Століття Якова - Лис Володимир Савович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
9
— Ну, біжи, — сказав Яків, зсадивши Ольку з саней на землю. — Я Гнідка розпряжу та до хліва поставлю.
Донька побігла, Яків розпріг коня і вже, як заводив до хліва, до маленької стайні, наче скрик почув. Штовхнув коня за двері. Серце йокнуло. Його відговорювали їхати, пізнім вечором вертатися, так тільки відмахнувся — Зоська тривожитиметься, а зечепити його не зачеплять. У їхній окрузі, знав, сотня Чехури діє, а той Дубові, себто Тимошу, підпорядковується. То ж «лісовики», ци, як казали — «бульбаші», — не зачіплять. До того ж... Все ще приходили до нього хлопці з лісу, хоч уже без Трохима. Питали, правда, про Трохима, якого найшли край лісу убитим, та сказав, що вже біля села попрощався, а куди той пушов — не відомо. Вже ніби від хати свеї чув постріли, а піти до лісу побоявся.
Те, що в хаті побачив, з памняті николи не зітреться. Коло порогу стояла й кричала Олька. Посеред хати лежала в калюжі крові Зося, а в другій кімнаті, так само на долівці Зося маленька й Уляся. Обоє, видко було, прошиті кулями. А в тій кімнаті, коли вже лампу заніс, побачив у кутку на ліжку Парасочку, що з нажаханими очима тулила до грудей Артемка.
— Та... та... та... таточку, — ледве й вимовила, простягаючи до нього руки.
Як трохи вдалося її заспокоїти, то розказала, що вона на вечорниці до Катьки Смолихи пішла. Верталася, то тіні у вікні здивували, голоси. Спершу думала, що ви-те, тату, вернулися. Та заглянула таки в окно. І тамечки людей зі зброєю побачила. Воне говорили з мамою, питали, де ви-те, тату, обзивали маму польською сучкою та ще гіршими словами, вас, тату, красноармейцем, прихвостнем совєцьким.
— Чого ж їм мама не сказала, що я...
Він осікся під дивним і страшним доччиним позирком. Парасочка схопила його за руку:
— Тату, воне, як маму й сестричок убели, то хотіли й Артемка. Вже й до колиски підуйшли, гвера наставили. А їден їхній і каже: не тре’, товаришу лейтенант, він же все одно нічого не скаже, хто приходив. Не берімо й цього гріха на душу, каже. То й відійшле. А той, ляйтінант, засміявся й каже: хай живе, совєцьким гражданіном буде.
— Як ти сказала... Товаришу лейтенант? Ти не обчулася?
— Нє, таточку, — вже майже спокійно сказала Параска. — Воне, як виходили, то я за вугол сховалася. Той, такий високий, молодий, я крізь вікно бачила, голос той самий, таточку, по-ненашому, по-руські заговорєв. «До сосєднєй дєрєвні єщо успєєм», — каже.
— Господи, що ж це таке, — зойкнув Яків.
— Я винна, таточку, — схлипнула Параска. — Винна, ой, винувата. Чом я до хати не зайшла, чом я туточки стояла... Злякалася я, таточку... Ноги як прикипіли до землі. Хай би й мене вбели... Як же я без матусі й Улясі та Зосі житиму...
— Цить, що ти таке кажеш...
10
...Стояв тепер Яків коло засипаних снігом могил. Пам’ятники пізніше поставив, тилько в батька й матері старі. Просто хрести кам’яні з написом. Стирав сніг з пам’ятників рукою, що ледь-ледь тряслася. Нє, тряслася дужче й дужче. Ходором ходила стареча рука. Мех Платон Гордійович. Мех Парасковія Купріянівна. Мех Софія Зіновіївна. Мех Софія Яківна. Мех Уляна Яківна. На могилу Параски-молодшої тутечки місця не стачило, поховали уже на новій частині могилок.
«І мене ж там поховають, — подумав Яків. — Нє, таки тут. Осьдечки, коло Зосі. Я же просив, щоби місце було. Якось утиснуть. Разом, чуєш, Зосько, лежати хочу».
Він стояв коло могили, ще не засніженої. Мів сніг, от-от мала здійнятися хуртовина. Огортала могилки біла пелена. Ніби саван...
***
— Склонім, товаріщі, голови перед жертвами украінско-нємєцкіх буржуазних націоналістов, — казав довгий худий чоловік.
Перед тим Параска, коли його побачила, скрикнула тихо, зблідла, за руку вчепилася.
— Таточку, — прошептала. — В... ві...
— Він? — нахилившись спитав Яків.
— Він, — видихнула помертвілими вустами.
Яків бачить їх трьох у трунах — отут на цьому самому місці перед останнім прощанням. Печальна, наче жива, така, що всім своїм видом геть проганяє страх і біду, що, здається, от-от розплющить очі й усміхнеться, як завше, — Зося. І дві його донечки, тоже маленькі красунечки — Зося меншенька й Уляся. Вони мовби питають: що ж ти наробив, тату? Чого не захистив? А що він наробив... За півроку до того тоже вбив чоловіка... А того дня повіз матір до тітки... І її, й Ольку, й себе порятував...
Яків пересилив бажання кинутися до того виродка, тепер вдягнутого у свою форму, не в кожушок, в якім приходив позавчора до їхньої хати, вирвати з кобури револьверт... Та поруч тримається за полу його куфайки зусім маленька Олька, а вдома в колисці — Артемко... Мав хоч їх уберегти.
***
— Тату, — кричить Олька теперішня, десь там, за його плечима.
— Не бійся, я не впаду, — шепче Яків, тримаючись за хреста на Зосиній могилі.
Чом же він на тому клятому мітингу, куди всеньке село зігнали, не підвів голову, не сказав правди? Уже ж і тоді ходили чутки про ті лжебоївки...
Боявся. Не так за себе, як трьох своїх дітей уцілілих. Боявся. Руки й тоді трусилися.
***
— Память о родних красноармєйца, защітніка велікої совєтской родіни, будєт жіть вєчно...
***
Голос... Постріли, салют із автоматів. Яків оглядається. Тиша над могилками. Вітер тико свище десь, може, за шосейкою.
І машина, бачить, під’їжджає. З неї виходить Олька, далі Андрій і Вікторія. Олька не йде, а біжить, спотикаючись, до нього, щось гукає. Ноги Якова підкошуються. От-от упаде. Міцніше вчіплюється за костура, другою рукою за хреста на найближчій могилі.
— Зосько, — шепче Яків.
11
— Хоч цепом вас, тату, припинай, — сказала Олька, коли підбігла.
— Нічо, нічо, — Яків схопився за доччину руку.
Олька підтримувала його, докоряла. Та гладила по руці, як маленького. Ув очі заглядала — серце як? Ну, тату, не мовчіте...
— Усе в порєдку.
Хоч у серці таки кололо. І замітав сніг могилки, те Яків добре бачив. Зувсім замітає. Біло-набіло. Не буде тепер сюди йому шляху. Окрім останнього. Али того він уже не побачить. Хіба його душа.
Вікторія і Андрій дивилися на ряд могил. Людей, котрі стали їм рідними.
Котрі рідними їм не були.
Посилювалася хуртовина. Мело. Мовби сліди замітало. Їхні? Ци всенького життя?
— Мєло, мєло по всєй зємлє, во все прєдєли, — раптом сказала Вікторія.
Олька здивовано глянула на неї. І Яків.
— То я так, — чогось засоромилася Вікторія. — Поет один так написав...
— Ходімо, тату, — сказала Олька. — Додому відвеземо.
— До Параски ще мушу сходити, — вперся Яків.
— Ви й так на ногах ледь тримаєтеся. Другого разу сходите.
— Другого разу ни буде, — сказав Яків.
Ольга спробувала заперечити:
— Що ви-те таке кажите, тату? На проводи ще всі прийдемо.
Та Яків тихо, але владно:
— Те, що чуєш, кажу. Знаю, що кажу. І не сокори. Не жванди.
Якщо вже хочете — підтримайте старого дідугана. Та під руки, під руки його візьміте. І не несіте, ще понесете, як не ви-те, то другії.
Стежинами, між могилами, які тепер позамітав сніг, Яків, підтриманий Андрієм і Вікою (Ольга взялася стежку топтати), подумав, що несправедливо було тоді хоронити Параску далі. Бо ж місце ще тутечки лишається. Хай і їдне. Али ж Параска-старша вперлася — тоді тоже хорувала — мене по смерті непремінно коло чоловіка похороніте. І коло внуків та невістки. Мусите. Тамечки хочу бути.
«Стара шкарбунка», — незлобиво думав тепер Яків. Начеб не про матір. Про гинчого когось. Мо’, й Зоську, яка б дожила до тех старих літ.
