Менсфілд-парк - Остин Джейн (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Подив, розуміння і задоволення — ось почуття, які викликала в усіх трьох ця несподівана зустріч; і оскільки Едмунд прийшов сюди в тій же справі, що й міс Кроуфорд, їх розуміння й задоволення виявилися не просто миттєвими почуттями. Він також мав із собою книгу і шукав Фанні, щоб просити її порепетирувати з ним і допомогти йому підготуватися до вечора, і не знав, що міс Кроуфорд уже в домі; але ж як вони пожвавилися, спіткавши одне одного у прагненні до однієї мети, і як високо оцінили доброту та послужливість Фанні!
Утім, вона не могла відповісти їм з такою ж теплотою, її радість потьмарилася в їхньому палкому сяянні, вона надто добре відчувала, що їм стає до неї байдуже, і не могла втішитися тим, що кожен потребував її допомоги. Тепер вони мали репетирувати разом. Це запропонував Едмунд — і наполегливо вмовляв їх, поки юна леді, і спершу не дуже схильна відмовлятися, уже не могла чинити опір; і Фанні лишалося тільки підказувати репліки й спостерігати за ними, їй надали права справжнього судді й критика, і вона щиро намагалася виконувати свої обов'язки, вказуючи виконавцям на недоліки їхньої гри; але все в ній поставало проти цього, вона не могла, не хотіла, не сміла цим займатися; навіть якби вона справді була налаштована критично, сумління втримало б її від несхвальних суджень. Сцена, яку вони репетирували, зачіпала її власні почуття, і тому вона не могла правдиво й спокійно судити про дрібні вади. Підказувати репліки — цього з неї було досить, а іноді й більше ніж досить, бо вона не весь час була в змозі стежити за текстом. Дивлячись на них, вона відволікалася і, збентежена дедалі більшим натхненням Едмунда, якось закрила книгу і відвернулася від них саме тієї миті, коли була потрібна її допомога. Вони пояснили те цілком природною втомою, подякували їй і поспівчували; та вона заслуговувала набагато більшого співчуття, про що, як вона сподівалася, вони ніколи не запідозрять. Зрештою сцена скінчилася, і Фанні присилувала себе додати й свою похвалу до тих компліментів, які вони робили одне одному; і, коли вона знову залишилася на самоті і змогла все пригадати, їхня гра видалася їй такою природною, такою щирою, що можна було не сумніватися в майбутньому успіхові вистави і в тому, що їй це видовище завдасть лише страждань. Та хоч би як воно вплинуло на неї, вона повинна сьогодні пройти через ці тортури.
Перша справжня репетиція трьох актів мала відбутися ввечері; місіс Грант і Кроуфорди пообіцяли, що повернуться одразу ж після обіду; кожен чекав цього з нетерпінням. Здавалося, радісне збентеження охопило всіх; Том був задоволений, що справа наближається до завершення; Едмунда надихали спогади про ранкову репетицію, і всі дрібні непорозуміння де й поділися. Всі були напоготові, всім не сиділося на місці; леді невдовзі пішли з їдальні, за ними попрямували чоловіки, і, окрім леді Бертрам, місіс Норріс та Джулії, всі опинилися в театрі ще засвітла; і, запаливши стільки свічок, скільки дозволяла незавершена сцена, чекали тільки появи місіс Грант і Кроуфордів, щоб почати.
На Кроуфордів не довелося довго чекати, проте місіс Грант з ними не було. Вона не змогла прийти. Доктор Грант, оголосивши, що він нездужає, у що його розважлива своячка не надто повірила, не міг відпустити дружину.
— Доктор Грант хворий, — сказала міс Кроуфорд з глузливою урочистістю. — Він хворіє відтоді, як не став сьогодні їсти фазана. Надумав, що фазан жорсткий, відіслав на кухню свою тарілку і відтоді потерпає від голоду.
Ото було розчарування! Відсутність місіс Грант засмутила всіх. Її приємні манери і веселу догідливість вони цінували завжди, та сьогодні без неї було аж надто некомфортно. Тепер їх не втішить ні гра, ні сама репетиція. Усе пішло шкереберть. Що ж робити? Том, Селянин, був у розпачі. По хвилі непевного мовчання дехто став позирати на Фанні, і залунали поодинокі голоси:
— Коли б міс Прайс була така люб'язна і хоча б прочитала роль…
І одразу ж на неї з усіх боків посипалися благання, просили всі, навіть Едмунд сказав: «Ну-бо, Фанні, будь ласка, якщо це тобі не зовсім неприємно»… Але Фанні все ще вагалася. Їй було нестерпно навіть думати про це. Чом би їм не звернутися до міс Кроуфорд? І чому вона не сиділа у своїй кімнаті, там вона була б у безпеці, — нащо їй було приходити на репетицію? Вона ж знала, що це і засмутить її, і розсердить; знала, що їй слід триматися осторонь. От її й покарано.
