Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Що, — каже, — Господи (а то були Господь та святий Петро), — народилась дитина, яке ти йому щастя дариш?
— А яке? — каже. — Дарую йому таке щастя, в якому я сьогодні перебуваю.
Закусили й пішли.
На другий день він знову сховався на ніч. Коли се приходять два мужики — так собі, не бідні й не багаті — в чистому одінні, запалили свічечку, положили окраєць хліба й закусюють.
Летить янгол.
— Народився, — каже, — Господи, хлопчик, яке ти йому щастя дариш?
— А таке, — каже, — в якому це я сьогодні перебуваю.
От на третій день приходе два старці, розмочили сухарики і їдять. Летить янгол.
— Народився, Господи, хлопчик, яке ти йому щастя дариш?
— А таке, — каже, — в якому це я сьогодні перебуваю.
Янгол же полетів, а той з печі та впав перед Господом:
— Яке ж, Господи, ти мені щастя даруєш? Даруй мені таке, як ти був в перший день.
— А чом же ти, — каже, — тоді не показувався?
Той стоїть, плаче.
— Не плач, — каже, — єсть у вас на селі Дроба, — то сватай її. У неї батько багач, то він за нею усе дасть. Та гляди, як будеш хазяїном і будуть в тебе питати: чиє се майно, то кажи: Дробене.
Поблагословили й пішли. От став він Дробу сватати, люди сміються: дивись, який парубок гарний, а таку корову сватає. А вона була там така погана, ряба, за те її і Дробою прозвали, ніхто, навіть найбідніший і той не хотів сватати.
Відгуляли весілля, живуть рік, другий, третій, став він першим хазяїном на все село. Тільки хто не спитає його: «Це ваше?» — він каже: «Ні, Дробене».
А там пожив у добрі ще кілька літ та й йому набридло — що, дума, все Дробене та Дробене. Тепер нехай уже це буде моє, а це Дробене. А тут як насунула туча, дощ, град — вибило якраз те, що він назвав своїм, а те, що назвав Дробеним, ще лучче красується.
— Хай же воно все до віку буде Дробене! — сказав.
Бог навчає жінку прясти
Іде Господь, а чоловік в кожусі в полі оре.
— А що се ти в кожусі ореш? Тепер і в сорочці жарко.
— Е, — каже, — нема в мене сорочки, жінка ніяк не напряде.
— Ходімо, я навчу.
— Коли б то!
Бог і навчив його жінку: в понеділок пряди, в вівторок пряди, в середу пряди, в четвер пряди, в п’ятницю помотай, в суботу помий, помаж та і спати ляж.
І так воно від віків, і кожен християнин знає, що в п’ятницю прясти не можна.
Як Бог нагородив бідного чоловіка
Був собі дуже бідний чоловік, і було в нього шестеро дітей. А тут так трапилось, що й сьоме на світ прийшло. От жінка й каже своєму чоловікові:
— Візьми, чоловіче, сокиру та йди на заробітки, бо нема чим і в хрест дитину ввести.
Чоловік узяв сокиру й пішов. Іде він день, іде другий, іде третій, уже забився в пущу таку велику, що ніяким способом не виб’ється з неї. Коли дивиться, аж іде чоловік, такий старий та сивий. От дід і питає:
— Куди ти, чоловіче, йдеш?
— На заробітки йду. Прийшла на світ дитина, та нічим у хрест увести.
— Рубай, — каже, — чоловіче добрий, оце дерево. Я тобі заплачу.
Ото той чоловік рубав три дні. Тоді дід набрав жменю срібла і дав йому. А це був Бог. Забрав чоловік гроші, подякував за роботу і пішов додому.
А Господь Бог зробив так, що його жінка ввела у хрест свого сина. Уже він і виріс, уже вона його й оженила. Дав-таки Бог, що вона розбагатіла й поставила дім на три поверхи, сина в дорогу посилає.
А чоловік зайшов у крайню хату та й питає, де б тут переночувати дорожньому чоловікові. Це було те саме село, звідки й він був, тільки він не пізнав. Усе перемінилось: і вулиці, й хати, — так-то Бог дав!
– Іди, — кажуть, — от-от у нас на селі є багата жінка, вона всіх приймає: і багатого, і бідного. Нагодує й одежу дасть, як у кого нема.
Ото він і пішов селом шукати, аж дивиться — стоїть дім на три поверхи, такий самісінький, як йому розказували. Він і зайшов.
