Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен (читать книги регистрация .TXT) 📗
Ворона омліла од похвальби, забула й про курча, котре в дзьобу держала; роззявила рот і крикнула: «Да! Да!»
Курча впало додолу, а лисиця схопила його і гайда.
Піп, журавлі й ведмідь
Посіяв піп просо на нивці. А журавлі внадились до проса. Піп приходить в село та й каже громаді:
— Порадьте, що мені робити: журавлі просо їдять. Громада відповідає:
— Налий у коритце горілки. Коли журавлі нап’ються, ти їх половиш, пов’яжеш і забереш.
Піп так і зробив. Приходить зі шнурком — журавлі лежать. Він їх пов’язав шнурком і поніс.
Тут журавлі проснулись і полетіли з попом разом. Піп здумав, що в нього в кишені є ніж. Він перерізав шнурка. Журавлі полетіли, а піп упав на віз на другій нивці, де чоловік орав. Піп кричить до чоловіка:
— Прив’яжи мене тут!
Чоловік прив’язав попа.
Аж іде ведмідь. Запрігся в голоблі і повіз попа. Бачить раптом ведмідь, що на сосні вулик стоїть. Ведмідь ласий на мед, потягся на сосну до вулика і потяг попа за собою. Повісив попа на гілляці, а сам дер мед.
Помста лиса над вовком
Всі звірі вибрали собі лева за царя, вовка за його заступника, а лиса за доктора. Раз захорував цар і почав так сильно ревіти, аж почало з дерева листя обпадати. І вся звірина йшла дивитися на царя, який він дуже хорий. Лише лис довго не приходив, хоч був доктором. Через те вовк почав лиса обмовляти:
— Видиш, — каже, — царю, коли яка гостина, то лис тут перший, а тепер, як ти хорий, його тут нема!
А лис почув, як його вовк обмовляв, прийшов і він до царя та поклонився. Лев почав на нього нападати, остро, з гнівом:
— Я тут хорий смертельно, а тебе нема?
А лис на те відповідав:
— Я, царю, трудився і вишукував ліки, бо я знав, що ти дуже хорий. Та ще один лік був би потрібний, якого я без твого дозволу не годен дістати і від якого ти зараз поздоровів би. Треба би з вовка стягнути шкіру; коли б ти в неї завинувся, зараз виздоровів би!
Всі звірі почали з вовка шкуру стягати, аж на вовку почали смертельні поти виступати. Тоді лис сказав йому:
— Не будеш нікого більше перед царем обмовляти!
Провчений журавель
Голодний вовк на болоті піймав гуску і почав її трощикувать прямо з пір’ям і кістками. Одну кістку не перетер на зубах, застряла в горлі, стояла впоперек горла. Вовк вертівсь, вертівсь, нічого не міг поробить. Уже він надувавсь проковтнуть і силкувавсь вихаркнуть, кістка не подавалась ні назад, ні наперед. Вовк побачив журавля, побіг до його і почав прохать: «Будь ласкавий, рятуй мене, а то я загину ні за понюх табаку». — «А що тобі, вовче, треба?» — «Витягни мені з глотки кістку, я тобі чим-небудь оддячу». Вовк роззявив свою пельку. Журавель підійшов, застромив свою голову в рот вовкові, нащупав носом в глотці кістку і витяг звідтіль. А далі журавель каже: «Ну, давай же мені, вовче, що-небудь за роботу». — «Що ти, довгов’язий, очманів, чи що? Ти моли Бога, що твоя голова осталась ціла». — «Так ти ж сам поступивсь оддячить за роботу, я ж тебе од смерті заборонив». — «Оце тобі, журавель, і оддяка, що пустив тебе живим; а будеш домагаться, так буде й тобі те, що гусакові».
Журавель дай Бог ноги од вовка і з того часу боїться до його підближаться.
Через тиждень, а може, й через два дикий кабан натрапив на дохлого зайця і почав його глитать. Кабан дуже проголодався, гаразд не пережовував, ковтав цілком. Одна дебела кістка з заячого плічка, не пережерта зубами, попала в глотку і стала впоперек. Кабан прибіг до журавля і каже: «Будь ласкавий, рятуй мене, а то я подавився і ніяк не ослобонюсь од кістки». А журавель каже: «Ні, брате, я за це діло не берусь, я вам не лікар. Я одному поміг і навіки закаявся». — «Ради Бога, одрятуй, я тобі оддячу». — «Знаю я вашу оддяку, один научив, тепер годі». — «Та що ти, Бог з тобою, я ж тобі ніякого зла не чинив. Заборони мене од смерті, вік буду за тебе Бога молить». — «Ні, боюсь; може, ти й порядошна звірина, тіко тепер я через поганих і хорошим не вірю. Своя шкура дорожча твоєї».
