Ключ-трава - Шморгун Євген (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗
Загордився Іван, забувся не тільки про те, що давно одружений, а й про рідне село не згадує. Готується до весілля з царською дочкою.
От вдягається він до шлюбу — в найкращу одіж вдягається. А груба полотняна сорочка так йому тре, так йому муляє, та ще й потом смердить — з такою, дивись, ще осоромишся перед вельможами. Скинув ту сорочку, вдягнув нову, шовкову, напахчену заморськими пахощами. А тут слуга помітив оте полотняне рубище, гидливо взяв його двома пальцями та й кинув у палаючу грубку…
Тут зірвалася буря, якої світ не бачив, загули-застогнали вітри на всі голоси, вириваючи з корінням столітні дуби, засичали блискавиці, а громи ревіли, аж захлиналися.
Кинувся Іван до грубки, щоб вихопити з полум’я сорочку, а там сорочки вже й нема — догоряє листочок квітучої папороті. Схопив він у руку вогненний цвіт — а в руці уже тільки сивий попіл…
Коли це гонець від царя на поріг: захворіла царська дочка, весілля відкладається.
Тут і другий гонець: сусідній король напав на їхню країну — треба негайно вирушати у похід.
І пішло в Івана все навпаки. Спочатку зазнало поразки військо, яке він повів на війну. Потім' його понизили до тисяцького, згодом — до соцького, до десятника, а там уже і рядовим воїном погнали в бій. Ті, ким він недавно командував, навіть знатися з ним не хочуть.
Задумав Іван знову здивувати всіх своєю хоробрістю і військовою вдатністю. Та під час битви був порубаний-постріляний, ледве живим лишився. Так його калікою і відправили з війська.
Згадав Іван про рідне село, вертає туди, єдиною думкою тішиться: ось прийде додому, заживе з дружиною душа в душу та й забудуться підступні друзі-вороги і злі начальники, переболять рани і переятрять образи. Ось прийде — і все минуле зітреться, як поганий сон. Добре, хоч живий лишився.
Нарешті Іван у селі. Але чого це дорога до хати так густо поросла бур’яном? Чого це довкруг така запущеність?..
І тут він помічає, що вікна і двері його хати хрест-навхрест забиті дошками…
— П’ять років чекала тебе дружина, — розповіли сусіди. — Вірною тобі була, день у день ходила за село виглядати. Було, дощ, було, мороз січе, а вона все йде за село. А одного дня була в нас буря велика, багато шкоди наробила. От у ту бурю твоя дружина і пропала. Скільки не шукали всім селом — не знайшли…
Здогадався Іван, що то за буря була. І заплакав гірко, бо тільки тепер повною мірою зрозумів усю непоправність втрати.
Кажуть, той Іван і зараз у купальські ночі все ходить по лісі, шукає квітку папороть, щоб з її допомогою повернуть минуле. Нарікає на себе і кається. Та більше не знайти йому вогнецвіту, бо велике щастя приходить до людини тільки раз у житті.
Нашою колективною силою нині сила ключ-трави зведена нанівець. Хіба лишень у деяких книжках інколи згадається, що ключ-трава в народній медицині вживається для загоювання ран. Правда, і щодо цього в Івана Михайловича, наприклад, своя думка:
— Практично кожна рослина має якусь лікувальну силу. Треба тільки знати, як її застосувати. Але народна медицина тим і хороша, що вона використовує насамперед ті рослини, які зустрічаються неподалік від людського житла і в достатній кількості. Ми, зіллярі, ведемо пошуки в тому напрямку, щоб при різних захворюваннях обходитися тільки найпоширенішими рослинами. Тому вважаю, що відшукувати з трудом ключ-траву, щоб приготувати ліки, які нічим не відрізняються від ліків, скажімо, з деревію чи подорожника — просто недоцільно. Тож не варто приписувати народній медицині тих «гріхів», які за нею не водяться.
Ми вже як заповзялися розвінчувати ключ-траву, то, як мовиться, від верха до кореня. Ось недавно біохіміки повідомили, що при детальному дослідженні в цієї трави навіть не виявлено антоціанів — тобто таких речовин, які могли б зробити її квітку, коли б така й з’явилася, вогненно-червоною. Є в ній тільки прототипи цих речовин, але, по-перше, їх дуже мало, по-друге, колір цих речовин — синій. Отже, навіть легендарні прикмети «квітки купальської ночі» абсолютно неправильні.
