Мертва зона - Кінг Стівен (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
— Ви, я бачу, стоїте за нього горою.
— Авжеж, — підтвердив О’Доннелл. — І ладен полічити ребра кожному, хто скаже щось проти.
— Тоді й не пробуватиму. — Молодик поклав на прилавок три двадцятип’ятицентовики. — Налийте й собі моїм коштом.
— Гаразд, не відмовлюся. Дякую, містере…
— Мене звуть Джонні Сміт.
— Ну що ж, радий познайомитися, Джонні. А мене — Дік О’Доннелл. — Він націдив собі склянку пива. — Атож, Грег чимало добра зробив для нашої округи. У нас тут багато хто побоїться сказати про це вголос, а от я не боюся. Скажу так, як є, і хай усі чують. Настане день, коли Грега Стілсона оберуть президентом.
— Ви думаєте?
— Думаю, — мовив О’Доннелл. — У Нью-Гемпширі Грегові ніде розвернутися. А він же ого який політик, це я вам кажу, а не хтось. Я завжди вважав усю ту братію кодлом пройдисвітів і нероб. Та й тепер вважаю. Але Грег — це виняток. Він чоловік правильний. Якби років п’ять тому ви сказали мені, що я таке говоритиму, я засміявся б вам у вічі. І відрубав би, що скоріше вподобаю всяких там поетиків з їхніми віршами, аніж бісових політиканів. Але він таки годящий чоловік, щоб я пропав.
— Більшість тих діячів, — сказав Джонні, — так уже миляться до тебе в друзі, поки їм потрібні голоси, а коли такого оберуть, то він тобі: іди ти, чоловіче, знаєш куди, — аж до наступних виборів. Я сам із Мену і одного разу написав Едові Маскі, то знаєте, якого листа від нього отримав? Відтиснутого в друкарні!
— Ну, він же не справжній американець, — сказав О’Доннелл. — Чого ж доброго від такого чекати? А от Грег, щоб ви знали, на кожну суботу приїздить у свій округ! Це вам як — теж «іди ти, чоловіче»?
— На кожну суботу, кажете? — Джонні сьорбнув пива. — А куди? В Трімбулл? В Ріджуей? У більші міста?
— Він має свою систему, — відказав О’Доннелл шанобливим тоном, як людина, що сама ніколи не мала жодної системи. — П’ятнадцять місць, від столиці штату й до найменших містечок, таких як Тіммесдейл чи Куртерс-Нотч. Щотижня — в одне місце, аж поки відвідає кожне, а потім усе спочатку. Знаєте, скільки людей живе в тому Куртерс-Нотчі? Вісімсот чоловік. То що ви скажете про конгресмена, який їде в суботу з Вашингтона до Куртерс-Нотча, де в громадській залі така холоднеча, що й відморозити все на світі не довго? Це теж, по-вашому, «іди ти, чоловіче»?
— Та ні, — щиро визнав Джонні. — А що ж він там робить? Потискає руки виборцям?
— Ні, в кожному містечку він наймає залу. На цілу суботу. Десь о десятій ранку він звичайно вже там, і кожен може прийти і побалакати з ним. Поділитися своїми думками абощо. Коли хтось має запитання, він відповість. А як не може зразу відповісти, то їде у Вашингтон і таки знаходить відповідь! — О’Доннелл переможно поглянув на Джонні.
— Коли ж він востаннє був у Тіммесдейлі?
— Місяців зо два тому, — сказав О’Доннелл. Він пішов до каси, порився в паперах, а тоді повернувся з газетною вирізкою із загнутим ріжком і поклав її перед Джонні. — Ось тут усе розписано. Подивіться самі.
То була вирізка з ріджуейської газети. Вже досить давньої. Статейка називалася «Стілсон запроваджує осередки взаємозв’язку». Перший абзац звучав так, наче його переписали просто з бюлетня Стілсонової прес-групи. Далі йшов перелік місць, що їх обрав для своїх суботніх зустрічей Грег, і гадані дати. До Тіммесдейла він мав приїхати знов тільки в середині березня.
— Ну що ж, солідно, — мовив Джонні.
— Атож, і я так думаю. Та й не я один. Ще склянку, Джонні?
— Якщо й ви зі мною, — відповів Джонні і виклав на прилавок два долари.
— Не відмовлюся.
Одна з підстаркуватих шльондр укинула монету в музичний автомат, і Теммі Вайнетт сиплим, стомленим і ніби невдоволеним з такого оточення голосом завела «Коханому будь вірна».
— Гей, Діку! — хрипко гукнула друга. — В цьому шинку чули про гостинність?
— Заткни пельку! — гримнув О’Доннелл.
— А, розтуди тебе! — відгукнулася вона й захихотіла.
— Хай тобі чорт, Кларіс, скільки разів я казав тобі не лихословити в моєму барі! Казав же…
— Ой, годі, неси краще пива.
— Терпіти не можу цих двох старих сучок, — тихо пробурчав О’Доннелл до Джонні. — Ото дві лахудри проспиртовані. Цілу вічність тут очі муляють, і я не здивуюсь, як вони й мене переживуть. Отаке казна-що в світі діється.
— Еге ж, ваша правда.
— Вибачайте, я хутко обернуся. Взагалі-то в мене є помічниця, але взимку вона приходить тільки в п’ятницю й суботу.
О’Доннелл націдив дві великі склянки пива й відніс до столика. Він щось сказав тим двом шльондрам, і Кларіс знову випалила своє «Розтуди тебе!» й захихотіла. У пивниці витали тіні минулого. Крутилася заїжджена платівка, і крізь її тріск пробивався голос Теммі Вайнетт. Радіатори опалення виповнювали приміщення задушним теплом, а знадвору по шибках сухо шаруділа снігова крупа. Джонні потер скроні. Він уже не раз бував у цьому барі — тільки в інших таких самих містечках. Боліла голова. Потискаючи руку О’Доннелла, він дізнався, що той має здоровенного старого пса, якогось мішанця, навченого за командою накидатися на людину. І власник бару тільки про те й мріє, щоб якось уночі до нього в дім заліз злодій і він зміг на законних підставах нацькувати на нього свого звірюгу, — тоді в світі стане менше бодай на одного клятого збоченця-хіпаря.
Голова боліла страшенно.
Повернувся О’Доннелл, витираючи руки об фартух. Теммі Вайнетт закінчила свою пісню, і в барі залунав голос Реда Совайна.
— Ще раз дякую за частування, — сказав О’Доннелл, наливаючи дві склянки пива.
— Нема за що, — озвався Джонні, й далі роздивляючись газетну вирізку. — Минулої суботи — Куртерс-Нотч, а цієї має бути Джексон. Ніколи не чув про таке. Щось невеличке, еге?
— Зовсім маленьке містечко, — підтвердив О’Доннелл. — Був лижний курорт, але прогорів. Багато людей лишилося без роботи. Ще там переробляють деревину, тримають сякі-такі ферми. Але йому, прости Господи, і в ту діру треба. Балакає з ними. Вислуховує їхню жіноту. А ви самі звідки з Мену, Джонні?
— З Льюїстона, — збрехав Джонні.
В газеті було написано, що Грег Стілсон зустрінеться з усіма охочими в місцевій громадській залі.
— Чи не на лижах кататися приїхали, га?
— Ні, я не так давно пошкодив ногу. Які там тепер лижі. А тут я проїздом. Дякую, що показали. — Джонні віддав вирізку. — Дуже цікаво.
О’Доннелл дбайливо поклав її до інших паперів. Ото й усе, що було в нього за душею: порожній бар, удома пес, навчений накидатися на людей, та ще Грег Стілсон. Грег, що колись побував у його пивниці.
Зненацька Джонні захотілося цю ж мить умерти. Коли його особливий хист — це дар божий, тоді бог просто небезпечний безумець, якого слід зупинити. Якщо бог хоче смерті Грега Стілсона, то чом не задушив його пуповиною ще при народженні? Чом не зробив так, щоб він удавився шматком м’яса? Не вбив його електричним струмом, коли той настроював радіоприймача? Не втопив у плавальному басейні? Чом скинув цю брудну роботу на Джонні Сміта? Наче рятувати світ — то не його божий обов’язок, хай це роблять екстрасенси, хай викручуються як знають. І раптом Джонні вирішив, що залишить Грега Стілсона жити й тим плюне богові межи очі.
— Вам як, Джонні, нічого? — спитав О’Доннелл.
— Що?… А-а, та ні, все гаразд.
— А то ви якось дивно змінилися на виду.
Чак Четсворт сказав тоді: «Я вбив би його. Бо якби не вбив, то мене б аж довіку переслідували ті мільйони людей, яких він винищив».
— Мабуть, заблукав десь думкою, — відповів Джонні. — Хочу вам сказати, що мені було дуже приємно випити з вами.
— Так само й мені з вами, — сказав О’Доннелл, видимо потішений. — Більше б таких людей до нас заїжджало. А то, знаєте, сунуть без зупинки на ті лижні курорти. В модні місця. От куди гроші плавом пливуть. Якби я знав, що заїжджатимуть і до мене, зробив би тут усе їм до вподоби. Ну, знаєте, плакати з краєвидами Швейцарії і Колорадо. Камін. Заправив би автомат платівками з рок-н-ролом замість цього лайна. Та я б… я б, знаєте, з якою охотою… — Він здвигнув плечима. — Чорт мене бери, я ж не гірший за інших.
