Століття Якова - Лис Володимир Савович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Злякався тої чорної думки, аж за руку себе стис тогді. До стіни притулився, за якою Парасочка зникла. Дряпнув пальцем по руці, аж кровиця виступила.
Назовсім минулося відтоді.
Ще з більшою ніжністю ставився до Парасочки.
***
— Хто ти? — питає-шепоче тепер Яків того, що за вікном стоїть.
Питає в ночі, вітру, у пам’яті своєї, свого болю, страху. Може, й провісника смерти.
Той мовчить.
Зате знов озивається цвіркун. Сюрчить десь уже здалеку — тихо-тихо.
— Чого тобі? — питає вже цвіркуна Яків. — Живий я, щоби ти знав. Може, й переживу цею ніч. Бо хтось, видно, сторожить мою смерть.
Цвіркун, наче почувши його, замовкає.
Тиша. Страшна тиша тиш.
3
Того літнього надвечір’я Яків удруге побував у криївці. І знову здивувався — ще чистіше тут було. Штири лежаки (раніше два було, попарно спали). На стінці навіть поличка з’явилася, а на ній знизу миски, а зверху пару книжок. І долівка чисто прибрана.
Посиділи, погомоніли. По маленькій чарочці випили. А тоді Трохим до краю лісу взявся провести.
І вже на тій стежці й сказав, що не повернеться, що йде з лісу виходити, здаватися. Бо сказала ото Гандзя, був, був у неї, дядьку Якове, що приходили й востаннє попередили — не вийде з лісу, то в Сибір вивезуть. Ганьку разом з сином і донькою. А їм же там несолодко доведеться, дєдьку Якуве. Називав дядьком, хоч і правда, був молодим. Гандзя на шість літ, а він ще на два роки од свеї жінки.
— Жити хочу, дєдьку Якове, землю горати, дітей ростити. У світ вивести. Бо ж самі бачите, до чого йде. Частина наших за границю подалися, а тих, що лишилися, як щурів, убивають та із схронів викурюють... Ни буде ніякої України, чує моє серце.
Говорив Трохим, і розумів Яків — швидше себе, цим його, переконує сей чоловік.
«Діти?» — подумав раптом Яків.
Постав перед очима Пилип Грімотун з їхнього села, який тоже здався. Казали, цільний тиждень його допитували. І як після того дві сім’ї, яких видав як «пособніків», вивезли до Сибіру.
Відчув: цей чоловік, що перед ним іде й отако говорить, на все вже здатен. Готовий до всього. Сам себе переконує.
— Хіба ти не знаєш, що тих, хто здається, у «стрибки» записують та за своїми ганятися заставляють? — вимовив пошерхлими губами.
— То й нехай, — відказав Трохим. — Поганяюсь трохи. Та й ганятися нема, щитай, за ким. — І обернувся: — Ви-те, дєдьку Якове, завтра, а може, ще й сьоннє, підете й скажете хлопцям, щоб криївку покинули. Хай собі гинше місце найдуть.
«Он який ти добрий!» — подумав Яків.
І враз картина постала. Як його за Трохимовим доносом в емгебе забирають. А заберуть, бо ж у війну пособляв і тепер. Навряд чи й подивляться, що фронтовик. Оно на Павла Рукатого не подивилися, загримів. А тоже до Берліна дуйшов. Та й у Німеччині, скажуть, був, на німця робив.
Його-то заберуть. Али ж і Зосю з доньками, з сином малесеньким, з мамою старою — вивезуть. Ой, вивезуть. І як їм у тій
Сибіри прийдеться — в холоді, та на мерзлій бульбі й черствому хлібі... Зосі...
Просилася ж Зося — давай виїдемо, бо я ж полячка, і сім’ї мона... Не послухався. Куди з свого села... А мати...
Очі його опустилися додолу й наткнулися на велику ломаку, що обіч стежки лежала. Не стямився, як схопив до рук і Трохима по голові тарахнув.
— Ви що, дєдьку...
Трохим зновика обернувся, заточуючись, став з плеча німецького «шмайсера» знімати. Кинувся до нього, видер з рук автомата, штурхонув. Хирлуватий Трохим упав на траву.
— Що ви-те, дєдьку...
— Що, кажеш? — Яків зняв запобіжника. — Діти, кажеш? А в мене дітей нима? Цілих пятеро... Синові шостий місяць тико що пушов...
— Дєдьку Якове! — Трохим вже простягав до нього руки. — Присяй-бо, вас би не видав. Навіть, як катуватимуть...
