Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович (библиотека электронных книг .txt) 📗
— Покищо я не мав наміру запрошувати кореспондентів. У нас гаряча пора. Але для вас — виняток. Просто ми з вашим редактором разом кінчали десятирічку і я не міг йому відмовити. Але, я думаю, що…
— Ви думаєте, що я не поспішатиму писати свій репортаж?
— Так.
Карась пив маленькими ковтками холодне пиво і смачно жував тараню. Він спершу бив тараню об стіл — єдиний, давно перевірений засіб змусити цю рідкісну рибу легко розлучатися з власного шкірою. Потім відламував голову, здирав шкіру і їв спинку. Чорну і смачну.
Карась раптом запитав:
— Сподіваюся, після зустрічі з Чубариком у вас не виникло бажання дременути від нас?
— Ах, Марку. Що це за вирази — «дременути»? — докірливо вимовила Марія Іванівна. Вона пила пиво, але з презирством дивилася на тараню. — Ви знаєте, Тигре, він просто нестерпна, невихована людина. Він псує мені дітей такими виразами.
— Гаразд, гаразд, Маріє. Цього Тигра вже зіпсувати не можна А ви знаєте, мені доведеться з вами радитися. Зараз ми стоїмо перед проблемою, об яку розлупимо свої лоби.
— Фі —«розлупимо»… — презирливо скривила губи Марія Іванівна. Дуже красиві губи. Може, надміру чутливі.
— Так, саме розлупимо. Нам треба…
— Марку, прошу тебе не говорити про свої вічні проблеми. Знаєте, Тигре, у нас тут така нудота. Хочеться від вас почути, що там зараз у столиці нового? Що в театрах, у кіно, в магазинах?
Я намагався яскраво і ясно змальовувати сучасне становище на фронті культури й торгівлі. Мабуть, таки я досягнув мети.
— Як радісно там' живуть люди. А у нас тут… — вона махнула рукою і пішла сумувати в іншу кімнату.
— Так, так. У нашій Чмихалівці, певне, тільки мені одному весело. Я мушу звертатися до вас за порадою…
Але в цю мить відчинилися двері і в хату залетів вихор: до мене мчав Зюзя-Музя.
— Дя, ти у нас. А я тебе скрізь шукаю. Давай полетимо знову в космос.
— Послухай, Варяг, я не дозволяю тобі сьогодні літати. Спати вже пора, — сказав Карась.
— Тату, тату, ти мовчи… — хлопчина вимовив це з гіркотою. — Я можу виспатися в ракеті. Поїдемо, га?
Зюзя-Музя сидів у мене на колінах і гриз тараню. Я довго переконував його, що ми зараз не можемо здійснити політ — не підготоване пальне для ракети, зіпсувалися двигуни, не готові стабілізатори. І, крім того, нас тут троє, а кабіна вміщує тільки двох.
Зюзя-Музя пішов спати. Ми допили останню пляшку пива.
Мені здалося, що професор нарешті скаже, якої саме поради від мене чекає. Коли б він мав хоч маленьке уявлення про мої знання з точних наук, він не запросив би мене пити пиво і їсти прозору тараню. І не подумав би, що я можу щось путяще радити.
Раптом у кімнаті спалахнуло сонячне світло. Воно засліпило мені очі, і серце моє, загартоване на фізкультурних майданчиках і у водних басейнах, серце моє почало битися, як у горобця, коли він потрапить до дзьоба шуліки. Ввійшла Інка. Вона не хотіла, щоб моє серце зараз вистрибнуло з грудей — вона сіла біля тата і сказала:
— Тату, ти віриш, що він кореспондент? Я — ні.
— Чому? — запитав я.
— Тому, що кореспондент повинен сидіти та писати. А він пиво п’є. Як би я хотіла бути кореспондентом! Тату, чому ти мене не навчив?
— От і маєш. Ти ж учора казала, що твоя мрія здійснилася: закінчиш харчовий інститут, будеш усе життя безкоштовно їсти на фабриці цукерки.
— «Ракові шийки», — уточнила Інка і подивилася на мене насмішкуватим поглядом. — Ну, так треба вам блат чи обійшлося?
— Інко, що це за розмови? — Карась суворо поглянув на доньку.
— Ти нічого не розумієш. Ходімо, Вадиме. Ви ж не знаєте, що зараз надворі робиться. Ходімо.
Карась підвівся. Він підійшов до мене і сказав:
— Дякую вам. Дуже дякую.
— Це за віщо?!
— Ви не задали мені жодного запитання.
Не знав професор, як мені хотілося запитувати. Коли б не тараня, коли б не пиво, запитання сипалися б, як пісок з торби.
