Мій третій і останній шлюб (СИ) - Тарасюк Галина Тимофіївна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Спека трохи спала, і на Театральну площу повиповзали люди, гуляють, сидять на лавочках в затінку дерев, під зонтами за столиками морозиво їдять, милуються розквітлими трояндами. Це б і мені посидіти, бо ноги аж гудуть, розпухли від цілоденного стояння в палатці, а язик теж спух від того остогидлого, принизливого припрошення:
— Жіночко, купіть! Купіть, пані, в мене найдешевше, а який товар, такого не знайдете на всім ринку…
Хоч сьогодні на безлюдному базарі я й рота не роззявила, але язик молотив за зціпленими зубами своєї…
А вони, ті покупці, лиш ходять, дивляться та мацають. Злість бере, хоч розумію: звідки в них гроші, в тих, прости Господи, пань? Ото, бідне, теж десь щось продавши, ходить та вишукує, аби подешевше та не дуже марке, щоб тіло прикрити. Бо ті, що мають гроші, на базар за турецьким, китайським та польським дрантям не ходять. Для них он магазини повідкривали з такими цінами, що простим смертним страшно заходити, бо зразу відчуєш свою упослідженість, ніби на тобі написано, що за зарплату свою місячну можеш купити хіба що ліфчик і пару панчіх. А прикрити крижі вже не буде за що.
Це я на важке економічне становище народу думки переводжу, щоб не думати про те, що побачила на сцені. Я зверху козирюся, а всередині — образа поїдом їсть. Та все через той скандаль на рівному місці, ні з того ні з сього. Але тепер вже знаю, що було з чого…
Удосвіта ні світ ні зоря я собі тихо встала, аби його, опівнічного шелехвоста, не збудити, та й чепурюся у ванній до праці. А він (і коли тільки підкрався?!) як закричить:
— Що це за зачіска?! Що за колір волосся? Як в старої жидівки! Що за шмантя на тобі? — І аж труситься від злості та єхидної іронії. — В тебе смаку нема! Мені соромно… Я все-таки якийсь риже… режи… — Бачу: спровокував люттю сам собі напад ядухи. Посинів, очі вилізли на лоба… Кинулась за інгалятором — ледь врятувала.
Ввечері повернулася з базару зумисне опівночі. Він знову у крик, вже — де була? Словом, шукає ґудза. Тоді я підійшла до нього впритул і кажу тихо, як аксакалові на базарі:
— Не кричи більше на мене ніколи, бо задушу. Або викину за вікно інгалятор… І ґудза не шукай. Я тобі не актриса голодна. Я собі без тебе на хліб заробляю. Ще й тебе годую. А щось не подобається, двері — навстіж і доріженька — рушником.
Це було, здається, позавчора, і ми ще не встигли помиритися. Воно, може, вже й не треба з огляду на ту сцену на сцені?..
Першою по дорозі мені — квартира моєї старшої і єдиної доньки Мирослави. Ще років з десять тому нас приймали за сестер — так я добре виглядала. Та й різниця між нами невелика — сімнадцять років. Атож, привела я її в сімнадцять…
І де він взявся на мою голову, той Любко, той вар'ят?! Жила собі на околиці міста (батьки й досі там живуть), ходила в школу, як порядна дитина, на золоту медаль тягнула, в художню студію мама за ручку водила, мріяла вступати в художній інститут, бути маляркою. І все було б так, як мріяла, якби у наш старий перекособочений клуб та не прийшов новий кіномеханік…
Як би мене нині зло не брало на того вар'ята, але був він тоді фист файний. Високий, ставний, чорнявий, а запаленний!.. Хай Бог милує і відвертає! Не було такого кіносеансу, аби він з кимсь не бився коло клубу. І все перший задирався, видно, знав, що його верхнє буде. Сам битий був рідко, хіба тоді, коли місцеві леґіники гуртом підстерігали його десь поночі та молотили, помщаючись за свою ганьбу.
Ох, як же ж він мені в душу запав, той Любко! А я ж була така чемна, тягнула на золоту медаль, ходила в художню школу, збиралася поступати в художній інститут…
А, стрівши його, як здуріла. Бігла до клубу, лиш зачую музику, аби побачити Любомира, свого Любчика. І він мене примітив, старий батяр. Видно, що до мене не одно серце дівоче розбив, та й жінку з дитиною, казали, десь мав. Але — що мені було до того?! Про мене, хоч гарем, а я все одно його люблю!
Отож, коли я тремтіла, мов осиковий лист, дивлячись, як він квитки продає на дверях та все притискає, батярище, до одвірка дівку за дівкою, не минаючи й молодиць, він і запримітив мене. Тож коли, квитка купивши, проходила й собі вся гаряча повз нього, той лайдак так мене притиснув, що аж вівкнула і… Авжеж, вгадали — зомліла! Ото була сміхота! Дівка зомліла, приперта коліном!
