Століття Якова - Лис Володимир Савович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Майбуть, написала тітка Катерина про Зосину смерть, бо просила передати Улянка, що вельми шкодує, що та сталося з неїною кумою і систрою. Сестрою Зосю назвала, так і написала.
Сестра...
Обоє його жінки. Перша любов і любов велика — більша часом, здавалося, за саме життя, али не остання.
Було ще, було... Гандзя і...
Тая жінка, що дала кров, його рятівниця...
Виникає і розпливається обличчя... Білий халат...
Сад за вікном, теж наче молоко довкола будинку розлите, з білим-білим цвітом...
Тим садом біжить жінка, схожа на біле дерево.
Ураз сад міняється, він уже зовсім инший — геть зелений, з ледь-ледь помітною де-не-де позолотою. Віти його обважніли од яблук. Налиті сонцем червоні кулі танцюють на вітах дивний танець.
«То вже осінь? — питає когось Яків. — Чи тилько Спас, тилько Спас...»
16
Тоді, на мінному полі, йому пощастило. Бо якби міна розірвалася під ним чи поряд, то рознесло б і його на шматки, мокрого місця не зосталося б.
Ішли рядами, яких меншало й меншало. На місце вбитого ставав той, що йшов за ним. Через пару метрів падав чи злітав у повітря й той. Вперед висувався ще один. Мінне поле, аби по ньому пройшли танки й артилерія та атакуюча піхота, мусило бути розміноване людськими тілами.
Яків отримав осколки в ноги, стегна, бік, груди, зап’ястя. Кілька у череп і біля вуха. Один розтрощив Зосин медальйон. На бігу медальйон зсунувся напроти серця.
Потім він дізнається — коли підібрала спецкоманда, що йшла за смертниками, вже втратив багато крові. Врятувати могла тільки свіжа кров, переливання. Але у Якова виявилася рідкісна, четверта, група. З мінусом.
Знайти довго не могли.
Знайшли, та мало було крові з одного солдата.
Зв’язалися по рації з сусіднім госпіталем.
Бо Яків, хоч і втратив багато крові, вперто не хотів умирати.
Дихав. Часом навіть сіпався.
На його щастя, там виявилося відразу дві таких однокровниці. Дві медсестри. Дві сестри-близнючки.
Яків розплющує очі.
Біло довкола.
Обличчя лікаря.
Житимеш, солдате. Тепер довго житимеш. Ми тобі жіночу кров перелили. Відразу од двох. А то для чоловіка дуже добре. Організм у тебе омолоджений буде.
Довгий шлях в санітарному поїзді. Через пів-Європи, аж у Саратов.
А вже як виздоровлєти став, уже й літо збігало, десь по Спасі, раптом до їхньої палати ввійшла молода жінка. Доладна, струнка, добре збита. Молоде, хоч ніби подзьобане лице. Волосся з-під пілотки хвостиком, на чолі рівненько підстрижене, спадає до брів. У формі військовій, з личками сержанта на погонах. Поверх форми накинутий білий халат.
— Рядовой Мех Яков Платонович — вот он, — каже їхня медсестра, котра супроводжує цю жінку-сержанта.
— Ви мене не знаєте, Якове Платоновичу... Я... Я разом з моєю сестрою Майєю кров вам давала...
— Спаси вас Біг, — Яків дивиться на її вкрите веснянками обличчя, на коси, що вибиваються з-під пілотки. — То ви-те, виходить, мене порєтували...
— Просто група крові підійшла... А от сюди приїхала у відрядження й вирішила провідати.
Вони виходять на двір. В саду біля госпіталю вже дозріли яблука. Яків дізнається, що звати її Світлана. Що скоро їх демобілізують, що вона, як і сестра, хоче навчатися в медінституті.
— Я тоді, як кров здала, на вас захотіла подивитися. У вас, даруйте, таке просте і в той же час натхненне обличчя. Бліде-бліде, аж світиться... Ви мовби кудись летіли...
Яків мовчить. Він збентежений. Ця дівчина чи жінка наче з иншого світу. Що їй сказати?
— Ви звідки?
— Я... Я з Волині... Поліщук я... Сило там є таке — Загорєни...
— То ми, вважайте, земляки. Ми з Майєю із Житомира...
Умовкає. У Якова язик прилипає до піднебіння.
