Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Тікайте!
А сам взяв той рожен, котрим людоїд хлопця пробив, як не джахне йому в горло — аж наскрізь крізь карк в землю загараздив. Виходить надвір із хати, а тамті уже повтікали і слід щез, куди пішли. Ну, тоді було годі вже де ночувати — пустився в дорогу, бо місяць світив, то було видко, куди іти дорогою. Іде ж він цілу ніч аж до рання. Рано приходить в якусь гущавину, надибає чоловіка, що збирає хворост.
— Слава Ісусу Христу!
— Слава на віки! — відповів старий.
— А що ви робите, батьку? — питає подорожній.
— А збираю патички, треба дещо зварити їсти. А ви куди такі молоденькі вандруєте?
— Я іду за службою шукати.
— А коли за службою шукаєш, то згодися в мене старого. Тобі в мене буде добре і можеш ще чого доброго навчитися і я тобі добре заплачу. Але прошу мене слухати, що я скажу робити і куди я скажу іти, бо я зараз за непослух відправляю.
Привів його до хати і каже:
— Маєш щорання принести води, позамітати хату і принести дров та їсти зварити, а більше нічого. Тілько тебе прошу, як будеш патички збирати, то щоби-сь ніде не ходив на ліву сторону — і берися до діла.
Хлопець забрався до роботи і вже раз-два покінчив, що мав наказано — тоді просить старого, щоби йому дозволив піти на прогулянку. Старий дозволив, тілько ще раз напімнув, щоби на ліву сторону не йшов гуляти.
Івась пішов і бавився, кілько хотів, та вернувся до старого. А на другий день знов так зробив, як вчора. А на третій день хлопчину аж тягне піти на ліву сторону і такой пішов. Іде, дивиться, а там така велика саджалка, що тяжко оком углянути. Слухає і чує якийсь цвіркіт горлиць. Приглядається, а там наверха на дубі три горлиці. Та й спинився, став за дубом і приглядається, що вони будуть робити.
Аж нараз позлітали коло тої саджалки і поскидали з себе крила і в ту ж хвилю поставали дуже красні панночки. А той приглядається красоті і не може налюбуватися, а потому намислився і взяв одні крильця та сховав за пазуху. Аж нарешті панночки повилазили з води, повбиралися тих дві в свої крильця, а та одна не має. Тоті полетіли горлицями, а тота остає і зачинає дуже плакати. А тоті згори кажуть:
– Іди, а за тим дубом шостим від нас знайдеш свої сукні.
Вона пішла і находить Івася зо своїми сукнями і давай ріжним способом просити. А наш Івась приглянувся красоті, що на цілий світ кращої не можна найти, і каже:
— Я тобі скажу, що я тобі тих сукнів не оддам.
А вона на те каже:
— А й хочу, аби ти не віддавав.
А він каже до неї:
— Чекай, я зараз піду до хати, возьму свій маєток.
Приходить до хати, каже до старого:
— Прошу вас, дайте мені моє зілля, я си від вас піду.
На теє старий тоді каже:
— Сину, тепер, коли мене не послухав, то колись будеш каятися. Тепер я тобі щось подарую.
І виймає старий капшучок і каже:
— На, коли схочеш їсти, то скажеш: най ту стане стіл і на нім їдженя і пиття! І ще оден дарунок на тобі: вуздечку. Коли тя ноги зболять, то залізеш на тую панну і з неї стане кобила, то будеш мати на чім їхати. Щаслива дорога!
Пустилися молодята в дорогу. Ідуть, та й вже виголодніли. Тоді Івась вийняв капшук, потряс, каже:
— Най буде що їсти і пити!
І так вмить сталося. Понаїдалися, та Івась за капшук, сховав до кишені, а забув сказати, що вже досить і зачали Івасьові кишені наповнятися всілякими присмаками. Аж Івась замучився від себе їх відкидати, а по якімось часі через прикрість вимовив Івась, що вже повинен бути кінець, і на тім скінчилося. А як зболіли молодого Івася ноги — тоді закладає вуздечку своїй нареченій на шию і зробилася кобила хороша. Івась сів на кобилу та їде, аж земля гуде, і за якийсь час приїжджає до великого двора. І зачав розпитувати, як тото село називається, і вповіли добрі люди, як називається. Тоді переконався, що то давно колись було його село. Приїжджає на подвір’я і скидає вуздечку — зараз зробилася прекрасна панна. Приходять в хату.
— Дай Боже добрий вечір!
Стара мати відповідає:
— Дай Боже здоровлячко!
