Століття Якова - Лис Володимир Савович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Яків зирнув на Оленку — дівчина стояла перед ним сама не своя. Мовби з хреста знята.
— Молодець, дочко, що не пішла за ним.
— Ви... Ви так вважаєте... Якби ж ви знали...
Вона кинулася йому на груди. Заплакала, здригаючись, мов у конвульсіях. Пташа, що вирвалося з силків. Таки вирвалося?
— Мені страшно, Якове Платоновичу... Мені страшно... Якби ви знали... Треба втікати, а нема куди...
Яків не знав, що й сказати. Відав тилько, що дівчину, яка стала йому майже рідною, треба від чогось захищати, али од чого й кого?
6
Голос. Голос. Голос. Далекий голос.
Його покликав той же Прокіп.
— Там вона...
Яків підняв голову — чистив якраз збрую. По руці шкрябонув щіткою, лайнувся.
— Вона? Хто?
— Зося.
— Яка ще Зося?
— Та сама.
Де?
— Коло брами тебе жде. Мені хлопці з варти передали, сказали, що до мене якась дівка прийшла, родичкою назвалася. Ну, я вийшов, а там — Зоська. Оділася, скажу тобі, як на параду. Тилько вона сказала, що не до мене, а до тебе прийшла. Не знала, як тебе звати, от і покликала мене. Підеш?
— Чого б мені йти?
— Ну, не знаю... Як хочеш...
Отака в них вийшла з Прокопом розмова. Він махнув рукою до товариша — чого стовбичиш, витрішки продаєш, іди собі. А сам взявся люто натирати те реміняччя. І тут почув якийсь віддалений стукіт. Раз за разом, мовби удар молотка. Далекий і водночас ніби близький. Що за холєра гупає, дратує? Те, що збагнув далі, змусило аж захитатися — то гупало його власне серце. А, мамо рідна, сказав собі, хай би його трясця вхопила, що ж то таке... Дурна звірина... Він переживає, хвилюється, бо тая сучка прийшла? А виходило, що так. А нєх би шляк трафив! Аж по-польському лайнувся. Кинув щітку, збрую з усієї сили. Що з тобою, Мех, кричав наздогін капрал, амуніція повинна бути складена. Він чув, але не спинився. Йшов, як сліпий. Почув окрик, лайку. Ба, не віддав честь офіцеру. Перепросив якогось зачуханого поручника.
І тут збагнув, що йде таки до полкової брами. Їхнього полку. Спинився, перевів дух. Сказав собі, що тилько дізнається, чого треба тій вертихвістці. Шльондрі. Шляхтянці, ха-ха!
Зося стояла вже по той бік воріт, на полковій території. О, вона вочевидь вміла замилювати очі й не таким, як цей клаповухий вартовий, чи то пак черговий по пропуску. Балакає, бісики пускає, курвочка. А той хлопак, мабуть, помітив його, Яковів, злий вигляд й одразу злиняв.
Зося була вдягнута в сірий, з великим білим горошком жакет з викладом на грудях. Спідничка ледве покривала коліна, й між черевичками і подолом виднілися стрункі загорілі ніжки. Напівпрозорий капелюшок і незмінні рукавички, цього разу світлокоричневі, швидше руді, з прорізками на пальцях. Картинка!
Вона зиркнула на Якова, що підходив, поглядом королеви — величним і зверхнім. Ледь-ледь відставила ручку, недбало, ніби вагалася — подавати чи вказати хамові, котрий наближався, його справжнє місце. Може, біля її білих черевичків?
— Зоф’я М’ялковська, проше пана, — сказала й далі невинно поцікавилася, як звати пана улана й чого панові від неї було потрібно.
— Мені?
Яків мало не вкляк. Ото так! Виходило, що не вона казна-чого припхалася, а він, бач, її покликав. Так, вам, сказала вона підкреслено чемно, бо ж посильний чи хто там, не тільки казав, що пан улан хоче її бачити, а ще й неодмінно зараз, тому вона й зібралася швидко, відклавши всі свої справи.
«Чого вона хоче, чого добивається отсією кумедією?» — подумав Яків.
Бо зрозумів, що дівка не тико вар’ятна, а й грає вар’ята. А глянув улице — в очах бісики з переляком змішані — й інше збагнув: вона пропонує почати стосунки з чистої сторінки, ніби й не було тієї паскудної ночі. Почати... Може, з тієї ж поїздки, коли віз її на коні, коли зсадив і вона прошелестіла: «Зося».