Журавель піднявсь і полетів од кабана. А кабан так і загинув од кістки.
Про горду качку
Одна качка плавала по воді. Аж надбіг лис.
— Добрий день, качечко! — каже лис.
— Здорові були, добродію! Що там доброго скажете?
— Та не маю коли, бо біжу з села, — каже лис. — Чи то ви — та качка, що люди кажуть, що нема кращої на ціле село?
Качка аж не стямилася з радощів.
— Та, може, і я, — каже горда качка.
— То ходіть же борше зо мною до села! Бо вже господиня аж гине вас побачити! Ви не знаєте, які ви на все село славні, навіть у місті за вас знають!
Горда качка, небагато думаючи, штрик на берег; а лис хитрий тоді за шийку цуп! «Оттак, — каже, — гордість не одному шию скрутила!»
Тож уважайте, не будьте горді!
Про діда, ведмедя, лисичку, вовка і зайця
Жив дід та баба. Баба й каже: «Як нам забагатіть?» Дід і каже: «Давай викопаєм здорову яму — вовковню; туди будуть всякі звірі плигать». Дід викопав, купив ружо, щоб бить звірів да продавать їх.
От дід прийшов уранці, аж вовк у ямі. Вовк і каже: «Не бий мене, дідусю, я тобі приведу сто коней». Дід пустив.
На другий день — аж ведмідь. Дід хотів із ружа бить. Ведмідь і каже: «Не бий мене, дідусю, я тобі принесу лубку меду».
На третій день дід прийшов — коли ж лисиця. Дід хотів убить лисицю. Лисиця каже: «Не бий мене, дідусю, я тобі в’язку курей принесу». Пустив дід.
На четвертий день прийшов дід — коли ж заєць. Дід хотів із ружа бити. Заєць і каже: «Я тобі мішок грошей принесу». Дід пустив.
Коли ж вийшов дід — коли ж по самому переду вовк сто коней жене: «Одчиняй, діду, ворота!» Дід одчинив. А за вовком ведмідь несе лубку меду, а за ведмедем заєць несе мішок грошей; за зайцем лисиця несе в’язку курей. Лисичка-сестричка каже: «Діду, ми будем у тебе жить». А мед поставили у хижі.
Лисичка-сестричка узнала, де мед стоїть. Ті всі поснули, а лисичка до меду потихеньку стала, дверима рип-рип… Із’їла вершок, потихеньку прийшла і лягла спать. То вовк, ведмідь і заєць питають: «Де се ти була?» Вона їм одказує: «Де була? На родинах». — «Дак як зовуть?» — «Вершок», — каже.
Потом ізнов надумалась до меду. Ізнов под’їла меду, тоді потихеньку рип-рип… Вовк, ведмідь, зайчик і питають: «Де се ти була?» — «На похрезбинах». — «Дак як зовуть?» — «Серединка».
Вона ізнов потихеньку до меду. Мед виїла і лубку вилизала, перевернула лубку. Вовк, ведмідь, зайчик і питають: «Де се була?» Вона їм одказує: «Еге, де була… На похрезбинках!..» — «Дак як же звать?» — «Поскрибочок».
Дід устав, пішов у хижу — мед вилизаний. Дід їх питає: «Хто виїв мед? Ти виїв мед?» Вовк і каже: «Сукин я син, не їв!» — «Ти, ведмідь?» — «Ні, не їв, подлець я — не їв!» І заєць каже: «Бог мені не поможе». І лисичка каже: «Проклята я, не їла!». Дід на їх розсердився, повиганяв із хати. Вовк за коні, заєць за гроші, лисиця за кури, ведмідь за порожню лубку — і пішли.
Про маленького зайчика
Був раз зайчик, маленький, сіренький. Ходив пастись на лужок. Пасе, пасе та й хвостиком трясе. Все стане на задні лапки, подивиться довкола себе, чи не біжить ворог.
Захотілося зайчикові водиці. Поскакав у поточок, напився чистенької водиці й вернувся на лужок.
Пасе, пасе та й хвостиком трясе. Вже й сонечко пригріло, і його раптом дрімота взяла. Став на задні лапки, виграбав ямочку-нірочку і ліг спочити.
А тим часом старий собака рушив на поле глядати для своїх дітей їжу. І натрапив на сплячого зайчика… Хотів його роздерти, але пожалів. Бо що би було з ним, якби його малятко розірвав сірий вовк?
Про півника
Був собі дід та баба. У діда був півник, а у баби — курочка. От дід і насипав проса під лавою. А півень начав клювати і почав рости: все росте, все росте. От півень каже:
