Одинадцять хвилин - Коэльо Пауло (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— Не плекай собі ілюзій. Він завжди їде до Бразилії, коли одна з його танцівниць одружується, а це, звичайно ж, трапляється досить часто. Він знає, чого тобі треба, і, гадаю, ти й сама це чудово знаєш: ти приїхала сюди, шукаючи або пригод, або грошей, або чоловіка.
Звідки вона про це знає? То, виходить, що всі шукають одного й того ж? Чи, може, Вівіан читає чужі думки?
— Усі дівчата, які сюди прибувають, прагнуть однієї з цих трьох речей, — провадила Вівіан, і Марія була переконана, що вона читає її думки. — Що ж до пригод, то тут надто холодно, аби на щось сподіватися, а крім того, грошей на мандри тобі ніколи не вистачить. Адже тобі доведеться працювати тут майже цілий рік для того, щоб оплатити свою зворотну дорогу, окрім неминучих витрат на житло й харчування.
— Але ж…
— Я знаю — ви домовлялися зовсім не так. Правду кажучи, ти просто забула запитати про деякі найголовніші речі — про це, зрештою, забувають усі. Якби ти була уважнішою, якби прочитала контракт, що його підписала, ти б точно знала, що з цього буде, бо швейцарці не брешуть, хоча й використовують мовчанку у власних цілях.
Земля стала вислизати з-під ніг Марії.
— Що стосується заміжжя, то кожна дівчина, яка виходить заміж, завдає Роже відчутної економічної шкоди, тому нам забороняється розмовляти з відвідувачами кабаре. Якщо ти захочеш чогось домогтися в цьому плані, ти наразиш себе на великий ризик. Це не те місце, де люди зустрічаються, як на вулиці Берна.
На вулиці Берна?
— Чоловіки приходять сюди з дружинами, а нечисленні туристи, після того як тут побувають, ідуть шукати собі жінок деінде. Ти вмієш танцювати. Якби ти вміла також співати, твоя платня збільшилася б, але тобі відразу почали б заздрити, тож я порадила б тобі ніколи навіть не пробувати співати.
А головне, ніколи не користуйся телефоном. Бо витратиш усе, що тобі вдасться заробити, а тобі вдасться заробити не так і багато.
— Але ж він обіцяв мені п’ятсот доларів за тиждень!
— Побачиш.
Рядки зі щоденника Марії, написані протягом другого тижня її перебування у Швейцарії:
Мене привели в кабаре, де познайомили з «директором танців», чоловіком із країни, що називається Марокко, і там мені довелося завчати кожне па того переставляння ніг, яке він — людина, котра ніколи не ступала на землю Бразилії, — називає «самбою». Мені навіть не дали бодай трохи часу, щоб я могла відпочити після тривалої подорожі літаком. Я мусила всміхатися й танцювати — уже в перший вечір після свого прибуття. Нас тут шестеро дівчат, жодна з них не почувається щасливою, і жодна не знає, що вона тут робить. Відвідувачі кабаре п'ють і плескають у долоні, посилають нам поцілунки і потай роблять порнографічні жести, але далі цього справа не заходить.
Платню дали вчора, не більш як десяту частину тієї суми, про яку ми домовлялися, — решта, згідно з контрактом, буде використана для того, щоб оплатити мій приїзд та моє перебування. За підрахунками Вівіан, так має тривати рік — чи десь приблизно так, протягом цього часу мені не вдалося б утекти нікуди, навіть якби я цього й захотіла.
Але чи є якийсь сенс у тому, щоб утікати? Я щойно сюди приїхала, не знаю ще тут нікого. Зрештою, яка проблема в тому, щоб танцювати сім ночей на тиждень? Раніше я робила це для втіхи, тепер роблю задля грошей і слави. Ноги мене не запитують, навіщо я це роблю, єдине, що для мене важко, — це зберігати постійну усмішку на губах.
Я можу обирати, ким мені бути: жертвою несправедливого світу чи авантюристкою, що вирушила на пошуки свого скарбу. Все залежить від того, чи зумію я дивитись у вічі життю.
Марія зробила для себе вибір: вона стала авантюристкою, що вирушила на пошуки свого скарбу, — перестала зважати на свої почуття, припинила плакати щоночі, забула про те, хто вона є; вона відкрила, що в неї стане сили волі, аби прикинутися, ніби вона щойно народилася на світ, а тому не має сумувати ні за ким. Почуття могли й зачекати, а зараз треба було заробляти гроші, знайомитися з країною й повернутися переможницею на свою батьківщину.
