Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен (читать книги регистрация .TXT) 📗
Півник каже:
— Прогнав мене дід з дому, прийшов я царю служити.
Наказав цар, щоб півня впустили між курей.
Коли підійшли до курника, каже півень царському слузі:
— Впусти в курник і мою сестричку лисичку!
— Най іде!
Залізла лисичка в курник і всіх курей передушила.
На другий день рано-вранці вилетів півник на царські ворота й кричить:
— Кукуріку, я тут, світлий царю!
Прокинувся цар і наказав замкнути півня в стайню до коней.
Просить півень царського слугу:
— Впусти до стайні й мого братика вовка!
Впустив слуга разом із півнем до стайні й вовка, а сам пішов. А вовк загриз усіх коней.
Рано-вранці півень знову на царських воротах виспівує:
— Кукуріку, я тут, світлий царю!
Розізлився цар, що півень йому заважає спати, наказує слузі:
— Замкни того півня, та так, щоб більше не будив мене вранці!
Думав слуга, думав, куди б закрити півника, й вирішив замкнути його разом із волами.
Повів слуга півника до стайні, в якій були воли. Просить півень слугу:
— Впусти спершу до стайні мого вуйка ведмедя, а потім я й сам зайду.
Слуга погодився, і зайшли ведмідь з півником у хлів. Півник скочив на перекладинку, що висіла під самою стелею, а ведмідь приступив до роботи. До ранку не залишилося жодного живого вола. Ще й кості голодний ведмідь обгриз, шкуру пошматував, роги і ратиці по хліву розкидав.
Рано-вранці, тільки зазоріло, вилетів півень на ворота під самим царським вікном і заспівав:
— Кукуріку, я тут, світлий царю!
Тепер уже справді розізлився цар. Йому снився чарівний сон, а півень розбудив його.
— Замкни цього півня, коли ні, то накажу замкнути тебе до в’язниці! — каже цар слузі.
— Замикали ми вже того півня й до курника, й до стайні, й до хліва. Та він все тікає! Що з ним робити зараз?
— Замкніть його до казни. В казні ковані двері, звідти не втече! — наказав цар.
Замкнули півня до казни. Всю ніч там півень орудував. Всі гроші поклював, всі коштовності поковтав. Не залишилося в казні й ламаного крейцера.
Рано-вранці півень вилетів надвір через віконну решітку, стрибнув на царські ворота й кукурікає:
— Кукуріку, будь здоровий, світлий царю!
— Піймайте того півня й відрубайте йому голову! — лютував цар.
Кинулось за півнем все царське військо, та півень не ждав, щоб йому голову відрубали. Він стрибав через луки і поля, через яруги, перелітав через ріки, скакав через гори. Ведмідь, вовк і лисиця — слідом за півником. У густому лісі залишився ведмідь, у глибокій ярузі залишилася лисичка, в лісі над полониною затаївся вовк.
Загубив по дорозі півник одного крейцера. Загубив би й інші коштовності, та близько була дідова хата. Півник стрибнув на вікно й закукурікав:
— Кукуріку, простели, діду, плахту!
Тільки дід простелив плахту, півник трусонув крильцями, почали з нього сипатися дорогоцінності. Сипались до тих пір, поки не заповнили всю хату.
Пішов дід до баби, позичив мірку, щоб поміряти свої скарби, коли вже полічити не можна.
— Для чого тобі, діду, мірка? — питає баба.
— Вийняв я з ями картоплю, хочу поміряти! — відповідає дід.
Та баба не повірила дідові. Дуже хотіла баба знати, яку то картоплю буде міряти дід. Капнула на дно мірки смоли. Дід скарби міряв і на дно мірки приліпився золотий крейцер.
Побачила його баба й доти діда просила, поки не розказав їй всю правду. Розізлилася баба на свою курочку за те, що вона їй кожного дня несе тільки одне яєчко, й прогнала. Хай, мовляв, іде в світ, як півник, найматися на службу. Пішла курочка лугом, полем і знайшла той золотий крейцер, що півник загубив. Проковтнула курочка крейцер і повернулася додому.
— Стели плахту! — кричить курочка бабі.
Баба дуже зраділа. Зібрала всі плахти, які тільки мала на господарстві. Стрибнула курочка на плахту, трусонула крильцями, закудкудахкала, та випав з неї тільки один крейцер. Розізлилася баба на курочку й зарізала її.
Довго жила баба на той крейцер, що прилип до дна мірки, й на той, що курочка принесла. Нарешті дід взяв бабу до себе, і стали вони жити разом.
Певно, добре їм ведеться, бо той півник часто стрибає на дідове підвіконня і співає:
— Кукуріку, простели, діду, плахту! Спробуйте і ви простелити, можливо, і вам півень насипле золота!
Казка про котика та півника
Був собі котик та півник, і були вони у великій приязні. Котик було у скрипочку грає, а півник тільки співає. Котик було йде їсти добувати, а півник вдома сидить та хати глядить. То котик було, йдучи, наказує:
— Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
— Добре, добре, — каже півник; засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й промовляє:
— Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця. А півник їй:
— То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:
— Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не побачить, то й котикові не скаже.
Тільки півник за поріг, а лисичка за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:
Котику-братику,
Несе мене лиска
По каменю-мосту
На своєму хвосту.
Порятуй мене!
Котик поки почув, поки завернув (далеко був), то вже й опізнився лиску догнати. Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі надумався, узяв скрипку та писану торбину та й пішов до лисиччиної хатки.
А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти, щоб ото вже як вернеться, зарізати його та обпатрати.
— Глядіть же, — наказала, — нікого не пускайте.
Та й пішла.
А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:
Ой у лиски, в лиски
Нових двір
Та чотири дочки на вибір,
П’ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
Чи хороше граю!
От найстарша лисичівна не стерпіла й каже до менших:
— Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає.
Тільки що вийшла, а котик її — цок у лобок, та в писану торбину! А сам знов грає:
Ой у лиски, в лиски
Нових двір
Та чотири дочки на вибір,
П’ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
Чи хороше граю!
Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту — цок у лобок та в писану торбину! Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок — не вертаються.
— Піду, — каже, — позаганяю, а то мати прийде, битиме.
Та й пішов з хати. От котик і його — цок у лобок та в писану торбину! А потім почепив торбину на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв’язав; взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщики з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.
Карась і окунь
Зустрілися карась з окунем.
— Ну, й набридло мені жити в цьому багні, - скаржиться карась.
— Так цій біді легко зарадити, — каже окунь. — Ухопи гачок — і відразу попадеш у сметану.
Кінська сила
Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибає лева. Та й лев каже до коня:
— Ану, поборімся!
Кінь каже:
— Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося.
Прийшли вони до скали. Кінь був підкований. Як ударить копитами в скалу — аж іскри ся посипали. Тогди каже до лева:
