Дефіляда в Москві - Кожелянко Василь (список книг txt) 📗
«Дмитро став на коліна і сказав схвильовано:
— Благослови, батьку, на прю з ворогами нашої любої Неньки-України!
Сивий і мудрий доктор Теофіл Левицький в одній руці тримав спадковий родинний образ Св. Миколая, а другою перехрестив сина і сказав урочисто:
— Най Господь Бог благословить, сину! Будь нещадним до ворогів, великодушним до полонених, а за други свої не пошкодуй і життя. Як також і за Вітчизну нашу, з попелу повсталу, яко птиця Хвенікс, не пошкодуй життя, сину. Слава Україні!
— Героям слава, батьку!
Дмитро піднявся з колін, і батько з сином міцно обнялись і стояли так довго, аж поки сльози не висохли на очах в обох» («Дефіляда в Москві», с.10).
Сильно! Я би сказав, не лише сильно, а й страшно, це при тому, що — коротко. Автор економно використовує засоби художнього зображення свого героя, але разом із тим у читача образ Дмитра Левицького, хорунжого і героя, постає вагомо, грубо і зримо. Водночас письменник гостро, тонко і концептуально ставить проблеми, які, незважаючи на історичну атрибутику, хвилюють нашого сучасника, і вирішувати їх нам, молодим. Бо є ще у світі людці, яким не до вподоби більш як піввікове існування незалежної і самостійної, вільної і соборної України (слава їй!), і тому автор застерігає нас, молодих, що воріженько не спить і нам треба бути напоготові. На то ми, українські пластуни, хором відповідаємо: «Завжди напоготові! Як учив великий Степан Бандера».
Незважаючи на полум'яну ненависть до ворогів, Дмитро залишається вірним батьковим напучуванням і виявляє високий гуманізм у ставленні до ворогів. Наприклад, під час бою у потязі:
— Відріж йому вухо, — наказав Дмитрові румунський майор.
— Як можна, — відповів Дмитро. — Це ж теж сотворіння Боже. Хай іде з миром. Але щоб більше не нападав на потяги. Нє будєшь большє нападать на поєзда? — спитав Дмитро російського полоненого.
— Нєт, — відповів російський розбійник.
— Ну, то йди собі з Богом.
Дмитро допоміг росіянинові зійти з вагона на землю.» («Дефіляда в Москві», с.27).
Ось які наші українські герої! Мухи не скривдять. Без потреби, звичайно, бо до ворога сильного і жорстокого український звитяжець нещадний. Зрештою, як учив сивий батько.
Письменник назагал пише коротко, сухо і парадоксально, але є лінія в романі «Дефіляда в Москві», де автор відступає від своєї звичної манери, і читач поринає у запашне буяння ліричної прози. Це ті кавалки, де письменник зображує кохання головного героя. Кохана головного героя — проста і чесна українська дівчина з Чернівців Євгенія Мангер. Вона — справжня патрійотка і щиро кохає свого обранця — лицаря і героя, старшину УВ Дмитра Левицького. Стосунки в Дмитра і Євгенії чисті, світлі й плятонічні, вони ночами сидять на лавочці під місячним сяйвом, огорнуті ароматом бузку, і мріють про те, як у мирному майбутньому на незалежній Україні врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати. і будуть люде на землі. Дмитро настільки обожнює свою обраницю, що навіть не осмілюється її поцілувати в щічку, бо для нього моральні принципи передусім. Дише після церковного вінчання. Він мріє про Неї у фронтових окопах, коли йде в атаку на ворога з штурмовим ґвером у руках під синьо-жовтою фаною і спів побратимів: «Як ішли до бою ми темненької нічки, гармати били, а ми наступали» і т.д. Вони мріють про міцну, світлу, чесну українську родину, яку вони створять після Великої Перемоги. Євгенія Мангер — типове втілення всіх чеснот української дівчини-патрійотки. Вона активістка Союзу Українок, бере участь у патрійотичному хорі «Гомін Буковини», ходить до церкви, дотримується постів і бере уроки вишивання, а коли розпочалась війна, панна Мангерівна записалась на курси медичних сестер, і лише хвора немічна мати її не дозволяє все кинути і прудкою ластівкою полинути на фронт, де спливають кров'ю звитяжні українські вояки і на полі брані лежать у траві й шепочуть пошерхлими губами: «Сестро, сестро!». Героїня твору Євгенія Мангер мріє, як вони з Дмитром поберуться, житимуть у затишній квартирці на Калічанці в Чернівцях, в них буде двійко гарненьких діточок — хлопчик і дівчинка. Вона, Євгенія, буде лагідна, тиха, мовчазна, поштива до свого мужа, буде вечорами вишивати йому сорочку хрестиком червоними і чорними нитками, а при вишиванні співати сумовитих українських народних пісень про козаченька і дівчиноньку, про місяченька і про неспокійну річку, яка в'ється, наче змійка. А Дмитро прийде зі служби, він буде адвокатом, — сяде біля каміна, розгорне вечірню газету, запалить свою козацьку люльку, до вечері смачно вип'є чарку горілки з перцем і хвацько витре свої звислі прегарні вуса.
Дмитро і Євгенія вірять у своє щастя, але, як автентичні українські патрійоти, чинять і живуть під гаслом: «Перш думай за вітчизну, а потім уже за себе.»
Назагал роман В. Кожелянка «Дефіляда в Москві» є помітним артефактом у суч. укр. літ. процесі, й не варто робити вигляд, ніби це пересічне явище. Особливості стилістики цього твору не лише в тому, що він цілком занурений у дискурс постмодернізму, а й у тому, що наративну тканину тексту раз-по-раз пронизують несподівані вістря концептуально-засадничих сентенцій авторського «ego».
В суч. укр. ґештальт цей твір увірвався, з одного боку, як інорідне тіло, яке за всіма законами соціодинаміки мало би бути виштовхуваним на марґінес, а з іншого боку, цей текст романного типу зайняв вільну нішу в суч. укр. літпроцесі. Нішу, яку різні критики називають по-різному: «історична фантастика» (Семен Пивченко, Б.Ф. Строганов, Ґі Демопсі), «антиісторія» (Ярина Скуратська, Вадим Скуратський, Василь Скуратський), «паралельна історія» (Сергій Пантюк, Серж Лейтензоненко, Тимур Козаченко), «альтернативна історія» (Б. Стар, Б. Звязда, Б. Стелла). Сам автор у неопублікованій передмові до свого роману, чи радше, як зазначив у одному з попередніх варіянтів він сам, «тексту романного типу», пише:
«Жанрову форму цього веселого артефакту можна шукати у такій рідкісній ніші, як «історія якби…» Тобто автор, беручись за писання, відштовхується від передумови «що було б, якби…» і творить паралельну, ним же вимислену, історію. Хай читача не насторожує те, що матеріал для побудови цієї мистецької конструкції автор обрав історію. Має право.
