Я, мій чорт і... - Авраменко Олег Евгеньевич (читать книги регистрация .TXT) 📗

— Е, ні, друже мій лукавий, не сподівайся! Я нізащо не піддамся на твої диявольські спокуси.

— А я й не сподіваюсь, — приречено мовив чорт. — Не буду я тебе спокушати, не буду, не турбуйся.

— Гм-м... — Мене здивувала й насторожила така поступливість. — Дозволь запитати: чому?

— Бо не можу, — щиро зізнався він. — Не вмію.

— Отакої! — Я був приголомшений. — Не вмієш? Але ж ти диявол-спокусник...

— Восьмої категорії, — уточнив чорт. — У царині спокуси я виявився цілковитим невдахою — надто вже я чесний та чулий, зовсім не пристосований до суворих реалій пекельного життя. — Він важко зітхнув і весь знітився.

За ним зітхнув і я, бо й сам був невдахою в земному житті й ніяк не міг пристосуватися до нього. Мимоволі я відчув якусь душевну спорідненність з цим бідолашним сином потойбіччя.

— А колись я вважався найздібнішим серед ровесників, — продовжував бідкатися чорт. — З відзнакою закінчив навчання, на відмінно пройшов практику, в буквальному розумінні цього слова зірки з неба хапав, був нагороджений почесною грамотою Його Сатанинської Високості — а це, знаєш, неабияка честь. Мій татусь, царство йому підземне, так пишався мною, так пишався, все мріяв колись побачити мене Темним Ангелом... Добре, що він не дожив до моєї ганьби.

— А що з тобою трапилося? — співчутливо поцікавився я.

— Сам бачиш, що! По закінченні вищого пекельного уніварситету імені Веліала я був призначений дияволом-спокусником другої категорії... І ось, скотився аж до восьмої.

— Яким чином?

— Відповідно до Статуту, — пояснив чорт, — за три невдалі спроби спокушення поспіль диявола-невдаху автоматично переводять на щабель нижче. Так я й потрапив до восьмої категорії.

— Зрозуміло, — сказав я і загасив недопалок у попільничці. Наступної миті між моїми пальцями з'явилася нова сигарета, на кінці якої жеврів вогник. Я вдячно поглянув на чорта:

— О! Спасибі!

— Пусте! — чорт мляво махнув рукою. — Люблю робити людям маленькі послуги, причому задарма. — Він зітхнув. — Отакий я чудернацький, сказати б, нетрадиційний диявол. — І з виразом процитував Фауста: — "То хто ж ти є?" — "Частина тої сили, що вічно прагне зла і вічно творить благо". — Начитаний виявився дідько!

— Виходить, ти вже примудрився не спокусити щонайменше вісімнадцять душ? — спитав я, подумки зробивши відповідні підрахунки.

— Двадцять, — похмуро підправив мене чорт. — Ти будеш двадцять перший.

— Невже так часто трапляються у вас такі непорозуміння, як от зі мною?

— Та ні, ти в моїй практиці перший. Всі інші викликали мене свідомо, спеціальними заклинаннями, вони самі прагнули закласти свої душі.

— І в чім же була заковика?

— Вони бажали нездійсненного.

— Що? — здивовано перепитав я.

— А що ти думав! — Чорт стенув плечима. — Я ж не всемогутній. І немає на світі нікого всесильного і всемогутнього, бо такий може бути лише один-єдиний, а тільки нас, дияволів-спокусників, кількасот тисяч. А ще є Бородань зі своєю бандою розбійників...

— Який бородань?

— Та Бог, хто ж іще.

— Так-так-так, зрозуміло, — сказав я і більше нічого додати не зміг.

— От, приміром, — вів далі чорт, — викликає мене дев'ятиніг з шістдесят четвертої Лебедя, лікар за фахом, і каже: бери мою душу на віки-вічні, бери мене всього з тельбухами, тільки зроби, щоб усі люди... тобто дев'ятиноги не хворіли ні на які хвороби.

— Шляхетне прохання, — прокоментував я.

— Проте нездійсненне. Бо ж інші дев'ятиноги, знай, вимагають від інших моїх колег наслати на своїх недругів різного штибу болячки.

— Паскудна річ — життя, — зі скрухою констатував я.

— І не кажи! — Чорт форкнув, як кінь. — Паскудніше бути не може... Я б радо вилікував усіх хворих дев'ятиногів з шістдесят четвертої Лебедя, але це потягло б за собою численні порушення інших кабальних угод, що неприпустимо. Тому, згідно з інструкцією, я мусив спокусити того шляхетного лікаря чимось здійсненним — багатством, славою, владою, жінками... цебто дев'ятиніжками... — Він уже вкотре зітхнув. — Але не можу я, не можу! Це понад мої сили — губити добрі душі.