І все ж папороті, в тому числі, звичайно, й ключ-трава, приховують у собі немало загадок. Хтозна-якими скарбами відкриються вони для людини в недалекому майбутньому. Бо ж зовсім не випадково одна з родичок нашої ключ-трави — в’єтнамська водяна папороть азолла — подорожує з космонавтами по навколоземних орбітах. Це про азоллу сказав космонавт Віктор Горбатко: «Можливо, іншим екіпажам ще доведеться мати справу з чудовим посланцем в’єтнамських рисових полів, але вже як з одним із елементів системи життєзабезпечення тривалих космічних експедицій».
А які незвичайності супроводжують появу на світ кожної нової рослинки!.. До речі, ти, читачу, знаєш, як розмножується ключ-трава? Скажеш, як і всі папороті… А всі папороті як? Гадаєш, так собі просто: посіялися спори і з них через деякий час викльовуються молоді рослинки? Як би не так! Перш ніж з’явитися новій папороті, відбуваються такі перетворення, які далеко не в усіх казках трапляються. Спочатку…
Та цур йому, вже й так нарозповідав багато. А ми ж з тобою, читачу, люди освічені, ми ж у вік наукового прогресу живемо. Та й це не я підгледів, як саме розмножується ключ-трава, це вчені дослідили. От у їхніх працях і прочитай про це.
Тирлич хрещатий
Спускаємося пригоринським схилом, коли бачимо — знайома трава. Продовгувате хрещате листя, характерні зеленаво-сині квіточки в пазухах верхніх листків… Ну, звичайно ж, це він, тирлич хрещатий!
— Візьмемо і це місце собі на замітку, — мовить Іван Михайлович, дістаючи блокнота. — Може, якому лікареві зілля знадобиться.
Так, лікарі знову починають повертатися до тирлича. Кажуть, допомагає при недугах, ще й добре допомагає. А було…
Пригадалося вичитане з одного травника кінця минулого століття: «Рослину… вживали раніше від лихоманок, глистів і навіть від чуми. Останнім часом її пропонували від водобоязні. Також славилася вона як засіб для загоювання ран. Та нині лікарі не застосовують це зілля зовсім…»
Зовсім не зовсім, але, на жаль, наприкінці минулого століття переважно було так. Та й лікарі майже не зверталися до послуг цієї рослини, як і до багатьох інших, так само корисних у змаганні за здоров’я людини. А сталося усе так тому, що їм перейшла дорогу хімія: на той час з’явилися штучні сильнодіючі ліки, і медицина віддала їм перевагу.
А були часи, коли цей тирлич мав-таки завидну славу, і йому приписували, як і дивосилові, багато такого, чого в природі взагалі не могло бути. Уявіть собі…
Та давайте краще розгорнемо добре знану всіма нами «Ніч перед різдвом» Миколи Васильовича Гоголя, а там прочитаємо таке: «Відьма сама відчула, що холодно, дарма що була тепло вдягнена; і тому, піднявши руки догори, відставила ногу і, прибравши позу людини, що мчить на ковзанах, не зрушившись жодним суглобом, спустилася вниз, ніби по крижаній похилій горі, і просто в комин».
Скажете, до чого тут відьма, коли мова йде про тирлич? А до того, що колись наші предки справді вірили у відьом і в те, що вони можуть літати на помелі, вилах, лушні чи на кочерзі, і обов’язково через комин. І що здатність літати їм дарував… тирлич: для цього треба булс натертися його відваром під пахвами. Виходило, що без тирличу відьма — ніщо. Отак!
А справжній тирлич буцімто ріс тільки в Києві на Лисій горі. У ніч перед Іваном Купалою на цю гору ніби зліталися відьми з усієї України, проводили свої ігрища і рвали чар-зілля.
Якщо це зілля поталанить добути комусь із простих смертних, то для такого щасливця не існуватиме нічого неможливого: йому відкриють свої таємниці і дерева, і трави, і гори, і води.
Та не так просто тирлич дається до рук, бо пильно охороняє його нечиста сила. Той, хто наважиться добувати це чар-зілля, ризикує життям. Спершу треба було вдосвіта на Івана Купала без лопати і без ножа викопати корінь плакун-трави. Ця трава, за повір’ям, відганяла всяку нечисть, змушуючи її плакати. Корінь плакуна засушували, вішали на червоній нитці на шию і цілий рік носили під сорочкою. Аж тоді вже не страшно було йти на Лису гору, розганяти відьомський хоровод і рвати тирлич.
