Ключ-трава - Шморгун Євген (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗
А знаменита одолень-трава наших предків, виявляється, теж не що інше, як ця ж рослина. Тільки в давнину, за переказами, мала вона силу незрівнянну, перемагала всілякі недуги і нечисть. Відвар її нібито допомагав від зубного болю й отрути, а ще вважався «любовним напоєм» — пробуджував палкі почуття в серцях гордих красень. Та найбільше вірили в одолень-траву купці, посли та інші мандрівні люди. Хто лагодився в дорогу, запасався цією травою і вимовляв такі слова: «їду я в чисте поле, а в чистому полі росте одолень-трава. Одолень-трава! Не я тебе поливав, не я тебе породив; породила тебе мати сира земля, поливали тебе дівки простоволосі, баби-самокрутки. Одолень-трава! Здолай ти злих людей, щоб злого про нас не думали, поганого не мислили; віджени ти чародія, ябедника. Одолень-трава! Здолай мені гори високі, доли низькі, озера сині, береги круті, ліси темні, пеньки і колоди. Заховаю я тебе, одолень-трава, біля самого серця, на всій путі і на всій доріженьці».
Чого тільки не вигадували про цю квітку! Яких тільки забобонів про неї не було!
У середні віки біла водяна лілія стала незамінною рослиною для знахарів-шарлатанів. З її допомогою вони бралися лікувати будь-які хвороби. І для цієї мети квіти треба було збирати зовсім не так, як усі інші. Зривати їх належало в певні години, на ніч, при цьому щільно заткнувши вуха і звертаючись до квітки з ласкавими словами. І квітку треба було не зрізати, а тільки зривати. Бо зрізане стебло почне кривавитися, і від цього людину стануть переслідувати тяжкі сни, а то й заманить безодня. Сушили квіти в тіні, біля північної хатньої стіни обов’язково висячими, інакше рослина втрачала силу.
А «лікували» то й узагалі оригінально: висушені квіти підвішували над ліжком хворого саме проти болючого місця...
Відійшли в минуле знахарі-шарлатани, а разом з ними канули у вічність і їхні незбагненні «методи» лікування. Зате лишилася народна медицина, яка без знахарського «чаклування» мудро використовує ліки, наготовані для людини самою природою. Звичайно, не обійшла народна медицина своєю увагою й білої водяної лілії і послуговується нею значно успішніше, ніж те вдавалося знахарям- шарлатанам.
Послужлива пам’ять наших дідусів і бабусь донесла до нас чимало дивовижних переказів і повір’їв про русальний квіт. Одне з тих повір’їв застерігає: квітку білої водяної лілії не слід приносити в дім, бо разом з нею до хати прийде і нещастя.
Здогадуюся: це дуже закохана в природу, далекоглядна й передбачлива людина придумала таке! Певно, любила усією душею це біло-срібне водяне диво і турбувалася про його збереження. От і зронила першою з уст слова, які допомогли зберегти рослину для далеких нащадків, тобто для нас з вами.
І тепер, коли бачу, як стрімголов кидаються у воду запопадливі молодики, щоб мерщій зірвати часто одну-єдину лілію, що не знати як ще уціліла, коли бачу зів’ялий, розтерзаний квіт у руках тих, хто повертається з річки, якось жаль стає, що оте старе повір’я нині уже забуте.
…Ось серед круглястих листків латаття ясніє велика біла квітка — усміхається сонцю і сама аж промениться. Хто запримітить її — зупиниться, задивиться, замріється. І на мить одним уявиться похмурий замок із Шекспірового «Гамлета», усіяне лататтям озеро і божевільна Офелія у вінку з білих водяних лілій — вона, співаючи, повільно занурюється у воду, глибше, глибше, і ось уже тільки квіти плавають на поверхні… Іншим — дзвінкоголосі молоді гречанки, які сплітають з водяних лілій вінок для міфічної красуні Єлени в день її весілля з царем Менелаєм. А ще іншим — Уля Громова, героїня з Краснодона. Пригадуєте початок «Молодої гвардії» Олександра Фадєєва? Дівчина захоплено милується русальною квіткою: «Ні, ти лиш поглянь, Валю, яке це диво! Розкіш! Наче вирізьблена… Адже вона не мармурова, не алебастрова, а жива, та яка холодна! І яка тонка, ніжна робота, — людські руки ніколи б так не зуміли. Поглянь, як вона спить на воді, чиста, строга, байдужа… А оце її відбиття у воді, — навіть важко сказати, яка з них краща, — а барви? Дивись, дивись, вона ж не біла, тобто вона біла, але скільки одмін — жовтавих, трохи рожевих, якихось небесних, а всередині, з цією вологою, вона перлиста, просто сліпуча, у людей бо таких барв і назв нема!»
