Століття Якова - Лис Володимир Савович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Теї весни почали вивозити в Сибір поляків. Яків було затривожився за Зосю, новий совєцький солтис, ци то пак голова Семенаха заспокоїв: боятися нема чого, вивозять тико цілі сім’ї, де всі поляки, та й то тико панів осадніков, в першу чергу тих, котрі якісь посади мали.
В селі організовувався колгосп, куди вступали найбідніші.
Коло сусідів Цвіркунів раз спинився Петруньо Луцьків, вічний сільський голодранець і п’яниця. Стояв і цмокав, похитуючись. А тоді до Якова, що тин ладив:
— Нічого, дєдьку Яшко, то всеньке наше буде. Ех, жалько, що ви-те тоже багатіти почали. Бо й вас, гляди, доведеться розкуркулювати.
Яків мовчки сплюнув. А наступної весни забрали вже й Тимоша (не першого в селі). За антисовєцьку... тьху, й слова то вимовити було тєжко. Улянка їздила до Луцька, али на побачення не пустили. Та Улянка, в якої знову виріс живіт (друга за ліком дитина, значить, вже од Тимоша буде, завважив Яків), забігши до них, витирала сльози й казала, що нічо’, не все коту масниця, муситиме й пісну юшку похлебтати, як ото німак скоро на совєтів попре.
І німак таки попер, али слідом за приходом німців і звістка жахлива прилетіла: казали, що перед тим, як з Луцька та Ковеля драпонути, енкаведісти (Господи, і слів яких навигадували теї совєти) постріляли геть усіх, хто в тюрмах сидів. Як таке могло бути, дивувалися люди. Родичі загорєнців Івана Лупиного та Лукаша Несміяна, котрі там сиділи, поїхали опізнавати трупи. Поїхала й геть сплакана Улянка з братом Петром.
Та вона розминулася з чоловіком. У другий після початку вуйни вівторок в село вернувся геть обірваний, з великим синцем під оком Тиміш. І розказав: врятувала його хитрість — коли рихтували на другий день, як німець хапав, пониділок, в тюрмі на дві шеренги, хто політичеський, а хто «битовік», він до політіческіх не пушов — щось як підказало. Бо тоді тоже б лежав у штабелі постріляних. Али те, що далі розказував, вже виступаючи на сільському мітингу, коли Лукаша ховали (Івана сестра не змогла знайти), ніяк не вкладалося до голови, не могли в тяму поліщуки взєти, як то мона безневинних, ще не засуджених людей, хай і турміянів, з самострілів косити...
13
Десь через місяців два після початку війни Тиміш прийшов. Балакали про те, про се. Про тюрму сказав — не буду. Хай, то вже... І рукою махнув. Війна відкотилася давно на схід. Тихо було в селі.
— Чув, — сказав Тиміш, — наших усіх у Львові німаки посадили?
— Наших?
— Бандеру і його родину. Та й багатьох. У Луцьку, кажуть, те саме... От тобі й державу одновили... Що совєти, що ті, зарази...
Не знав Яків, хто такий Бандера. Хтів питати, та чогось соромно стало. А Тиміш раптом із кишені гребінець дістав. Та не став розчісуватися, на долоню поклав.
— Помниш, як грали?
Чом би не пам’ятати. У їхньому селі була така родина — Бубенці по-вуличному. П’ятеро Бубенців і створили той гуртсміхоцький. Старий Ілько Бубенець вибивав на каструлі, як на бубні. А то й з ночвами залізними, дірявими й іржавими приходив і тоже бив. Син його Василь на рублі, що ним прасували одежу, як на скрипці, ломакою виводив. А Василеві сини: Петро старого зіпсованого годинника, якого ще за царських часів на стіні вішали, випросив у Гершка і тепер туди-сюди тягав ланцюга, витягуючи скрипучі звуки, що по душі шкрябали, Іванко-халамидник, найменший хлопчисько, опудало кота носив, тягав раз по разу за хвіст і нявчав на різні голоси. Ну, а сестричка Явронька, зодягнута хлопчаком, з намальованими вусами, на гребінці, мов губній гармошці, вигравала.
Більшість загорєнців вважали сімейство Бубенців варіятами, шамашедшими, али були й такі, що любили їхні чудернацькі концерти дивитися й слухати — та ще й з примовками усякими, пісеньками сороміцькими.
Зося ж як уперше побачила той оркестр-дивовижу, захоплено в долоні заплескала. Сама спробувала на кожнім з інструментів заграти. Ілько поблажливо дозволив, ще й ляснув польку по дупі, на що отримав од неї тим же рублем нижче поперека. А потім, через якихось пару місяців, коли у них гостини були, заручини Гаврилкові, раптом кудись майнула й привела Бубенців — от вам, мовляв, і музики. Яків спершу розсердився на жінку, а потім рукою махнув — ет, як хочеться, то й посміятися мона.
