Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович (библиотека электронных книг .txt) 📗
— Ти втомився, Іване?
— А що таке втомився?
Я пояснив. Але, напевне, не переконливо. А може, він не знає, що таке втома?
— Зараз я почуваю себе чудово, — сказав я.
— І я чудово.
Ми з Іваном вийшли на галявину. Я почав робити зарядку. Іван робив ті самі вправи. Він присідав, махав руками. Потім ми побігли. Іван біг поряд зі мною. Нам було весело, і ми сміялися, не знаючи чому. Взагалі я люблю сміятися. Треба, щоб Іван не перехопив цієї поганої риси моєї вдачі, а то й там, на іншій плянеті, він весь час сміятиметься, і ті живі істоти, які населяють її, подумають, що у нас на Землі люди тільки те й роблять, що сміються без упину. Яке в них лишиться враження? Може, їм не схочеться прилетіти на нашу Землю, де живуть самі тобі сміхачі?
Я розповів Іванові, що таке трава, ліс, показав синичку і ворону. Він з цікавістю дивився на все. Мені хотілося, щоб він запитував, але він не запитував. Сприймав мої розповіді, як кінцеві думки. У нього ще не було потреби запитувати. Він ще не міг спокійно думати. Він не цікавився нічим. Не було в нього дитячої допитливости, жадоби все взнати. Мене це турбувало. Адже коли не розбудити в ньому цікавости, — не буде з нього людини.
Ми повернулися до котеджу. Я ввімкнув магнетофон. Іван байдуже сів на своє місце і взяв до рук дротини. Мене вразила така байдужість. Ні, щось не так ми робимо. Щось не продумане до кінця. Після сніданку я сказав про це Прюстові.
— Справді, коли нічим не цікавиться людина — їй кінець. Це ви дуже мудро підмітили. Скажімо — коли я не буду цікавитися життєвими явищами, то я писатиму тільки критичні статті. Так, так, юначе. Нам, письменникам, іноді роблять закиди, що ми не знаємо життя, а критикам такого закиду ніхто не робить. А вони іноді стоять дуже далеко від життя. Дуже далеко.
На нараду до Карася прийшла також Інка. Спершу доповів я про свої спостереження, потім говорила Інка. Вона сказала:
— Я дуже люблю свою Марію. Вона ще така дитина. Сьогодні вже перейшла в десяту клясу, а досі не знає, що таке хустка, що таке вікно, що таке небо і зірки. А як звучить музика? Я пробувала їй співати. Вона зовсім байдужа до пісні.
Взяв слово Прюст.
— Пізнавати світ не можна поза життям. Коли в школі первачок бачить перші літери М і А, то з цього робить слово «мама». А первачок вже знає, що таке мама. Він, ідучи до школи, знає, що таке стіл і пташка, що таке дерево і дорога. Бо він це все побачив і сприйняв. Нам треба перебудувати систему. Ми повинні почати все спочатку. Спробувати треба зробити навпаки — наші роботи знають занадто багато. Ті знання у них не відбереш. Тому треба зараз знайомити їх з речами, які нас оточують. Екскурсії потрібні. Екскурсії в життя.
— Але у нас обмаль часу. За півтора місяця ми повинні закінчити всю підготовку, — сказав Карась. — Я думаю, що не слід зменшувати навантаження на мозок. Треба дати навантаження на практичне пізнання світу. Для цього є вільних від навчання чотири години на день. Тут ми повинні покластися на наших вихователів.
Отже, нарада не дала нам рецептів. А які рецепти повинні бути? Хто може сказати, що саме треба роботам? На мій погляд, головне — розбудити в них дитячу допитливість, дитячу цікавість.
Ми поверталися до котеджу з Інкою.
— Тобі не скучно, Інко? — запитав я.
— З Марією? Ні. Мені дуже весело з нею.
— У тебе /прокинулося материнське почуття, правда?
— Ти дурний.
— Це я знаю.
— Мені дуже цікаво. І дуже чомусь боляче, — сказала Інка.
— Мені теж. Тут у нас є щось спільне. Знаєш, чому боляче? Тому, що ми відчуваємо — не справжні вони люди. Правда?
— Я вже себе переконала. Для мене Марія справжня.
— Ти думаєш — вона твоя дочка, так?
— Так.
— Мені теж хотілося, щоб Іван був моїм, сином. Знаєш, інстинкти сильніші за нас.
— То в тебе інстинкти? Ти поганий, Вадиме. У тебе інстинкти є.
— Згоден. Я поганий. Але ти не краща.
— Ну?
— Адже ти не хочеш мої інстинкти знищити.
— Хочу.
— Тоді давай зустрічатися. Заочно ти цього не зробиш.
