Тридцять третя соната - Кононенко Євгенія (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

— Розумієш, все це прекрасно. Я не буду казати, що мені не подобається. Але багато з того розкошу, що ти мені показав… воно зайве! Всі ці мільйони соусів, і курка, засмажена вертикально.

— О, ти ще не все бачила! Коли ти приїдеш наступного разу, я сподіваюсь, коли ти приїдеш назавжди, а в мене вигорить одне діло, ми з тобою підемо в ресторан Вельфур у Пале-Роялі! Там правдивий розкіш!

— Можу собі уявити!

— Ні, ти не можеш!

— І навіть тут, де ще не той шик, я думаю, навіщо це? Навіщо смажити курку неодмінно вертикально, якщо стільки людей взагалі голодують!

— Тобі не подобається ця курка? То давай я замовлю щось інше! Ти не соромся, я заплачу!

— Мені подобається! Але це не те, від чого відчуваєш щось особливе. От коли ми з тобою стояли на Монмартрі над вулицею Лепік, там і правда було неймовірно! І сьогодні вдень в цьому лісі! Але такі відчуття бували в мене і до Франції… Що краще, ця курка чи соната, яку я грала тобі?

— Це не треба порівнювати, це різне…

— І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.

— Про кохання…

— Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! не іронічні, а ліричні про цю курку!

Вони обидва гучно розсміялися, а потім Жан-Марк швидко став серйозним:

— Зате скільки неіронічних віршів було складено про голод!

Ти знаєш, мій дід викинувся з вікна з мансарди Монпарнаса… Бабуся тоді чекала мою матінку. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу бідність, але розумію тебе. Я завжди мріяв зустріти таку жінку, як ти…

Олеся повернулася до Києва до холоду й дощу з мокрим снігом. Добре, що мало хто з друзів знав, куди вона їздила, їй не хотілось ні розповідей, ні запитань: а що ти вирішила? Невже ти втратиш такий шанс? Вона ходила великими порожніми кімнатами свого помешкання, іноді сідала до роялю і не знала, чи сумує вона за Жан-Марком, чи між ними прірва, якої не перелетіти. А Жан-Марк зник. Не було ні листів, ні телефонних дзвоників. Може воно й на краще, думала Олеся, але Жан-Марк все одно не озивався і вона почала сумувати. Спочатку ледве-ледве, а потім затужила нестерпно. Навіть тоді, вічність тому, коли вони розлучилися з Іваном, здається, не було так тяжко. Чому, чому їй так не щастить? Вона згадала своє друге кохання, художника і поета Володю. Це теж було дуже давно. Батьки поїхали на курорт, щоб дати змогу своїй двадцятишестилітній дитині скласти стосунки з бездомною творчою людиною Володею. З Володею Олесю бачили всі родичі й друзі. Так нестерпно було пояснювати усім, що той дивнуватий але непересічний бородатий парубок, як виявилось, перебував на обліку в психоневрологічному диспансері…

— І в чому ж це в нього виявлялося, Олесю, — не вгамовувались численні тітоньки й кузини, подруги і їхні мами…

Але Володя давно в минулому. Як і Іван. А де Жан-Марк? Що сталося між ними? Він так довго тримав її руки в своїх в аеропорту, її валізи вже упливли по чорному конвеєру, треба було проходити паспортний контроль, а вони все сиділи — вона на стільчику, він на колінах перед нею, їй було ніяково, але ніхто на них не звертав уваги, всі були стурбовані своїми прощальними поцілунками. Олеся вже надіслала у безвість два листи. Паризький телефон мовчав. Олеся написала третього листа:

І Жан-Марк озвався. Він подзвонив, але Олеся нічого не розуміла. Якісь неприємності, щось не так із готівкою, щось не так із рахунками. ОК, простогнав Жан-Марк, я напишу. Чекай листа.

Олеся бігала до поштової скриньки по декілька разів на день. Лист прийшов через два тижні — вже почалася передріздвяна суєта, пошта не справлялася з навалою привітань. Але ось він, цей грудневий лист, у який засмучений Жан-Марк навіть не поклав різдвяної листівки. Отже, як він вже пояснив Олесі, він працював з готівкою. І тоді, як провів Олесю, поїхав знову до однієї з тих ваших країн. Його зупинили на митниці і відразу знайшли ту готівку. Відібрали й дозвіл — йому швидко довели, що дозвіл був фальшивим. Очевидно, ті, хто давали йому ті гроші, самі й повідомили митницю. Тепер його інші рахунки заарештовані, поки він не розрахується з тим. Ти бачиш, це значно серйозніше, ніж смерть перестарілого батька. Кохання сильніше за смерть. Але гроші сильніші за кохання. Не знаю, не знаю, що буде далі. Не вагаючись, продав би свій дім у Вуароні, але на жаль, його іншим власником є ще й син дружини покійного батька від першого шлюбу, в якого великі проблеми із психікою. Слова Богу, пощастило здати в субаренду квартиру біля Пале-Рояль, тому поки маю гроші на їжу. Зараз живу у маленькій кімнатці на Монпарнасі. Мені здається, це та сама, де багато років тому жив мій дід…

Олеся подзвонила Яні. Так, вони з Роже в курсі, що у Жан-Марка проблеми. Роже багато разів говорив, що не варто цим займатись, але Жан-Марк хотів швидких грошей, ну от і має. Кілька разів у нього таке виходило, поки… поки не витяг пікову даму. Але ти ще молода, Олесю, я можу дати твою адресу колезі Роже, це, звичайно, не той мармелад, але… як там, між іншим у вас? Опалення є? А гаряча вода? отож бо й воно. Який твій поштовий індекс, Олесю?