Зося? Дешева шльондра чи шляхтянка, що стоїть із гордою поставою голови перед ним, хлопцем з Полісся?! Хотілось вибухнути, показати й свій гонор, але сили не було. Чомусь не було.
— Я... Я тоді не хотів, — раптом сказав він. — Пробачте, пані, вийшло справді по-дурному. Я йшов... А ті, ваші кавалери, чи хто там, нас стріли...
Він завжди, коли хвилювався, тут, у війську, переходив на свою мову. Чи, може, то був його бунт? Бунт-вибачення?.. Але вона зрозуміла.
Про що ви, пане улан, сказала непідробно-здивовано (таким був її голос), я вас не розумію, певно, ви про когось іншого, а може, пан розповідає сюжет якоїсь вистави? Пан ревнивий? Певно, що дуже ревнивий. Але ж вона ще не давала жодної підстави. Була тільки одна маленька мандрівка. Мандрівка до раю, сказала вона. На червоному коні. Чи пан улан так не вважає?
Пан улан був геть збитий з пантелику. Вона, ця панянка і шльондра в одній особі, ніби насміхалася й водночас її слова казали про щось інше, йому не підвладне.
Гаразд, сказала, не діждавшись його відповіді, вона чекає пана в гості. Цієї неділі, втім, будь-коли, як тільки пан пригадає, навіщо вона йому була так нагально потрібна. З тим простягла йому руку. В рукавичці. Сказала, бо ж він стояв стовпом, що чемні кавалери цілують дамам руки — при зустрічі й прощанні. І він таки поцілував. Кінчики пальців. Улан, хо-хо! А вертаючись із того незвичного побачення (мусив за ворота провести), не міг збагнути, радий він чи ні й що означає ця придибенція.
7
Другий приїхав через тиждень на машині. Гарній довгій чорній машині. Із затемненим склом. Коди виліз із теї машини, Яків побачив, що й костюм у чоловіка дорогий — чорний, з ледь помітною смужечкою. Тилько краватки не було. Комірець білої сорочки не застібнутий, навіть два ґудзики не застібнуті, й з-під сорочки видніється цілий корч чорного закрученого волосся. Таке ж саме, аж смолянисте волосся в чоловіка, котрий вийшов з машини, на голові.
«Я ніби ждав його», — подумав Яків.
А таки чекав, бо чого б кожнісінького дня за ворота виходити? От тільки не на такій машині виглядався, швидше, взагалі без машини, пішадрала, як той, що в джинсах і курточці потертій. А бач, цей приїхав.
— Яків Платонович, якщо не помиляюся? — сказав чоловік поштивим приємним голосом.
— Я, — одказав Яків.
— У вас проживає громадянка Краліщук Олена Віталіївна? Я не помиляюся?
Такий був у нього приємно-впевнений, і в той же час вимогливий голос, голос начальника, що Яків сказав:
— Проживає. А ви-те хто їй будете?
— Я її господар, — сказав чоловік.
— Господар?
— Ви дивуєтесь? Все в цьому світі має господарів. Цілі колективи й держави. Сім’ї й навіть циганські табори. То чому б окремо взятій особі, тим більше такій, як та, що ви пригріли, не мати свого господаря? Логічно, чи не так, Якове Платоновичу?
Чоловік говорив убивчо-спокійно. Ввічливо. Грамотно. Вельми грамотно, не простий чоловік, Яків одразу те допетрав. То чого ж йому треба, цему поважному гостю?
Дівчину?
Всередині Якова ворухнувся страх. Ощетинився. А потім десь у глибині його єства загарчав. Та враз зробився покірним і заскавулів, мов маленьке собача. Бо звір супроти був надто великим. Той, що сидів у цьому спокійному, гарно вдягненому чоловікові. Чоловік був за страх сильніший, страх лусьнув і став розтікатися по дворі.
Тут із хати витекла Оленка. Поволечки. Мовби ноги стриножені були, як ото в перші дні, коли Яків її лікував і боявся, щоби кудись не втекла.
Спинилася. Дивилася на прибулого...
Дивилася так...
Тут Якова пронизало щось болюче. Наче йому голку в шкіру загнали. Тильки не в його, старечу, а молоду.
Він згадав розповідь покійної бабці Параскеви, материної матері, тоже Параски, невідомо з яких закутків виникла, згадав про те, як гадюка заповзає у пшеницю чи жито, щоб зловити жайворонка. І підповзає близько та починає дивитися на пташку, що співає. Пташка, коли зустрічається з поглядом зміюки, ціпеніє і втрачає голос. І вже не може відвернути своїх оченят і злетіти.