Інка поглянула на мене і засміялася. Вона обома руками розкуйовдила моє волосся, засміялася і сказала:
— Доведеться тобі самому боротися з ними.
— Це тому, що тобі ще немає двадцяти?
— Можливо.
— А після двадцяти ти допоможеш мені?
— Ну, який ти. Після двадцяти я буду солідна, розважлива.
Я замовк. Мені стало сумно. Знову Інка піде. Знову я буду страждати. Достоєвський колись мене переконав: у стражданнях теж є радість. Але я волів би пізнати ту саму радість іншим шляхом. Без страждань. Без туги.
Інка сказала:
— Облишимо ці розмови, Вадиме. Порадь краще, як мені далі бути з Марією.
— Тобі легше, ніж мені. Жінки ж від природи дуже допитливі та цікаві. Давай спробуємо знайомити їх з речами наочно. Я думаю, що тоді в мого Івана виникне цікавість.
— Я вже навчила Марію одягатися, зачісувати волосся. Але вона не запитала, для чого це потрібно. Вона все робить, як машина, а не як людина. У неї щодня однаковісінькі рухи. Вона свою зачіску викладає з цілковитою точністю.
— Дуже гарна якість. Вчи її, а то там, на Іксі, перукарні може й не бути. Може, там взагалі люди лисі?
— Або такі руді й нечесані, як ти.
Інка помахала мені рукою і побігла до свого котеджу. Хоч вона могла б ще йти зі мною хвилин п’ять. А вона побігла.
Десь о другій годині я ввімкнув магнетофон. Іван байдужими очима поглянув на мене.
— Як почуваєш себе, Іване? — запитав я.
Але я марно чекав відповіді. Іван дивився на мене байдужими очима. Він не знав, що відповісти.
— Ходімо в ліс.
— Ходімо, — мовив Іван.
Це було перше слово, яке він сказав без мого наказу.
Ми вийшли на просіку. Я обняв Івана за плечі. Він поглянув на мене здивовано.
— Так ходять найближчі друзі, —сказав я.
— Друзі? Я щось таке пригадую. Друзі, це в тій книжці, що про космонавтів. Там є таке слово — друзі.
— Про небо ти читав?
— Небо. Знаю небо. Це багато повітря. Атмосфера, стратосфера, космос.
— І про Землю ти знаєш, правда?
Іван сказав, скільки кілометрів має Земля по екватору, які є полюси, які є материки і океани. Він це знав, але він не бачив Землі. Він не уявляв, що ми зараз ідемо по тій самій Землі, яка є округлою, і яка крутиться навколо сонця і навколо своєї осі.
— Дядя Тигр! Дядя Тигр! — почув я голос Зюзі-Музі. Він біг щодуху. Він дуже давно не бачив мене.
Нічого не допомогло — я махав хлопчикові руками, мовляв, не можна зараз до мене. Але він сказав:
— А чого не можна? Ти боїшся, щоб я з Іваном не розмовляв? А я хочу з ним розмовляти. Це татків Іван чи твій?
— Мій.
— Неправда, татків. — Зюзя-Музя взяв Івана за руку. — Здоров!
Іван був вражений. Він подивився на мене, потім на хлопчика, потім — знову на мене. Він щось намагався сказати.
— А хіба бувають… Хіба є великі і маленькі люди? — запитав Іван.
Зюзя-Музя засміявся. І, кепкуючи, промовив:
— Ха, такий ти великий, Іване, а й досі не знаєш, що є маленькі люди. Вони називаються дітьми.
— Ти — діти?
— Я дитина. А ти теж дитина. Тільки велика.
Іван глянув на мене. Він, напевне, помітив, що я дуже щасливий. Мені й справді було весело. Нарешті з’явилося те, чого я так довго чекав — цікавість. Нарешті Іван перестав бути машиною для сприймання інформації.
Зюзя-Музя сказав:
— Давай гратися.
Іван знав, що це таке — гратися. Він дивився запитливо на хлопчину.
— Я буду ховатися, а ти мене шукай.
Зюзя-Музя побіг, гукаючи, щоб Іван заплющив очі. Але Іван дивився йому вслід. Коли хлопчик зник за стовбурами дерев, Іван, оглядаючись на мене, пішов його шукати, Я вирішив не втручатися. Іван обійшов кілька дерев і побачив Зюзю-Музю. Він щось вигукнув і кинувся до нього.
— А в кляси ти вмієш грати? — запитав хлопчина. Він почував свою зверхність. В його великих очах світилася і цікавість, і глузливість.
Іван не вмів грати в кляси. Це розсмішило Зюзю-Музю. Але він не міг тут навчити свого партнера. Скрізь була трава. Кляси не намалюєш.