А втім, усе її оточення здавалося Бразилією взагалі та її містечком зокрема; жінки розмовляли португальською мовою, нарікали на чоловіків, балакали дуже голосно, жалілися на розпорядок денний, запізнювалися в кабаре, лаялися з патроном, кожна з них вважала себе найгарнішою у світі й розповідала історії про свого казкового принца, який завжди був десь дуже далеко, або був одружений, або не мав грошей і жив на її заробітки. Середовище, на відміну від того, яке вона уявляла собі, коли роздивлялася пропагандистські брошури, що їх Роже привозив до Бразилії, було точно таким, яким описала його їй Вівіан, — сімейним. Дівчата не могли приймати запрошення або йти з клієнтами, бо були записані у своїх робочих посвідченнях як «танцівниці самби». Кожна з них, котру ловили на тому, що вона отримала від когось цидулку з телефоном, залишалася два тижні без роботи. Марія, яка чекала чогось набагато цікавішого й емоційнішого, ледве стримувалася, щоб не дати смутку та нудьзі опанувати себе цілком.
Протягом перших двох тижнів вона рідко розлучалася думкою з тими місцями, де досі жила, а надто коли відкрила, що ніхто в цій країні не розмовляє її рідною мовою і не розуміє її навіть тоді, коли вона вимовляє кожну фразу ПО-ВІЛЬ-НО. Вона була також надзвичайно здивована, коли довідалася, що, на відміну від її рідного краю, це місто, до якого вона приїхала, має дві різні назви — Женева для тих, котрі жили тут, і Женебра — для бразилійок.
Кінець кінцем, протягом тривалих годин нудьги у своїй маленькій квартирі, де не було навіть телевізора, вона дійшла таких висновків:
а) вона ніколи не знайде те, що шукає, якщо не зможе виражати в словах те, що думає; для цього їй треба вивчити тутешню мову;
б) позаяк її колежанки прагнуть того ж, що й вона, вона повинна чимось від них відрізнятися; для досягнення цього вона поки що не знайшла ані рішення, ані методу.
Рядки зі щоденника Марії, написані через чотири тижні після її прибуття до Женеви/Женебри:
Я вже тут живу цілу вічність, не вмію розмовляти місцевою мовою, відбуваю день, слухаючи музику по радіо, роздивляючись свою квартиру, думаючи про Бразилію, не можучи дочекатися, коли настане година праці, а коли працюю, не можучи дочекатися, коли надійде час повертатися до пансіону. Можна сказати, я живу майбутнім, а не теперішнім.
Одного дня, в далекому майбутньому, я куплю квитка й зможу повернутися до Бразилії, одружитися з хазяїном крамниці одягу й вислухати ущипливі коментарі подруг, які ніколи не наражали себе на ризик, а тому вміють лише зловтішатися з поразки інших. Ні, ні, так повернутися я не *зможу; ліпше я викинуся з літака, коли він летітиме над океаном.
Та оскільки вікна літака не відкриваються (до речі, це для мене стало великою несподіванкою; це так тяжко — не мати змоги подихати свіжим повітрям!), то я помру тут. Але перш ніж померти, я хочу ще поборотися за життя. Якщо я змогла покинути свою країну сама-одна, то я зможу податись куди захочу.
Наступного дня вона в першу чергу записалася на вранішні курси французької мови, де зустрілася з людьми найрозмаїтіших вірувань, релігій та віку, чоловіками в різнобарвному одязі, часто з золотими нитями, вплетеними в рукав, жінок, чиї обличчя були постійно закриті вуаллю, дітьми, які вивчали мову значно швидше, ніж дорослі, хоча мало б бути якраз навпаки, адже дорослі мають значно більший досвід, ніж діти. Вона була горда довідатися, що всі знали її країну, карнавал, самбу, футбол і найславетнішого в усьому світі чоловіка, якого звали Пеле. Спочатку вона щиро хотіла допомогти їм і намагалася поправити їхню вимову (його звуть Пелй! Пелййй!), але незабаром відмовилася від свого наміру, тим більше, що її теж чомусь називали Марі, а не Марія. Неможливо відучити чужоземців від цієї дурної звички — обов’язково перекручувати всі імена й бути абсолютно переконаними, що вони вимовляють їх правильно.