— Де ж вона зара’? — спроможується зрештою на слово Яків.
— Ще в Німеччині. Я теж туди вернуся. Ну, а як демобілізують...
Вони ще походили, поговорили. Більше говорила Світлана. Про службу, про те, що от сестра вірші навіть взялася писати, а в неї не виходить.
— Вона, мені здалося, у вас закохалася, — сказала раптом Світлана. — Майка така... Побачить когось, нафантазує, а потім страждає... Тільки й того, що мовчки страждає... От і щодо вас... Які вірші написала! Хочете послухати?
— Нє.
— Ні? Чому?
— Хай би вона прочитала.
— Он як?
Йдуть далі. Зависає мовчанка.
— Чого не приїхала? — спитав Яків.
— Бо не приїхала, — тихенько засміялася Світлана. — Бо ніколи б сама не приїхала. А мені цікаво стало — що ж то за солдат такий, в якого можна закохатися, побачивши раз на госпітальній койці. От я й поїхала. І приїхала.
Помовчала.
Сказала, що навідається ще.
Увечері Якова покликали. Як виявилося, на вечірку, де зібралися медсестри, лікар, кілька пацієнтів госпіталю. І Світлана.
Пили розбавлений спирт, закушували м’ясними й рибними консервами й свіжими огірками.
А потім поділилися на пари.
Він сидів за столом і дивився на Світлану. Голова з незвички — давно не пив, та й спирт вперше перед тим тут, у госпіталі, попробував — трохи крутилася, ніби сама по собі пливти просилася.
— Ходімо.
— Ходімо... Куди...
— У сад, солдате, у сад. До яблуневого цвіту. Ні, до спілих яблук. Тут вони — саратовські. Са-ра-тов-ські... Ходімо, солдатику з моєю кров’ю...
Рука Світлани в його руці. Сад, лавочка в гущині саду.
— Сміливіше, мій боржнику. Ви ж мій боржник.
Справді — боржник. Міг би сказати, що в нього сім’я, діти. Не сказав. Не тільки вдячність покликала тієї ночі... Думав... Наче спалах якийсь.
Лавка, ніч, чиєсь зітхання, кроки, що наближаються... Її шепіт:
— Не звертайте уваги... Робіть своє діло...
Він дивується тим грубим, зневажливим словам. І думає — можу, знову можу, бо після рани...
Стихають кроки, стихає її стогін — солодкий, али з якимось дивним присвистом.
— Вранці ми від’їжджаємо.
— Я проведу...
— Не треба... Якщо захочу — я вас потім знайду... Хоча навряд...
Вона зводиться, застібає ґудзики на гімнастерці...
— Майці розкажу — не повірить...
— А треба розказувати? — каже він.
— Може, й не треба... Ви вже її жалієте... Її всі жаліють... Яків мовчить. Хоче спитати щось і не може. Спекотно йому серед ночі чи соромно?
— Ви ж ніколи не станете генералом, — чує він. — Ніколи не станете. Навіть капітаном...
— А тобі треба непремінно генерала? — У Якова вже прокидається ворожість. Ворожість і якась полегкість.
— Аякже, — сміється вона. — Все, ходімо. Ще трохи можна випити... Вставати ж рано...
Рано вставати... Не спитала навіть, чи він жонатий... Али знайшла... Замість сестри?
***
«Стихає все, — думає тепер Яків. — Життя стихає, от яке діло... Може, й справді її кров та ще сестрина продовжили мені життя. Може...»
Стискається серце. Він кудись летить, під наче провалля. Вибух.
17
А Тиміш сидів на лавці, відгороджений од решти клубного залу столами. По обидва боки лавки стояли міліціонери. Ци то солдати? Ні, таки спершу міліціянти. А може, й нє.
Поважний чоловік у формі — ніби й не воєнній, а якій? — зачитував, у чому звинувачується підсудний Глущук Тимофій Єгорович. Гріхів на Тимошеві навішено було на цілу копу з полукіпком.
У залі муха могла пролетіти — шелест би крил почули.
Тут сиділи ті, хто ненавидів колись одного з найбагатших загорєнців. Але й ті, хто зустрічав його в селі, коли сотня чи й цілий курінь приходили до села. Хто заглядав йому тоді у вічі й тиснув руку.