Невловима арніка
Усе повторилося. Як і минулого разу, і позаминулого. Тітка, цього разу, звичайно, інша, якийсь час прискіпливо роздивлялася нас, ніби прицінювалась і зважувала, чи варто ділитися з незнайомими людьми хай маленькою, але все ж таємницею, а потім, немов змилостивившись, показала рукою уздовж річки:
— Та отам за поворотом повно того зілля.
Зазирнула ще раз у наш альбом, кивнула головою:
— Атож, воно! Кожен день по корову йду — бачу. Воно…
Йдемо, куди показала тітка. Ще здалеку помічаємо жовтогарячий цвіт понад берегом. Мимоволі прискорюємо ходу і… Ну, звичайно ж, це не арніка гірська, а звичайнісінький оман британський, який на Поліссі росте повсюдно.
…Із давнини донесла народна легенда розповідь про те, як зліг у постіль великий князь Данило Галицький. Зліг не від ворожої рани і не від тягаря прожитих років — у повному розквіті сил підступно підкралася до нього проклята дихавиця, почала душити так, що й життя стало немилим. І галицькі, і спеціально запрошені чужоземні лікарі з ніг збилися, а зарадити хворобі нічим не можуть. Князь прямо на очах так і тане, як запалена воскова свічка.
Прочули про Данилову неміч злі сусіди — королі та хани. Радо руки потирають, на руські землі зазіхають. І повила осмута городи і села. Бо хоч не з медом жилося робочичам при князеві Данилі Галицькому, та в чужинському полоні чекає на них ще більша скрута.
Спустився тоді з гір пастух-знахар і попросив, щоб його допустили до князя. Дістав з бесагів жовтоквітне зілля, приготував з нього ліки для хворого.
Сорок днів лікував пастух князя Данила. І став Данило на ноги, і пропала дихавиця, ніби її ніколи й не було. Сів князь на коня, виїхав за місто, вихором пронісся по полі — зовсім здоровим себе відчув. І повелів щедро нагородити свого зцілителя.
Та коли повернувся — пастуха вже не було. Казали, знову в гори пішов. А звідки саме він і як його звати — ніхто й не поцікавився. Тільки рослину, якою він лікував князя, запам’ятали: то була арніка...
Арніка... її в Карпатах сьогодні ще можна бачити досить часто. Та на Волині і Ровенщині вона майже зовсім перевелася. Навіть Носаль зустрічав її востаннє над Горинню чимало років тому.
Так, коли арніка цвіте, у неї гарні жовтаво-оранжеві квітки. Проте зовсім не краса квітки стала причиною того, що ця рослина зникає, а її лікувальні властивості.
— Колись, — розповідає Іван Михайлович,— настойку арніки мали якщо не в кожній поліській хаті, то через одну. Вживали її від багатьох-багатьох недуг, а надто при виснаженні організму. І так протягом багатьох поколінь. Це й призвело значною мірою до того, що рослини не стало, а люди згодом замість арніки почали збирати оман британський, квіти якого дещо схожі на квіти арніки.
Отже, нам якось навіть ображатися не виходило на тітку, яка спровадила нас по оман британський. Адже вона щиро вірила, що то і є арніка.
На арніку ми з Іваном Михайловичем «полювали» уже довгі тижні. Не раз зустрічали людей, які запевняли, що бачили її — хто рік, а хто два тому. Ми відвідували вказані місця, але рослина залишалася невловимою. Це ще більше підігрівало наш азарт. Адже ми знали, ми вірили: є вона, мусить бути на Поліссі! Бо ж не могла отак зовсім зникнути по всьому Погоринні, десь же залишилася.
Ми стільки разів заводили мову про арніку, що навіть сама назва рослини стала для нас звучати якось особливо: дзвінко, святково, загадково. Навіть не хотілося вірити, що ця назва походить від зовсім буденного грецького слова, яке у перекладі всього-на-всього означає «чхати». Бо й справді людина чхає, якщо понюхає квітку або корінь цієї рослини.