— Катуватимуть? А хто казав, що болю боїться?.. Як дряпнуло тибе по руці... як плакав... А там пальці у дверях щемлять... На плиту гарячу садять... А хто не розказує... на своїх не доносить...
— Господи, дєдьку... Ви те ж мене вб’єте... Кождий хоче жити... Відпустіть, дєдьку... Святими присягаюсь.. Дітьми... Дєдочку...
Він поповз до Якова, простягаючи руки, і вже схопив за ногу.
Яків натис на курок. Раз і вдруге. Крик, схлип і тиша...
«Що ж я наробив?» — подумав. Відвернувся, занудило, затрясло. Ци на війні кого вбив — не знав. А тут, тут, Господи, зі свого села... Чоловіка Гандзі...
Він тоді йшов із лісу, а за ним ішов Трохим. Знав, що не наздожене. І боявся оглянутися.
Нє, тогді так не думав. Навить витяг далі тіло — хтось, певне, йтиме й помітить. От як було. Сусід, Петро Варчин, і натрапив.
4
Олька прибігла вранці — каже, серце підказало, що з батьком щось вночі сталося. Наробила рейваху, як узнала, що ворух нутися не може. Побігла, дохтурку привела. Тико не вмирайте, таточку, благала.
Дохтурка з печальними очима Вікторія Семенівна (Вікочка, Вікочка Семенівна, сокоріла коло неї Олька), поприкладала їдну й другу трубки — їдна довга, на якийсь дротині чи то шлангові, а друга широка, од мого дядька-лікаря, допотопна, але надійна, вірте мені, всміхнулася Вікочка. Розпитала та навіть вухом до грудей Якова приклалася, тоді сказала:
— Судячи з усього, у вас знову був мікроінфаркт, Якове Платоновичу. Можемо транспортувати вас до районної лікарні, а можна...
Тут вона не доказала, Яків подумав, оскільки дохтурка Вікочка шукала якесь слово, що неїна печаль схожа на довгоногого боцюна, що нияк не може жаби вполювати, а може, й грається з тою жабою.
Боцюн ішов до якогось берега, а Яків розумів, що біда його і на цей раз обминула. Тико посварилася.
— Мона, — сказав він. — Мона...
Спробував піднести руку, аби торкнутися жіночої руки. Дохтурка несподівано наблизила свою лапку до його майже чорної, спинилася.
— Я не певна, що Якову Платоновичу потрібне транспортування, — сказала вона. — Спокій — друг хворої людини. Як і рух — друг здорової. Тому я пропоную варіант, якщо ви погодитеся, я, звісно, не гарантую і, швидше за все, не маю права...
Далі була та дивовижа.
Ні, спершу те, що Вікторія-дохтурка сказала: оскільки транспортування шкідливе, то вона може сама спробувати поставити Якова Платоновича на ноги. Лікаря з району попросить приїхати. Хай огляне. Але належні ліки, препарати є і в амбулаторії. Та й що треба може виписати.
— То ви згодні, Якове Платоновичу?
— Я й не збирався нікуди їхати, — одказав Яків. — І не поїхав би. Як судилося жити, то житиму. Як нє — то хоч у своїй хаті помру.
— Померти не дамо, — пообіцяла лікарка.
— І то правда, і то правда, що не дамо, — підтримала Олька. — Бо ви-те, тату, самі обіцєлися до ста літ дожити. То не відступайтеся од свеї обіцянки. Мині до того ж сон приснився — тая дівчина, що у вас жила...
— Дівчина? — Яків стрепенувся, аж звестися на лікти спробував.
— Ну, тая ж ваша приблуда... То ніби вона в якомусь домі на ворітьох стояла й дивилася, нібито виглядала. А то ж до гостей сон. Чує моє серце, взимі вона таки приїде. А мо’, й на століттє.
Яків тихо посміхнувся — Олька хоче його підтримати. Знає, як він чекав звістки, що жива-здорова, а то й приїзду того дівчиська. Цільних п’ять літ жде. То хай пожде трохи, пару місяців до ста літ.
Від того часу й Олька бігала хіба до свеї хати дати свиням чи подоїти корову. А то сказала, що сусідка Ганна буде за хазяйством наглядати.
Ганна... Яків зирнув на Ольгу.
Ганка, дочка Гандзі... Гані... Господи, чи ж досі вона нічого Ольці не сказала... Певно, що нє, бо дочка не втрималася б. Бо ж Гандзі вже нима на світі.
