варто було мені вийти із затишку на город і махнути косою, як вона знову була тут як тут.
Ні, ластівку цікавило не те, як я косив, і вилася вона довкруг мене зовсім не заради розваги. У неї був свій інтерес. Скошуючи бадиляччя, я зганяв із насаджених місць різних мушок та мошок, які там поховалися від холоду. От ластівка і ласувала ними.
Раз я навмисне затримався в затишку. Захотілося перевірити: полетить чи не полетить моя ластівка сама добувати корм? Адже хмарку-хлюпавку вже пронесло, навіть сонце скупо проблиснуло в сірій розводині.
Не полетіла. Чекала. Певно, здогадувалася, що я все одно стану до роботи, бо докосити мені таки треба. Та й, видно, в таку погоду здобувати корм власними силами видавалося їй даремною тратою часу.
Коли удвох, то й робота веселіше робиться. І я навмисне стараюся підкидати косою бур’ян чим вище, щоб ніяка мошка на ньому не втрималася.
Аж то кудись запропала моя ластівка. Уже й черговий дощ перечікую, а знайомої рудуватої грудочки на електропроводі в піддашші не видно.
Думаю, пообідала та й полетіла собі. Сказано ж, вільна пташка.
Коли — ні! Як завихрить довкруг мене руда заметіль, як закружеляє! Ціла зграя ластівок над картоплинням в’ється. Виходить, моя знайома привела в гості своїх подруг.
Що ж, раз я господар, то треба пригощати. І я замахав косою ще завзятіше.
До самого вечора, поки не викосив усю ділянку, біля мене пурхали живі стріли. А потім у затишку піддашшя пташки всілися на дротах на нічліг.
Вранці ластівок я уже не побачив — їх поманив до себе теплом далекий вирій.
Журавлі уже не живуть на Журавлиному болоті. А журавлина родить. Під осінь обсипає вона мохнаті куповатки червоними коралями. І від цього сіро-зелені горбаки стають такими прихорошеними, що нога не насмілюється ступати на них.
Одного разу вихопилося:
— Може, назва болота пішла від журавлини?
Мій тодішній супутник, місцевий пастух-пенсіонер, так подивився на мене, що стало незручно за своє невдале запитання.
А сьогодні ранок димить заморозком. Якраз у цю пору журавлина-ягода смаком наливається. Жаль, не долежується вона зараз до заморозків. Бо на довколишніх болотах ягід уже немає, довколишні болота осушені й переорані. Тож сюди, до Журавлиного, тепер спішать усі дочасно, щоб не запізнитися.
Ступаю з куповатки на куповатку — сухіше. Прямо так і ступаю. Тепер можна: тільки де-де зупиниться око на темно-червоній краплині. Обклювали журавлину люди й птахи.
Не клювали тільки птахи-журавлі.
Родичі гарбузові