Замість своєї адреси, Олеся попросила координати кімнати Жан-Марка на Монпарнасі. Яна покликала Роже, який знав мобільний телефон Жан-Марка. Олеся навіть почула, як вони перелаялись: не всі такі, як ти, хто любить французів тільки за гроші. Ой, були б ті гроші, відповіла Яна. Роже продиктував Олесі номер телефону, висловив припущення щодо суми, яка б врятувала Жан-Марка. Олеся подякувала і відразу набрала той телефон.

— Я передзвоню тобі, — кинув Жан-Марк, і тут же таки передзвонив, — не вистачало, що б ти мені дзвонила за свої. Я сиджу у кафе, де колись сидів Модільяні. Ти же знаєш, у Парижі бережуть історичну пам'ять. Ти пам'ятаєш мою квартиру в Пале-Роялі? Ти би бачила, де я зараз! C'est trеs exotique.

— Ти п'яний, Жан-Марк?

— Трошки. Скоро різдво. У нас сніг.

— Я дістану гроші, ти мене чуєш?

— Де ти їх візьмеш? У національному бюджеті вашої країни?

— Дзвони мені. Не зникай. І не падай духом.

Олеся знайшла візитівку Івана. В офісі його не було, і вона подзвонила додому. Жінка довго розпитувала Олесю, хто вона така і в яких стосунках з Іваном. Так тобі і треба, зловтішно подумала Олеся і залишила свій домашній телефон. Увечері Іван передзвонив.

— Скільки може коштувати моя квартира?

— Як мінімум… — Іван назвав суму, вдвічі більшу, ніж… Але ти добре подумала? Ти такого собі більше не купиш. Це вже перевірено.

— Я більше не можу тут.

— Я тебе розумію.

Далі все закрутилося, як карусель. Шкода, новий рік зупинив справи, і Олеся сіла перебирати домашній скарб. Старі мамині речі… старі батькові речі… посуд… ложки, ножі, виделки… старі фотокартки… рояль… Куди це все? Чи варте кохання цього всього? Але… як писав її давній коханий поет Володя,

— Як ти хочеш, — готівкою, чи через банк? — запитував Іван.

— Тільки через банк.

— Тоді буде повільніше. Ти все, з кінцями?

Олеся не зрозуміла.

— Якщо ні, давай я тобі куплю маленьку квартирку на лівому березі. А то на яку адресу ти відкриєш рахунок?

— А треба адресу?

— Добре, що ти зустріла мене! А то б хто тобі усе це зробив!

І ось нарешті після численних підписів, зроблених в присутності численних осіб у численних офісах Олеся отримала кредитну картку і в темряві повернулася до свого нового дому. Вона притулилась обличчям до темного скла. Стіни затремтіли від зимового вітру, і Олеся подумала, про Жан-Марка — а яка в нього кімнатка на Монпарнасі? Роже і Яна на новий рік були у Парижі. Вони нібито бачили Жан-Марка, і Роже навіть дав Олесі його адресу. І розповів, як дійти до того провулку від метро Распай. Наранок Олеся пішла до туристичної агенції і замовила собі туристичну візу. За три дні прийшла за квитком, їй сказали, що візу зроблено через посольство Нідерландів, тому варто летіти через Амстердам. А там пересісти на інший літак, або й сісти на поїзд — теж дуже зручно і швидко. В аеропорту Схіпл Олеся отримала в автоматі кількасот гульденів. Взяла таксі. На вокзалі виявилось, що експрес до Парижа іде завтра. Олеся вийшла на вокзальну площу, її валіза була дуже легенька, Олеся йшла пішки. Прямо був широчезний Дамрак. Грала шарманка, горіли ранні зимові вогні. І хто б міг подумати, що отак раптом опинишся в Амстердамі? Олеся повернула ліворуч, по вулиці, де замість бруківки була вода. Жан-Марк казав, що не любить голандців, казав, вони занадто обережні і нешляхетні. Але їхній Амстердам — це й правда щось неймовірне. Олеся витягла карту Амстердама, яку їй дали в туристичній агенції, знайшла найближчий від вокзалу готель на вулиці — чи то в них не вулиця — Сінгел. Маленький отельчик на шість кімнаток. Залишила речі, знову вийшла на вулицю, стала біля кам'яного парапету якогось із каналів, її била пропасниця, в неї тремтіли руки, губи, почали стукотіти зуби. Добре, що нікого немає поряд. В роті відчувся смак крові — мабуть прикусила щоку чи язик, не відчуваючи болю. Заспокойся, заспокойся, ти сама цього хотіла. Світ тримається на божевіллі. Вона згадала, як пройшли її останні дні в її домі, де вона народилась, виросла, і якого в неї вже нема. Вона сиділа на підлозі, розбирала речі, не брала слухавки. Не вимикала телефону, бо чекала дзвоника з Франції, реагувала тільки на особливі міжміські сигнали. І таким чином потрапила на батькову двоюрідну сестру, що дзвонила з Боярки. Стара жінка розпитувала, коли річниця по батьку, чи не треба прийти допомогти накрити стіл… А як там її учні, в яких вже закінчилися зимові канікули, як їхні мами і бабусі? Її рояль страшенно розладнався, коли його затягли до зали музичної школи, і завучка Віра Гаврилівна була дуже не задоволена — що то за подарунок такий — спочатку розшукуй кошти, щоб його діставити, тепер шукай кошти його настроїти…