Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Господи! Це — скажений собака!

— Нічого, святий Петре, — відповів на те Господь. — Сотвори воскресну молитву «Хай воскресне Бог», і собака нас не займе.

Йдуть вони далі. Побачив тоді Петро п’яного чоловіка й каже:

— Господи! П’яний чоловік іде!

— Еге, святий Петре, — каже Господь. — Давай обминемо його, бо п’яний чоловік гірший за скаженого собаку.

Петро подивувався цим словам Господа. Попросились вони ночувати в одну хату. Господар був п’яний і став ні за що ні про що бити свою жінку. Святий Петро й каже:

— Господи! Який же дурний п’яний чоловік, що дозволяє собі так жорстоко поводитися!.. І чому це так на світі встановлено, що чоловік безкарно знущається над своєю жінкою?

— Чоловік старший за жінку, — відповідав Господь, — а тому й дозволяє собі робити з нею все, що хоче.

— Господи! — став просити тоді Петро. — А чи не можна зробити так, щоб жінка стала старшою за чоловіка?.. Вона б так не билася.

— Воно б то й можна, — відказав Господь, — та тільки це на гірше. Жінка буде ще лихішою за цього чоловіка: коли вона стане старшою, вона й тебе поб’є.

— Ні, не буде гірше, — наполягав Петро.

— Ну, то нехай вже на якийсь час жінка буде старшою, — дав згоду Господь.

Оце через тиждень там, чи що, після того як жінки стали старшими за чоловіків, зайшов Господь зі святим Петром в село в хату до одного селянина, і просяться вони переночувати. Селянин і каже їм:

— Та чи знаєте, люди добрі: я б і радий був пустити вас переночувати, та, чи бачите, нині Бог так дав, що жінка вже стала старшою за чоловіка. Так от моя жінка зараз у корчмі, а тільки-но повернеться додому, одразу стане мене мотлошити — не минути тоді й вам лиха.

А Петро рече на те:

— Та вже що буде, те буде! Може, вона й не битиме нас: ми ж бо люди сторонні.

– Ідіть, тільки на мене не жалуйтесь!

Спас і каже Петру:

— Як ти хочеш, — мені все рівно, чи останемось у цього чоловіка, чи, може, підемо пошукаємо другого місця?

— Куди там ми підемо, собак дражнити! — відказав Петро.

От лишилися вони ночувати, повечеряли й лягли спати. Тільки що уляглись, коли ж чують, кричить п’яна баба, ще з вулиці чутно, як вона підходить. Прийшла й ну щосили грюкати в двері. Чоловік той, хазяїн, схопився:

— Се, — каже, — моя стара іде.

Та й пішов одчиняти, а Господу й святому Петру велів сховатися під піл. Тут двері з шумом розчинились і вона заходить та кричить:

— Що тут таке у тебе? Сам таскаєшся щодня та ще й волоцюг сюди приймаєш до себе! Геть!

І по тих словах почала гамселити чоловіка за те, що довго не відчиняв дверей. Молотила його, молотила, поки, нарешті, втомилася й сіла на лавці спочити. В цей час під полом щось загримкотіло. Почувши грюкіт, п’яна жінка заповзялася до чоловіка:

— А хто це в тебе під полом?

— Подорожні зайшли переночувати, — відповів чоловік.

— А, так ти посмів порядкувати без мене! Ну стривай, я всиплю перцю твоїм постояльцям!

З цими словами присікалась вона до святого Петра і давай мотлошити його щосили. Після того Петро каже Господу:

— Господи! Коли б уже світ хутчій!

— Е! — каже Бог, — ще далеко до світу!

— То ляж же ти, Господи, од краю, а я ще ляжу під стіною. А то я боюсь, щоб вона не побила мене ще раз.

Господь ліг скраю, а Петро під стіною. Між тим господиня відпочила й каже:

— Треба ще й другого віддухопелити — того, що лежить під стіною, а то один може й образитися.

І знов давай мотлошити щосили Петра.

— Бач, — каже вона після того, як розважила душу, — обидва, як один, — сиві та миршаві!..

Нарешті господиня вляглася спати, а Господь зі святим Петром поквапом подалися геть.

— Ні, Господи, — сказав дорогою святий Петро, — нехай буде по-старому: сам зараз бачу, що краще, коли чоловік старший за жінку.

— А я ж наперед казав тобі, — відповідав Господь, — що як жінка буде старша за чоловіка, то й тебе поб’є.

Ідуть вони та й ідуть — захотілось їм снідати. А святий Петро каже:

— Де ми, Господи, сядем та поснідаєм? Хіба ходімо під церкву…

А Бог каже:

— Ходімо під шинок краще!

Пішли, сіли. Коли приходить чоловік п’яний та й каже:

— Ох, Господи, як я впився сьогодні!..

— А, бач, — каже Бог до Петра, — прийшов чоловік п’яний та Бога споминає-таки…

Коли йдуть із церкви піп і дяк. Та й каже піп:

— Ото до чорта сьогодні в церкві дітей було! Я аж втомився, причащаючи!..

Бог до святого Петра й каже:

— Бач, яка правда! Попи із церкви йдуть та чорта споминають, а той чоловік із шинку вийшов та про Бога не забув.

Підходить той чоловік п’яний до Бога і святого Петра й каже:

— Здорові були, дядьки!

— Здоров, чоловіче!

— Будьте мені пробачні, дядьки, що я, випивши, хочу вас спитати: куди вас Бог несе?

— У путь, — кажуть.

— Нехай вам Бог помагає.

— Спасибі, — каже Бог, — дядьку, за добре слово! Чого б ми тебе, дядьку, попросили?

— Просіть, — каже.

— Піди нам ти, будь ласкав, купи проскурочки.

— Можна, — каже.

Пішов, купив і несе. Захотілось йому їсти, так він одну з’їв, а дві приніс:

— Нате, люди добрі. По правді скажу: одну я по дорозі з’їв, а дві — нате!

— Бач, — каже Бог до святого Петра, — хоч п’яний, а не обдурює. Як нема, то й нема…

— Е, треба правду казати. Кажуть: гріх брехати, — каже той чоловік.

— Роби по правді, небоже, — каже Бог, — то тобі й Бог поможе, не обдурюй довіку нікого!..

Попрощались вони й пішли. Ідуть та й ідуть — приходиться їм ночувати.

— Ну, — каже святий Петро, — до кого тепер підем ночувати?

— Ходімо, — каже Бог, — до вбогого.

Ото зайшли вони до бідної вдови. Та вдова нездужає, а дітей у неї багато… Встала вона насилу, наварила вечеряти. Повечеряли вони, вона їм постелила — та така рада. Поклала їх спати. Переночували. На другий день випровадила вона їх — пішли. Йдуть та й ідуть, — коли біжить вовк.

— Господи, — каже святий Петро, — куди цей вовк біжить?

— До вдови по порося!

— Нащо ж ти, Господи, робиш вдові таку кривду?

— Е, — каже, — так треба. Одне у неї порося, та й нехай з’їсть. Ще, — каже Бог, — ота вдова помре, а дітки залишаться сиротами!..

Прийшли додому. Посилає Бог ангела:

— Піди, — каже, — там удова нездужає, візьми у неї душу.

Прилітає ангел — аж діти лазять коло неї, пищать, та такі все дрібнесенькі. Ангел подивився, подивився — Боже мій!

— Що ж, — каже, — вони робитимуть, як із неї взяти душу? Не можна й приступити до неї — так пищать, бідні, та лазять коло неї.

А Бог і питає:

— Хто ж там є коло неї? Хто її доглядає?

— Нема, — каже, — нікогісінько. Хата нетоплена, лежить, бідна, сама та діти плачуть…

— А, Господи! — каже святий Петро. — Дай їй ще трохи пожити на світі, нехай вона діток підгодує!

— Ну, — каже Бог, — піди ж ти, святий Петре, на озерце — там стоїть куца хата і без кроков. Піди ж ти у ту хату, там така стара баба живе, така стара, що вже аж поцвіла! Спитаєш ти її, як схоче та баба умерти, то вдова ще трохи поживе на світі.

Святий Петро й пішов. Приходить у ту хатку, аж там така лежить баба — стара, стара… Він увійшов:

— Здорові були!

Вона:

— Здоров, мій шиночку!..

— Що, — каже, — бабусю, сама?

— Шама…

— Недобре, — каже, — самій жити? Краще б вмерти.

— Еге, — каже, — нехай ти шам умреш! Шаме літечко йде, та шонечко гріє…

Він і пішов від неї — не хоче вмирати. Прийшов до Бога й каже:

— Господи, не хоче баба вмирати!

— А що, — каже Бог, — я ж тобі казав, що треба вдові вмирати. Лети, анголе, візьми її душу!

Полетів ангел, аж діти кричать та лазять… Він узяв душу, приніс, віддав Богові. Пустив Бог душу в рай. А діти залишились.

Там через скільки-то років ідуть вони: Бог зі святим Петром. Аж їде коляска, шістьма кіньми запряжена.

— Угадай, — каже Бог до святого Петра, — хто це їде?

— Якийсь поміщик.