Століття Якова - Лис Володимир Савович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Яків зойкнув і заплющив очі. Отямився од удару нагайкою. Поспішно повіз тачку. А вертався назад — била пропасниця.
17
Вижити, вижити, вижити. Ті слова він твердив собі, лягаючи спати й прокидаючись. На його очах ще двічі «доходяг» вкидали в піч. Знову здригався, тамував у собі крик, що рвався з грудей. Молитви твердив, які знав: і «Отче наш», і до Богородиці звертався, і до святих Миколая, Дмитра-великомученика, чия церква в їхньому селі була, і Пантелеймона, котрого у них в селі Паликопою прозивали, бо ж на жнива припадало те свято, і грім чєсто гримів, а в тих, що того дня робили, блискавка могла копу запалити. І ангелу своєму і заступнику апостолу Якову, брату Сина Божого, молився, сам складаючи невміло слова, що благали про заступництво.
А раз, десь під кінець літа, приснилося, начеб він не сам везе тачку, а вдвох. За другу ручку якийсь старий з бородою тримається.
— Хто ви-те? — питає Яків.
— Хіба ти не знаєш? — каже чоловік, що взявся помагати. — То ж я, Яків, брат Ісуса.
— Ісусів брат? А хіба ти не Ісааків син?
— Той Яків до тебе не прийде. Він досі печалиться, що брати продали його улюбленого сина Йосипа до Єгипту. Хіба не читав тобі батько Святе Письмо?
— Али ж той Яків сам пуйшов до Єгипту, до свего сина, хіба нє?
— Той Яків надто старий, щоб прийти до тебе. Я тебе захищатиму.
— А як тут опинився, в цим пеклі? — дивується Яків. — Ти ж мій ангел, то маєш бути невидимим.
— Так треба було, — відповідає апостол Яків. — Брат мій Ісус послав мене сюди, аби, коли тебе у вогонь кидатимуть, піти в піч замість тебе.
— Не треба, ваша святосте, — каже Яків. — Я до кінця своє вистраждаю.
— Ти мусиш жити, — апостол хмурить брови. — Хіба забув, хто тебе вдома чекає?
Він відірвався від тачки й полетів. Розчинився у небі. А Яків прокинувся. Лежав і важко дихав, геть увесь спітнілий, у просякнутому людським потом, немитими тілами, смородом брудної одежі й хворобами бараку. Барак спав, сопів, хропів, бурмотів. Час од часу хтось скрикував уві сні.
«Содом і Гоморра, от вони — Содом і Гоморра теперішні, — подумав Яків. — Атам ніч. Усі ми покарані за гріхи наші. І я покараний. Та все ‘дно жити хочеться».
Те — жити хочеться — сиділо в мозку й грудях.
Інколи йому здавалося, що наяву разом з ним везе тачку з рудою апостол Яків, і тоді ставало не так страшно.
Може, й справді ангел-апостол його порятує?
Хоч яким би не був стомленим, увечері мусив відчищати свою поруділу за день від пилюги робу (робочий костюм, як називалася одежина), а також обов’язково начистити до блиску ваксою густо пропилючені черевики. Інакше ризикував, як і інші, отримати десять ударів палицею за неохайний вигляд. Такими любителями чистоти були ті, хто вигадав цей та інші табори. Це пекло, де все мусило бути: і раби, й предмети, якими вони користувалися, — чистим, охайним, начищеним до блиску й акуратно складеними перед сном, щоб зранку забруднюватися знов і знов, доки не ставали непотрібними нещасному в’язневі.
Дорога. Од складу з рудою до цеху, де зяяла пащею тая піч. Поговорювали, що німці оживили цю стародавню домну недавно, коли металу забракло для їхньої армії. Наче з давніх-давен із не знати якого мороку змій виліз із страшною огняною пащекою, щоб людей поглинати.
А на початку зими сталася подія, котра справила на нього не менше, а то й більше враження, ніж той сон. У бараку жили різні люди — українці, поляки, чехи, серби, словенці. Знайомилися, спілкувалися, вчилися инших мов, інколи чимось мінялися. Мав приятелів і Яків — Терешка з-під Кам’янця-Подільського і Славоя із міста Марибор, десь там, казав, за Рудними горами, за Дунаєм, а далі ще, за другими горами — Альпами. Часом розказували: Славой про свої гірські краї, Яків про свої — лісові. Через півроку вже й добре розумілися між собою. Мав Славой сина, жінка там тоже лишилася груба, десь уже й доньку мала родити, бо, казав Славой, що до липня й доньку хоче.