— Інко, зачекай хвилину. Мені треба порадитися з Вадимом. Ви дозволите вас так просто на ім’я називати? Так от, у мене прохання до вас: подумайте, яким повинен бути наш сучасник. Наша молода людина двадцятого сторіччя. І потім — запрошую вас завтра на засідання наукової ради.
На вулиці вирувала весна. Медом пахли клени, сипали на землю лушпайки каштани. Їхні липучі бруньки вже набрали повні жмені сонця.
— Вам подобається у нас? — запитала Інка.
— Надзвичайно. Чому я не фізик, чому не літаю?
— Мені подобається ваш рудий чуб. Можна до нього доторкнутися?
Вона не чекала моєї згоди., Вона розкуйовдила мій рудий чуб, напевне сподіваючись, що він таким і лишиться. Але я знаю всі властивості свого чуба. Я труснув головою, і він набрав попереднього вигляду.
— Скажіть, ви дуже щасливі? — несподівано запитала Інка.
— Зараз?
— Взагалі.
— Мабуть, щасливий. А вам як здається?
— Я це зрозуміла ще у вагоні. А я — ні.
— Не вірю. Мені здається, що щастя зробило вас такою…
— Якою?.. Може, скажете, гарною? Не обдурюйте мене. Я мріяла стати кіноактрисою. Правда, інтересно? А хіба зараз є така дівчина, яка б не мріяла про це? Шабльон. Потім зрозуміла, що для кіноактриси у мене дуже гострий ніс. Справді думаєте, я вчуся заочно у харчовому інституті, щоб їсти «Ракові шийки»? Я набрала повно балів у геологічний, а за конкурсом не пройшла. Мене зарахували до харчового. Ви танцюєте?
— Колись пробував.
— Підемо в Чмихалівку завтра. Там будуть танці.
— Ви часто туди ходите?
— Тепер з вами ходитиму, коли ви погодитеся.
— А тато пустить?
— Тато пустить. А мама — ні. Я дала слово до двадцяти років її слухати.
— А скоро мине строк?
— Ой, ще не скоро. Але я вмію все робити так, щоб мама не сердилася. Я просто питаю дозволу в тата. А коли він: мене посилає до мами, я починаю з нього глузувати. Я кажу йому, що він уже поліз під закаблука і сам нічого не вартий. Тоді тато мені каже: «Йди вже швидше від мене, а то я тебе зараз зажену під закаблука». Або я вибираю таку хвилину, коли тато взагалі не чує нічого. Він думає. Тоді я його попрошу. Він махне рукою — і все. У вас, у столиці, багато гарних дівчат?
— Багато. Але сьогодні я переконався, що Чмихалівка може з столицею позмагатися.
— Жартуєте.
— Справді. Мені, наприклад, дуже хочеться зараз переселитися в Чмихалівку.
— Мабуть, подобається жити в Капусти?
Я розповів їй про підступні дії Капустиного дивана. Вона сміялася. Вона дуже гарно сміялася. Відкидала голову назад, і тоді мені хотілося взяти її в долоні, її чудову голову з полум’яним волоссям.
— Тут у вас, мабуть, багато солов’їв? — запитав я.
— Царство.
— Я ніколи не чув, як вони співають у лісі. Послухаємо?
— І ще є у нас така маленька пташка. Вона щебече дрібно і весело. Кожного літа вона живе на клені. Я вас познайомлю з нею.
— А вона не злякається?
Мені хотілося, щоб Інка сміялася.
Ми попрощалися тоді, як скибка місяця нависла над вербою.
Я йшов до будинку Капусти і мріяв. Я дивився на зірки і мені хотілося, щоб вони зараз зникли з неба. Щоб лишилася тільки одна — та, що світить найяскравіше. Щоб разом з її світлом злетіло у всесвіт всемогутнє нейтрино. Нехай воно пройде крізь розпечену плязму сонця, хай загартує його холодна краса Місяця, хай воно облетить усі галактики і потім, стомлене, повернеться в моє серце і там лишиться навіки.
Я потихеньку зайшов до кімнати. Капуста спав. Дуже обережно я ліг на диван. Пружини доброзичливо поставилися до мене. Вони не сердилися.
А може, їм стало шкода закоханого?
5. Роботи, оце ви такі?
До конференц-залу я прийшов раніше за всіх. Я мав намір подумати над своїм репортажем. В ньому я напишу: зал був суворий, простий і світлий. Попереду — на невеличкому помості —стіл і крісла. Біля стіни шафа, завішена малиновими плисовими ґардинами. Стіни, стеля, підлога з водянистої пластмаси, меблі —з мореного дуба. Я напевне там напишу, скільки ці стіни чули величних промов, суворих математичних розрахунків. Скільки тут було перетворено гіпотез на стрункі теорії, а ті стрункі теорії підкреслено не менш чіткими розрахунками та формулами.