Жінка його так привітала, наставила вечеряти, що тільки в неї було. Після вечері послала йому постіль, поклала як слід. Не пізнає, що це її рідний чоловік, а чоловік її зразу пізнав, та тільки не признається. А далі думав, думав і питає:
— Чи ти знаєш, жінко, як мене зовуть?
— Бог тебе знає, чоловіче добрий! Ти чоловік дорожній, як я можу знати!
— Як? — каже. — Ти мене не знаєш? Я ж твій чоловік!
— У мене, чоловіче добрий, чоловіка нема вже тридцять три роки. Як у мене прийшов на світ цей син, чоловік пішов на заробітки і Бог його знає, де він і дівся.
Тоді чоловік назвав її, назвав себе і розказав їй, як вона його із сокирою послала на заробітки. І як він тридцять три роки рубав у пущі і думав, що він три дні робить.
Тоді вони разом стали поживати те добро, що їм Бог дав. Ті гроші, що він додому в жмені приніс, ніколи не зменшувалися. Купить він що на них, хоч би карбованців на сто, — все гроші цілі у нього. І дітям, і внукам його ще залишилося.
Казка про коваля
В однім селі був дуже цікавий коваль, бувало, як вистругає плуга, рало, сокиру або скує воза, то — на чудо, аж сміється. А ще треба знати, же він був дуже гордий, казав себе величати: «майстер над майстрами». От одного разу він зі своїми наймитами робить в кузні, аж то йдуть три старці і заходять до кузні. Стали вони на порозі і кажуть:
— Будьте ласкаві, майстре, подайте нам.
Розсердився коваль на старців за те, що не назвали його «майстром над майстрами», і каже до них:
— Знайте, що мене все село і вся околиця зове «майстром над майстрами», а ви, обдертуси, зовете мене тільки майстром, пам’ятайте, щоб я не чув од вас того більше.
— Ну, коли ви такий майстер, що кажете величати вас «майстром над майстрами», — каже оден старець, — то, будьте ласкаві, скажіть нам, що ви умієте робити?
Розсміявся коваль і каже:
— Жеби-сь знав, що я умію все робити.
— А з старого молодого ви можете зробити?
Ще гірш засміявся коваль, — аж за живіт взявся, та й каже:
— А може, ви, приблуди, зумієте зробити таку штуку?
— А чому ж ні, зробимо.
— Ану, зроби.
Якраз в ту пору проходив коло кузні старий дід. Старець закликав його до кузні і казав своїм товаришам вкинути його на огонь. Вкинули дідка. Тіло його почорніло, нарешті він ввесь згорів, осталися тільки деякі кості. Потім один старець казав добути з вогню недогорілі кості, казав положити їх на ковадлі, і ну дути молотами. Ударили три рази по кістках, кості зробилися білі, ударили знову три рази, на костях стало рости тіло і вже цілий чоловік, тільки без духу. Тут старець дихнув на нього своїм духом, і той чоловік ожив, та вже не той дідок, що був перше, а парубок, молодий, здоровий, пристойний, хоч до шлюбу ставляй. Забачив коваль, здивувався, здивувалася і челядь його, котора пізнала, що то не прості старці зробили з старого молодого, а сам Господь Милосердний, Ісус Христос, і товариші його, святий Петро і Павло.
У коваля того був старий батько, старий як світ, казали, що йому єсть уже більше, як сто літ. От ковалисько, з дурного розуму, посилає по свого батька, вже то, бач, хоче вдати таку штуку, як Господь Милосердний зробив — одмолодіти старого. Приходить наймит до хати та й каже:
— Татусю! Майстер над майстрами вас кличуть.
Старий був уже глухий так, що наймит мусив добре кричати, поки він почує. Але ж то старий, розібравши, чого хоче од його наймит, каже:
— Йди до кузні і скажи майстрові, що я не здужаю і з печі злізти, не то що до кузні дійти.
Прийшов наймит до кузні та й каже до коваля:
— Не можуть татунь прийти до кузні.
— А коли не може, то підіть і вштирох принесіть сюди зараз.
Пішли наймити і принесли ковалевого батька.
— Ну, старий, знаєш, нащо я казав принести тебе сюди? Я хочу зробити з тебе молодого. Візьміть, хлопці, та вкиньте його на вогонь.
Закричав дід дивними голосами — та і Богу душу віддав. Витягли неживого батька, положили на ковадло і ну гріти молотами, аж кості поламалися. Б’ють молотами, нема нічого. Поламали всі кісточки, а тіло не наростає на них. От коваль і злякався вже:
