Менсфілд-парк - Остин Джейн (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Тут Фанні так густо зашарілася, що це могло підтвердити найсміливіші підозри проникливого розуму.
— Що за миле створіння! Ну, не буду вас дражнити. Нехай усе йде як іде. Але ж, люба Фанні, ви повинні визнати, що ця пропозиція не була для вас такою несподіваною, як уявляє ваш кузен. Не може бути, щоб ви зовсім про це не думали; у вас повинні були виникнути хоч якісь підозри. Не могли ж ви не бачити, який Генрі до вас уважний. Хіба він не віддав себе під вашу владу на балі? А перед балом — оте кольє! О, ви прийняли його саме так, як було задумано. Ви виявили таке розуміння, на яке можна було лише сподіватись. Я чудово це пам'ятаю.
— Тобто ви маєте на увазі, що ваш брат знав про кольє з самого початку? О, міс Кроуфорд, це дуже негарно.
— Знав про кольє! Та це ж була його вигадка. Соромно зізнатись, але мені таке навіть не спало на думку; проте заради вас обох я охоче погодилася на його пропозицію.
— Не можу сказати, — мовила Фанні, — що я зовсім цього не підозрювала, бо щось у вашому погляді мене насторожило… тільки не одразу… спершу я ні про що не здогадувалася, справді! Це така ж правда, як те, що я сиджу тут перед вами. А якби я могла таке уявити, ніщо не змусило б мене прийняти кольє. Що ж до поведінки вашого брата, звичайно, я відчувала в його увазі щось особливе; відчувала недовго, може, два чи три тижні, та потім вирішила, що це нічого не означає; подумала, що він завжди так поводиться, і не тільки не підозрювала, але й не хотіла, щоб він мав щодо мене якісь серйозні наміри. Я добре бачила, міс Кроуфорд, що відбувалося між ним і деякими членами цієї родини влітку й восени. Я не втручалася, але й не була сліпа. Я не могла не бачити, що містер Кроуфорд дозволяв собі надто галантно поводитися просто заради втіхи.
— Ах, цього я не можу заперечувати. Він страх як любить час від часу пофліртувати і дуже мало зважає на бурю почуттів, яку здіймає в серцях молодих леді. Я часто дорікала йому за це, проте це єдина його вада; і слід сказати, що почуття дуже небагатьох молодих леді варті того, щоб на них зважали. І потім, хіба це абищо — закохати в себе чоловіка, від якого всі втрачають розум! О, я певна, не в жіночій натурі відмовлятись від такого тріумфу.
Фанні похитала головою.
— Я не можу бути гарної думки про чоловіка, для якого почуття жінки — просто забавка; і до того ж, ця жінка може страждати набагато більше, ніж здається збоку.
— Я його не виправдовую. Я полишаю його на ваш милосердний розсуд. І коли він забере вас до Еврінгему, мене не обходить, скільки ви йому прочитаєте проповідей. Скажу одне — його провина, схильність трішечки закохувати в себе дівчат, зовсім не така небезпечна для щастя дружини, як схильність закохуватися самому, — а це ніколи не було йому властиве. І я справді від душі вірю, що він любить вас так, як ніколи ще не любив жодної жінки; він любить вас усім серцем і любитиме завжди. Якщо взагалі чоловік може любити жінку довіку, я думаю, так любитиме вас Генрі.
Фанні мимохіть злегка всміхнулася, та не знайшла що сказати.
— Я не пригадую, щоб Генрі колись був щасливішим, — по хвилі заговорила Мері, — ніж тоді, коли він зміг посприяти підвищенню вашого брата.
Тут вона зачепила Фанні за живе.
— О, так! Він був дуже добрий!
— Я знаю, через що йому довелося пройти, як знаю і те, які сили потрібно було для цього задіяти. Адмірал ненавидить усілякі клопоти і надто пихатий, щоб до когось звертатися з проханнями; до того ж дуже багатьох молодих людей просувають подібним чином, тому самі лише дружні почуття, без твердого рішення допомогти, не приведуть ні до чого. Який, мабуть, щасливий Уїльям! От якби нам його побачити.
Бідна Фанні почувалася зніченою й нещасною. Згадка про те, що було зроблено для Уїльяма, завжди не давала їй спокою, коли вона приймала будь-яке рішення проти містера Кроуфорда; і вона сиділа в глибокій задумі, поки Мері, що спершу самовдоволено спостерігала за нею, а потім замислилася про щось своє, раптом не привернула її увагу, мовивши:
— Я б залюбки просиділа з вами весь день, але нам не слід забувати про шановних леді внизу. Тому до побачення, люба моя, мила, чарівна Фанні, бо хоч і вважатиметься, що ми з вами попрощалися в малій вітальні, я хочу попрощатися з вами тут — і таки прощаюся, але з нетерпінням чекатиму щасливої миті, коли ми зустрінемося знов, і вірю, що це відбудеться за таких обставин, які відкриють наші серця одне одному без найменшої тіні недовіри.
Ці слова, сказані дещо схвильовано, супроводжувалися ніжними обіймами.
— Невдовзі я побачу в Лондоні вашого кузена; він каже, що поїде туди найближчим часом, а сер Томас приїде навесні; а з вашим старшим кузеном, Рашвортами та Джулією я, певно, зустрічатимуся постійно, — з усіма, крім вас. Хочу попросити вас, Фанні, про дві послуги. Перша — це листування. Ви повинні мені писати. І друга — що ви будете часто відвідувати місіс Грант, щоб вона не так гостро відчувала мою відсутність.
Ці послуги — принаймні перша — здалися Фанні вельми обтяжливими; краще б її про таке не просили; але вона не могла відмовити в листуванні, не могла навіть не погодитись на це з більшою готовністю, ніж дозволяло її власне судження. Неможливо було опиратись, коли до неї поставилися з такою сердечністю. Досі вона нечасто бачила до себе таке ставлення, і тому ласка міс Кроуфорд її підкорила. До того ж Фанні була їй вдячна за те, що цей tete-a-tete насправді був не таким жахливим, як вона собі намислила.
Усе було скінчено, і їй навіть не довелося почути докорів. Вона зберегла свою таємницю, а відтак готова була примиритися з чим завгодно.
Увечері було ще одне прощання. Генрі Кроуфорд прийшов трохи посидіти з ними; Фанні, досі ще розчулена, повелася з ним ласкавіше, ніж зазвичай, бо їй здалося, що він справді страждає. Він був зовсім не таким, як завжди, — майже не говорив і виглядав вочевидь пригніченим; і Фанні жаліла його, хоч і сподівалася, що до того часу, як вона побачить його знову, він уже стане чоловіком якої-небудь іншої жінки.
Коли настав час прощатись, він узяв її за руку — в цьому вона не могла йому відмовити; він не сказав нічого, принаймні нічого такого, що вона б почула, і коли він вийшов з кімнати, вона була невимовно рада, що все це нарешті скінчилося.
Вранці Кроуфорди поїхали.
Розділ тридцять сьомий
Містер Кроуфорд поїхав, і серові Томасу дуже хотілося, щоб Фанні за ним скучила; він плекав надію, що племінниці бракуватиме тих знаків уваги, які їй були — чи здавалися — такими осоружними. Вони все ж таки мали їй лестити; і сер Томас сподівався, що, полишена такої уваги та відчуття власної значущості, Фанні шкодуватиме за тим, що втратила, і це піде на користь справі. З цією думкою він спостерігав за Фанні; але так і не зміг дійти якогось певного висновку. Він не міг зрозуміти, чи сталася з нею хоч якась зміна. Вона завжди трималася так скромно й спокійно, що він не бачив її справжніх почуттів. Він не розумів її, відчував, що не розуміє, і тому попросив Едмунда сказати йому, чи вона почувається щасливішою, чи нещаснішою, ніж було досі.
Едмунд не помітив жодних ознак жалю і подумав, що з батькового боку було трохи нерозумно очікувати їх у перші ж три-чотири дні. Едмунда вразило інше: він думав, що Фанні сумуватиме за сестрою Кроуфорда, своєю подругою та співбесідницею, яка так багато для неї значила, і тому дивувався, що вона так рідко говорить про міс Кроуфорд і начебто не вельми засмучена розлукою.
На лихо, не хто інший, як ця сестра, ця подруга й співбесідниця тепер порушувала душевний спокій Фанні. Якби тільки вона могла повірити, що подальше життя Мері не пов'язане з Менсфілдом, як не буде з ним пов'язане життя її брата — а в цьому Фанні не сумнівалася, — якби вона могла повірити, що Мері поїхала так само надовго, як її брат, — а Фанні дуже хотілося в це вірити, — в неї було б легше на серці; та що більше вона згадувала минуле і роздумувала, то глибше переконувалася, що зараз усе сприяє шлюбу міс Кроуфорд та Едмунда, як ніколи. Він ще більш утвердився в своєму намірі, та й вона, здається, вагалася вже менше. Усі його переконання, усі принципи його цілісної натури, що стояли цьому на заваді, тепер наче й не мали для нього значення, хоч це й видавалося незбагненним; а сумніви та вагання, спричинені шанолюбством міс Кроуфорд, так само розвіялися — і також без явної причини. Це можна було пояснити лише зростаючою прихильністю. Його благородство та її суєтність відступили перед істинною любов'ю, а така любов мусить їх поєднати. Він поїде до Лондона, щойно владнає якусь справу, пов'язану з Торнтон-Лейсі, — певно, не пізніше ніж за два тижні; він говорив про цю поїздку з очевидним задоволенням; і Фанні чудово розуміла, до чого приведе його наступне побачення з міс Кроуфорд. У її згоді можна не сумніватись, як і в його пропозиції; але Фанні так і не змогла позбутися поганої думки про міс Кроуфорд, і тому їй було прикро передбачати таке майбутнє, незалежно — принаймні вона вірила, що незалежно — від її власних почуттів.