— Вам треба буде лише читати, — знову почав правити своєї Генрі Кроуфорд.
— А я впевнена, що Фанні чудово знає роль напам'ять, — докинула Марія, — вона ж напередодні разів двадцять поправляла міс Грант. Фанні, я певна, що ти знаєш роль.
Фанні не могла сказати, що не знає; і оскільки вони наполягали, а Едмунд повторив своє прохання і поглянув на неї так, наче ладен був зневіритись у її доброті, вона поступилася. Вона постарається. Усіх це задовольнило, і вона тільки сиділа й слухала, як шалено калатає її серце, поки вони готувалися починати.
Вони таки почали; і, надто захоплені галасом, який при цьому здійняли, не дослухалися до незвичного шуму в іншій частині будинку, і репетиція тривала, коли двері до кімнати раптом розчахнулися і Джулія, ставши на порозі, пополотніла від жаху, вигукнула:
— Батько приїхав! Він зараз у передпокої.
Розділ дев'ятнадцятий
Як описати сум'яття, що заволоділо всім товариством? Для більшості з них то була мить невимовного жаху. Сер Томас у будинку! Усі одразу ж цьому повірили. Не було жодної надії на те, що це розіграш чи помилка. Погляд Джулії красномовно свідчив про правдивість цієї звістки, і після перших недоладних вигуків на півхвилини запанувала тиша; кожен, змінившись в обличчі, дивився на сусіда, і майже для кожного то була найприкріша, найнесвоєчасніша, вражаюча новина! Містер Йєтс міг вважати це просто неприємним втручанням у плани сьогоднішнього вечора, а містер Рашворт міг вбачати у цьому ласку провидіння, та всім іншим було тяжко на серці, всі знемагали під тягарем самозвинувачень та непевної тривоги, всі у глибині душі запитували у себе: «Що з нами буде? Що тепер робити?» Тиша гнітила, і жахом сповнювали кожного ті звуки, що підтверджували страшну звістку, — грюкання дверей і промовисті кроки, що наближалися. Джулія поворухнулася і заговорила першою. Ревнощі й зловтіха покинули її, себелюбство поступилося перед загальним відчаєм; але під час її появи Фредерік віддано слухав розповідь Агати і притискав її руку до свого серця, і коли Джулія звернула на це увагу і побачила, що, незважаючи на її вбивчі слова, він не змінив пози і не відпустив руку її сестри, у її зраненому серці знову ожила образа, вона враз почервоніла, хоч за хвилю до того дуже зблідла, і вилетіла з кімнати, зронивши: «Мені нема чого боятися зустрічі з ним».
Тоді заворушилися й усі інші, і в одну й ту ж саму мить обидва брати виступили наперед — вони відчували необхідність щось вчинити. Їм вистачило кількох слів, щоб дійти згоди. У цю хвилину їхні думки не могли різнитися: вони повинні негайно іти до вітальні. Марія приєдналася до них, маючи такий самий намір; з цієї трійці вона була найсміливішою, адже саме та обставина, що змусила Джулію втекти, надавала їй сили. Те, що Генрі Кроуфорд тримав її за руку в таку мить, у вирішальну мить випробування, було варте століття вагань і тривог. Вона вважала це запорукою найсерйозніших намірів і не боялася навіть постати перед батьком. Вони вийшли, не звертаючи анінайменшої уваги на невгамовні домагання містера Рашворта: «А мені також піти? Може, мені краще також піти? Хіба не слід мені також піти?» — та щойно вони вийшли за двері, як Генрі Кроуфорд вгамував його тривожну цікавість і, щиро заохотивши його в намірі одразу ж засвідчити свою повагу серові Томасу, був радий чимшвидше відправити його услід за іншими.
Фанні залишилася з Кроуфордами і містером Йєтсом. Кузини і кузени зовсім про неї забули; а сама вона була надто низької думки про своє становище, щоб сподіватись на прихильність сера Томаса, і, не наважившись поставити себе нарівні з його дітьми, вона була рада, що лишається осторонь і має змогу хоч трохи прийти до тями. Її хвилювання й тривога були сильніші, ніж у будь-кого з інших, бо при такій вдачі, як у неї, навіть сама невинність не позбавляє від страждань. Вона ледь не зомліла, в ній прокинувся колишній острах перед дядечком, і співчуття до нього і майже до кожного з членів товариства, і невимовна тривога за Едмунда. Вона дрижала, мов у лихоманці, і, сівши, поринула в ці страхітливі роздуми, тоді як троє інших присутніх, більше не маючи потреби стримуватися, виливали у скаргах своє роздратування, оплакували передчасний приїзд господаря, що так прикро став їм на заваді, і, не виявляючи ані крихти співчуття до бідного сера Томаса, визнавали, що йому слід було б добре затриматися в дорозі, а ще краще — на Антигуа.