Очумалась я в будці кіномеханіка. Було темно, по стінах гуляли відблиски фільму, що демонструвався у залі, тріщав апарат, і пахло густо й гостро жаданим чоловіком. Любчик, помітивши, що оклигала, накинувся на мене шулікою та так почав цілувати мене, неціловану, що я вже й не знала, чи жива, чи мертва. Там він мене, у тій тісній халабуді, під шум фільму про війну і…
На жаль, жодне слово не підходить до того, що відбулося тоді між нами. Ґвалтувати не ґвалтував, бо я вся відкрилася йому з таким палом, що він, діткнувшись моєї цноти дівочої, здивувався так, що мало сам не зомлів, але за мить аж розридався від щастя і того дикого почуття, яке спостигло нас обох у тій тісній будці і не покидало мене довгі роки… навіть тепер, коли його вже ніде немає.
Того вечора і зачалась моя найстарша, Мирослава. Така ж нестримна, запалена, як і батько. І вся в нього — висока, чорнява і до любові охоча. Вже третього поміняла. Але вдало. Моїй дочці щастить — чим більше, тим кращий і багатший. У мене ж — навпаки. Четвертий, якщо не дай Боже доведеться, точно бомжем буде. Але я вже того не допущу. Ліпше самій самотою доживати віка, аніж зі злиднем чи пияком яким.
Оце я так собі йду, та думаю, та згадую, тим часом не забуваючи позирати на себе у вітрини магазинів та у вікна будинків. Ще нічогенька молодичка. Повнява в міру, в міру доглянута. Хоч тільки я знаю, який то догляд! Але, видно, я з тих жінок українських, кому чим гірше, тим ліпше. Така вже в нас історія була складна і доля нелегка віками, що ми загартувались, як сталь дамаська, на лютім вогні життя. Отож і я з тих, загартованих. Ноги попухли, ниють, аж вити хочеться, а я ще усміхаюсь до перехожих і помічаю зацікавленість в очах стрічних чоловіків. Правда, то вже такі кавалери, що вже одною ногою перед дверима раю стоять, але все-таки приємно. Та бодай і молоді були б, але ніхто, а ніхто з них ніколи не зрівняється з моїм Любком. (Це я так тугою за Любомиром Каліґулі невірному помщаюсь).
Пригадую, я в дитинстві була тиха, боязка, замість того, щоб з дітьми гасати, дріботіла в церкву, як стара, і дуже любила там свічки гасити. Ходила хвостиком за черницями та богомолками… Треба ж таке! Мама боялась, щоб в монастир не пішла, як виросту. А я й вирости не встигла, як з мене не черниця — чортиця вискочила, і то так неждано, що батьки мої мало зі світу не пішли.
Мамко моя, мамко золотенька, що ми з ним, з тим Любком, тільки не витворяли! Батьки плачуть наді мною, як над мертвою, а я встид згубила, як і цноту, вигуцую з Любком попід кущі та в його будці, аж клуб хилитається. Батько розмовляти перестав зі мною, стидався в мій бік дивитися, мама за коси волочила, а я — водно: Любко та Любко. А він, батяр безсоромний, мене осідлав, як лошицю, а сватати не збирається! Аж доки не прийшли під будку тато з мамою, міліціонером та свідком — стрийком Іваном, що вернув допіру звідтам, де сонце Кармелюку сходило, та вибили двері, та вздріли мене розкошлану, та поставили хлопа перед фактом: або весілля, або вісім років за зґвалтування неповнолітньої.
Звісно, я, мала, дурна, кричала і дряпалась, протестуючи насильству такому, але тепер вдячна, бо зосталася б покриткою по сей день, а Мирослава — байстрючкою. І то була б ганьба. Для нашої родини. Колись так було. Власне, зовсім недавно. А здається, триста років тому, так все перемінилось за цих кілька років. Все перевернулось з ніг на голову.
Якби в мене були такі криві та вигнуті ноги, я б повісилась. А вони, ці дівки нинішні, надивляться по телевізору парадів мод з парижів, де снують по сцені моделі виснажені, чисто як по цвинтарю вночі шкарлєти, ганчір'ям обмотані, та й собі голодовки влаштовують та обтягують стрейчами свої костомахи… Страх господній, ніби з Майданека їх тільки-но випустили… І як в тих чоловіків, вибачайте, тонус на той добровільний геноцид піднімається?.. Але по дитячих візочках, що вряди-годи здибаються на вулиці, видно, що не дуже…