Через якийсь час, коли на недільні чи святкові посиденьки, двома чи трьома-чотирма сім’ями збиралися (Петрова, Улянчиного брата, і Тимошевої сестри Галі), Зося запропонувала, лукаво очицями зеленими блискаючи, й собі на гребінці та рублі й ночвах зіграти.
— Зосько! — гаркнув було Яків.
Зося тоді зновина блиснула очима й вирвала з волосся свій гребінець — великий, із змійкою на краю. Накинула на нього хустинку. Торкнулася губами.
А тоді... Тоді заспівала:
— А мій мєлий чулувік
Приблудився з Кукурік.
Добре ще, що не з Руди
Приваландився сюди.
Яків не знав, що й робити — сердитися ци захоплюватися.
Скочив з лавки, спробував видерти гребінця з рук. Зося увернулася, ще й ногою спробувала зачепити.
— Ну, ви-те бачили, — то вже Параска стала — руки в боки, на невістку лихим оком глипнула.
А Зося підбігла, простягла їй гребінець — пограйте, мамо.
І тут Тиміш несподівано її підтримав. Сказав: чом би й не зіграти? І таки заграли.
Рознеслося тоді по селі — багаті Вергуни вкупі з Лучаками та Цвіркунами чудять.
Тепер Тиміш раптом ліктем Якова в бік:
— А давай-но цеї неділі забаву зробимо.
— Забаву?
— Так, — сказав Тиміш. — Ти же знаєш, що Ілька німець забив, з тих, що в нашім силі стояли. Нібито щось там Ілько хотів украсти. От ми у єго памнять і зіграємо. А тоді, мо’ й по селах підемо.
— По селах?
— А чом би й нє? Подуріємо троху, а там, гляди, дечо’ й розвідаємо. Пора народ од сплєчки піднімати. Бо думали — слобода, а вийшло — чужота. То згода?
— Якщоти кажеш...
Яків тоді подивився на Тимоша. Колишнього суперника, що став тепер другом. Святий цей чоловік ци дурний? Нє, недурний. А знає ж, що син найстарший у нього од Якова. Мо’, й донька...
— Улянка в ліс по ведмеді пішла, — сказав раптом Тиміш.
— І моя...
— Значиця, там стрітяться.
Тиміш помовчав, а тоді мовив:
— Кляте життє. Али й таке, що мусово за нього триматися. Мусово, те я там добре в тюрмі пойняв. Щоб не було, а триматися тре’. Навіть так, як Бубенці за него трималися. І грати на чім пупало.
14
Сорок третій приніс і радість, і горе. Навесні Зоська вчетверте родила. І знову доньку, котру назвала Ольгою, Олькою, на честь двоюрідної Якова сестри, котру перед тим до Німеччини вивезли. Яків похнюпився, коли повивальниця Герасимиха сюю новину повідала — певно, не видіти йому сина. А в жнива помер Платон, маючи всього шістдесят і штири роки, геть змучений і викашляний.
На тей час довкола Загорян густо посіялася тривога. Палали ночами, а то й посеред білого дня українські й польські села. Цимало хлопців і чоловіків подалися в українську партизанку, до повстанців, або ще яку них казали — в бульбаші. Пішов і Тиміш. Кликав за собою і Якова, та той відмовився: як же він четверо малих, шмаркатих дітваків на двох бабів кине?
— А в мене хіба менше? — сказав Тиміш. — Ци ти хоч, щоб тутечки, на нашій землі, як не німота, то ляхи ци совєти хазяйнували? Та нас же по тюрмах зновика, як те сухе стебло, вижинатимуть.
— Ни хочу того, Тимоше, — одказав Яків. — Сам знаєш. Али я ліпше вам, коли продухтів яких, сала та м’ясця підкину. Та й село тра’ охраняти комусь.
— Ну дивись...
З тим і розійшлися. Яків і правда, записався в самооборону, ночами, коли випадала черга, ходив вартувати.
Теї ночі під зорями, а частіше під хмарами були ой якими тривожними. То тутечки, то тамечки на обрії спалахували й довго не гасли заграви. Яків стояв на краю села, вдивлявся в темряву, й серце стискалося так, геньби у нього хтось лещата запхнув. Щоби міг зробити, якби хтось налетів? Пальнути раз чи два з обріза? Бо на більше той самопал і не здатен. Та ще хіба у рейку забамкати, щоби село збудилося. Може, люде тоді й утекли б.