— Чи можете ви нас, мамуню, переночувати?
— Ай, мої панове солодкі, коли я навіть соломи не маю постелити!
— Та ми переночуємо на голій землі.
— Ай, мої панове, я вам не маю що дати повечеряти!
— Ей, мамуню, я ще і вам дам повечеряти!
— Ай, мої паноньку солодкі, я вам за теє дякую. Ото, щоби ви мені вповіли, чи не виділи ви мого сина, котрого я продала?
— Видів, видів, ходім вечеряти! Моя мамунцю рідна, таж я ваш син Івась, котрого ви продали панові!
— А, паноньку солодкі, Бог би з вас говорив! Та не може бути!
Стара вилазить з-за печі, обнімає свого сина, а ще не вірить, що то направду син. А Івась каже:
— Мамуню, а пам’ятаєте, як я рубав патички, там си пальчик втяв — і прошу подивіться, що він мені вже не виріс.
Стара з радости зачала плакати і свого сина цілувати і зачала співати хороших пісень з радости. Тоді стара сіла зо своїми діточками, повечеряли і ще довго-довго тішилася приходом свого сина, котрий як з тамтого світа прийшов. На другий день повставали і син дає матері тоті сукні і каже:
— Нате вам, мамуню, сховайте тоті сукні і прошу вас, щоби моя наречена не знати як просила, то не дайте їй тих сукнів, бо бисти потому не віджалували, але то вже би було пізно — а я іду троха на полювання.
І взяв си пістоля та й пішов до ліса. Ходить цілий день, але нічого не знайшов пожиточного і так повертає без нічого додому. Прийшов, застав все в порядку і тішиться молоденькою нареченою, переночував без жодної журби — на другий день пішов знов до лісу і також нічого не сполював.
А на третій день знов пішов як звикле, ходить, та годі що сполювати. Аж дивиться — сидять на дубі три круки і клекочуть. А він тоді подивився на них та зачав цілитися, буцімто хоче до них стріляти. І так повторяв тричі, а тоті тричі злітали і знову сідали. Тоді ще раз намірив, але не стрілив, чогось йому на серці так тяжко, же не може ногами поступати — а він, бідачисько, не знав, що його ноги так тяжко зажурилися, що перед ними така велика дорога постелилася…
Приходить додому і застає тяжкий зойк матері, і здивований питається:
— Чого так, мамуню, плачете?
— Ай сину мій любий, як не маю плакати за своєю дорогою потіхою, котрої я вже не буду мати!
Син зараз здогадався, що то за штука, і каже:
— Ви певне десь дали сукні моїй жінці!
— Ай, дала, дала, сину солодкий, прошу, не свари мене, що тебе не послухала.
— Га, я вам того не винен!
— Ай, сину, я не хотіла дати — як зачала просити і клястися, та я стара дала віру. Вона казала, що на теє убирається, щоби я подивилася, яка вона красна, а коли вбралася, тоді каже до мене: «Мамуню, як мене схоче Івась видіти, то скажете, що я буду в скляних горах».
Ну, не треба вам казати, як серце роздиралося бідному Івасьові: жаль своєї мами, жаль рідного села, жаль своєї хатини. Коли поглянув на то все, в очах потемніло. Ну, та що робити, жаль ваги не має. Тоді Івась взяв, потряс капшучком, сказав, най ту буде що їсти і пити, сідає зо своєю мамою та каже:
— Ото, моя мамо рідна, Бог знає, чи ви мене будете видіти, бо зараз по обіді стоїть переді мною велика дорога до скляних гір.
І так незадовго скінчили їдження, поклонився свої мамі і каже:
— Нате вам, мамуню, той капшучок, то будете мати пам’ятку за свого сина.
Стара мати, коли почула тоті слова, ревно заплакала і каже:
— А коли ж ти, мій сину, до мене прийдеш?
А син каже:
— Може, я ще прийду, як Бог позволить.
І так старій матері трошки легше стало. І тоді пустився Івась в дорогу. Іде, вже йому все одно, най робиться, що хоче. І так пустився під таку страшно велику гору, що її тяжко оком зглянути. Іде, іде, та й тяжко до кінця дійти. А дивиться на верх гори — три чоловіки щось мовби якусь сварню помежи собою мають. Відтак приходить ближче, а вони коли його вздріли, то біжать до нього зо всеї сили. Прибігають і кажуть:
— Чоловіче, ходи з нами. Мусиш нам помогти, а ми тобі заплатимо за твої труди.