— Ти справді дивовижний чорт, — сказав я.

Мій співрозмовник мляво кивнув і похнюпився.

— Отже, ти, — знову заговорив я, — не спокусивши мене, перейдеш до дев'ятої категорії?

— Гірше, — сумовито відповів чорт. — Значно гірше. Дев'ятої категорії дияволів-спокусників не існує, восьма найнижча. Я стану дияволом-слугою при якійсь із відьом... Бр-р! — Він здригнувся всім тілом. — Це жах! Брудне чаклування, приворотні й відворотні зілля, криваві шабаші, таке інше. Але що найгірше, що найгидкіше... — Чорт змовк і затулив морду пазурястими руками. Моє серце розривалося від жалю до нього.

— То що ж найгидкіше? — за хвилю спитав я.

— Розумієш, — став пояснювати чорт, опанувавши себе, — геть усі відьми збоченниці. Вони... — І він почав розповідати мені такі бридкі, огидні, паскудні речі про сексуальні уподобання відьом, що мій шлунок ледве не вчинив заколот проти недавно з'їденого обіду.

— Який жах! — з почуттям сказав я, урвавши чортову розповідь на найогидніших подробицях. — Тобі не позаздриш.

— Авжеж, авжеж...

— Мені дуже шкода тебе, — квапливо додав я. — Али нічим, повір, зарадити твоєму лихові я не можу. Не продавати ж тобі свою душу! Зрозумій мене правильно...

— Та розумію, — сказав чорт. — Чудово розумію... — Раптом у його очах спалахнули вогники надії. — А знаєш, людино...

— Називай мене Олегом, — великодушно дозволив я.

— Гаразд, Олеже. А ти можеш називат мене просто Альфредом.

Я згідно кивнув, і чорт продовжив:

— Так от, Олеже, ти все-таки можеш допомогти мені, не гублячи при тім свою душу.

— І як?

Певний час чорт набирався рішучості.

— Та є одна хитрість, — сказав він нарешті. — І ніякого ризику, повір мені на слово.

— Ну?

— Ми представимо все так, буцімто ти викликав мене на маґічний поєдинок, укладемо стандартну кабальну угоду, зареєструємо її...

— Ні! — жорстко промовив я, як відрубав. — Тільки не це!

Чорт похнюпився в безнадії.

— Ну, от! Ти навіть не вислухав мене, а вже заперечуєш.

Я зручніше влаштувався на канапі, трохи заспокоївся і сказав:

— Гаразд, вислухаю тебе. Але неперед нічого не обіцяю.

І я таки вислухав Альфреда. Вислухав і погодився!

Навіть зараз, пишучи ці рядки, я відчуваю, як усередині мене проймає крижаним холодом жах — адже ж чорт міг залюбки обдурити мене, обвести круг пальця. Відверто скажу: я й досі не в змозі переконливо обґрунтувати це своє рішення. Я просто повірив чортові, повірив у його чесність, в його порядність! Повірив, що йому осточортіло пекло, що він (як сам сказав) відчортькуватий. Певно, повірив я тому, що й сам почувався чужим серед людей, був відлюдькуватий, некомунікабельний. І ще одне. Я пожалів Альфреда, він до сліз розчулив мене детальними описами побуту дияволів на службі у відьом.

Отож ми уклали угоду, і на дванадцять годин я віддав себе під чортове чесне слово. Коли всі формальності були залагоджені, Альфред сказав:

— А тепер нам слід обмити угоду. Та й випити за успіх не завадило б.

І посеред кімнати виник стіл, рясно заставлений різними наїдками та напоями, декотрі з яких мені навіть не снилися. Ми влаштувалися на м'яких стільцях і випили за успіх.

— Слухай-но, Альфреде, — звернувся я до нього, коли алкоголь вдарив мені в голову. — Чи не міг би ти перекинутися на когось іншого. А то вигляд у тебе трохи... е-е... непрезентабельний.

— Це статутний вигляд диявола-спокусника восьмої категорії, — пояснив чорт. — Так належить за Сатутом. Але оскільки я зараз працюю за угодою... Ким би ти хотів мене бачити?

Я замислено почухав потилицю, і погляд мій впав на томик Булгакова, що стояв на книжковій полиці.

— Котом!

За мить навпроти мене сидів моторошних розмірів, чорний, мов сажа, котисько, достоту такий, яким я уявляв Бегемота, і попивав якусь темну рідину з величенького кришталевого келиха.