Того ж чоловіка Яків не знав, тико стрічалися на дорозі з тачками, найчастіше навстріч ішли — як Яків із повною, то він із порожньою, як він повнісіньку везе, з усієї сили натужачись, то Яків свою спорожнілу котить. Був чоловік на вигляд ровесником Якова, тоже десь за тридцять, ну, може, до сорока. Високий, худий, виснажений. І якось подумав Яків, стрітивши його на страдницькій рудній дорозі, коли той спинився і закашлявся надсадно, а тоді захаркав кров’ю, що недовго, ой, недовго вже йому руду возити. До чоловіка тоді підскочив охоронець, чоловік злякано сахнувся і став гарячково запевняти, що все в порядку, зараз хвилю перепочине й поїде далі, хай пан начальник не гнівається. Говорив польською, тож зрозумів Яків — поляк. І, видно, не з простих, судячи з лиця та рук, обдертих, з тонкими пальцями, до роботи тяжкої не звиклих.
А того страшного дня, ледь Яків до цеху запхався, побачив — той чоловік, той поляк, тоже закашлявся, а побачивши, що охоронець починає до нього йти, став і собі поспішно порожню тачку штовхати. Али спіткнувся, впав, тоді став зводитися, таки звівся та за груди схопився. Душно тут було од печі, як тилько робітники витримували, що тую руду плавили! Чоловік схопився за груди, захитався, видно було, душить його. Тоді захитався і знову став осідати.
Тут до нього і підскочили чорні круки — охоронці, схопили під руки й потягли до печі. Чоловік закричав: «Нє хцу» — не хочу, значить, а далі — що може ще робити, хай йому дадуть шанс. Та охоронці немилосердно тягли. Все ж чоловік якось вирвався, кинувся бігти до тачки, але знову захитався.
І раптом він щось зірвав з шиї й став простягати, Якову здалося, начеб до нього. Може, тому, що близько стояв.
— Возьмі, возьмі, оно муші шє не спаліць[25], — кричав чоловік.
Охоронець вирвав щось невеличке, кругле, на ланцюжку, з рук нещасного й пожбурив на землю.
Його таки кинули в піч. Жахливий крик: «Матка!» — і все стихло. Тільки, здалося, яскравіше запалахкотів вогонь, і топка закрилася.
Яків, тремтячи, як у пропасниці, скинув свою руду. І ще до десятка разів мусив привозити того дня. На вогняну пащу, що час від часу відкривалася і, здавалося, задоволено й погрозливо реготала, старався не дивитися.
Кілька разів обминав той предмет, що зірвав бідака-поляк і викинув охоронець. Спершу подумав, що, може, хрестик, али ж нє, щось кругле чи напівкругле й блискуче, ніби з срібла. Цікавість пересилила страх. І на четвертому чи п’ятому рейсі, вловивши момент, коли охоронець не дивився у його бік, все ж ступив крок, другий, мерщій схопив припалений іржавою рудяною пилюкою маленький овал. Зблизька стало видно — на серце схожий, таке, як на картинці колись у школі бачив, тико не червоне, а поруділе.
Уже ввечері, в бараку, Яків роздивився ту дивну річ. Навіть спеціально підійшов до єдиної лампочки посередині барака. У серці, таки срібному чи посрібленому, була щілина. А збоку щось на кнопку схоже. Натиснув — і серце розчинилося. Усередині був маленький жіночий портрет. Яків придивився і скрикнув.
То був портрет Зосі. Зося дивилася, сміхотливо примруживши очі, ледь-ледь всміхаючись. Тилько вона була не така, як залишив удома, а зовсім молоденька, може, літ шістнадцять-сімнадцять. Ледь з’їхав набік легенький капелюшок. Шия трохи набік притулена до шарфика.
— Що там? — спитав Пилип Рукатий, земляк, вивезений з-під Володимира, заввидивши, як дивиться спантеличено Яків.
— Та от — знайшов...
— Покажи.
— Гарна дамочка, — сказав Пилип. — Продай. Хліба з цукром дам.
— Хліба? — Яків на мить задумався. Смокче під ложечкою... — Нє. — Повернувся, ще раз глянув. — Нє. Чуєш, нє. — Мало не закричав.
— Ну, як хоч...
Він справді ні за які гроші й скарби не віддав би. Навіть якби вмирав з голоду. Якби вмирав... Ні, він мусив жити. А оберігати його мав разом з апостолом Яковом цей портрет, медальйон, Зося. Якщо того чоловіка не вберегла, то його напевне повинна. Бо що той поляк значив у її житті?
