Потойбiчне - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации txt) 📗
Якось увечері побачив хлопця на дорозі. Зупинив його, розказав про упиря і просив ночами не йти через міст. Той відповів, що не боїться. Але Іван наповідав, що це не якийсь жарт, бо прийшов час, коли упир стає дуже сильним. Тоді очі хлопця усміхнулися і він, пообіцявши, що буде обережним, подав старому руку… А все-таки своєї обіцянки потому не додержував. Може, не міг?.. Тоді це – найстрашніше!.. Іван цілком увірував, що упир під час грози зловить юнака. Почав боятися за нього. Щохвилі ночами йому уявлялося, що упир чатує вже на хлопця. Часто навіть наслухав. Посипав міст зіллям, але віра в те, що упир обов'язково уб'є свою жертву – золотоволосого Маринчиного хлопця – росла в ньому все більше і більше…
Тепер стояв на мості й вижидав. Негода не втихала. А північ наближалася, як невидима зла сила, як за кимось… Ось-ось з'явиться перед ним упир… Або звільнить від нього міст, або сам загине!.. Або…
Як завжди в таких випадках, первісні інстинкти оживали і готували тіло до стрибка. Іван звик не боятися і рівночасно вірити у те, що його очі не бачили…
І нараз він відчув, що на мості щось заворушилося. Іде собі поволі, нечутно, крок за кроком, нібито шукає. Іде, як сліпець, що попав на підвищення і боїться упасти у прірву. Іван ще більш напружено наслуховує, і враз перевіряє, чи все є при нім: у нього зілля в мішку, на шиї відчуває мотузок, на якому той мішок звисає, напоготові ніж зі старої коси, точений у моху… А перед ним щось уже чорніється, начеб людська постать, та рухається цапки в напрямі до нього… Шастання ніг по дошках моста стає цілком виразним, здається, навіть чути глибоке дихання…
Ось вона, вирішальна хвилина!
Скочив на середину мосту, щоб не бути близько до перила і не впасти за першим ударом у глибоку воду.
Іван виймає ніж і, щоб не упустити ні одної зручної хвилини, – кидається на того… Але дві довгі руки схопили за плече і давлять униз. Давлять щосили, переможно. Іван не дається… Тоді беруться хрещака, тягаються по мосту і падуть. Іван відчуває, що впав на темну постать, яка ричить і стогне, ніби вже конає. Раптом вона метнула собою аж на край моста, говорить людським голосом – його проклинає. Потім, важко б'ючись у конвульсіях, спотикається і падає в розводнілу річку…
Нечистий пропав!
Іван іде додому, але неспокійний. Ще ніколи не бачив таке, щоб дух напав на нього у людському тілі. Завжди це був вітер або щось невидиме, із чим він боровся по-своєму – зіллям, заклинаннями. Ножа брав із собою лише для оборони… А ось тепер нечистий дух піднявся на нього у живому тілі. О, диво, що він лишився у живих!.. Упирі.. Упир!.. А взяв собі подобу сліпого жебрака, який не знає, коли ніч і день, і, як натрапить десь на міст, то, боячись упасти у воду, переповзає на руках і ногах.
«Хитра нечиста сила, – думає Іван, – так мене хотіла обманути! Але…»
І з гордістю, що виконав велике й страшне діло, він широко ступає по обочині розгрузлої дороги. Потім повертає на стежину в напрямі хатини, де живе вдовиця з дочкою Маринкою. Прийде, постукає у шибку, збудить їх, – уявляє собі, - попросить води і сяде спочити. Тоді розкаже їм усе… О, як вони здивуються… як побожно будуть дивитися на нього!.. Що подумають собі?
Але в хаті світиться. Він підходить до вікна і заглядає до світлиці. Бачить, сидить Маринка, а біля неї – той юнак. Іван припав до вікна так, що застелив собою цілу раму… Маринка скрикує і з ляку кидається до хлопця, а той притискає її до себе, гладить…
Іван рушає додому, думаючи собі: «Я його спас… Якби не вбив упиря, він би до рана не жив!» Але на душі в нього чомусь боляче. Заспокоює себе: «Най діти любляться… Спокійно…» Нерви все ж напружені, мов якесь гілля… Він не засне цієї ночі – то й не ляже спати…
Сів знову до печі, сушить мокрий одяг. А в уяві бачить красуню Маринку, бачить юнака… А надворі далі шаленіє буря, та вогник у пічці миготить спокійно і безжурно. Що йому буря, що йому негода!
Другого дня на березі річки знайшли труп сліпого жебрака, викинутий хвилею. Сліди крови на мості свідчили про те, що смерть була насильною і сталася там…
Івана за вбивство, зв'язане з забобонами, засудили на п'ятнадцять років… Значить, для нього – довічно… Але він далі вірить, що вбив упиря і врятував село, зберіг щастя Маринки…
В мочарах
Залізнична будка № 5 самітна і віддалена. Навколо жодної душі – тільки тори й гори, а на цій запрудженій горами долині – ще й мочари з густими водяними травами, багнисті й смердючі. Удень, здається, їх не видно, але, коли заходить сонце і зупиняє зір на тих на болотах, вони стають помітними і, немов живими: виблискують на сонці своїм мідяним тілом, покритим лускою допотопного світу, й тяжко дихають. Так, багнища улітку живуть і мають у собі таємничу силу, плекають цілий темний світ, який виривається иноді на поверхню і творить людям зло. Втілюючись у велику тишу, той світ обвиває людину поволі, висмоктує з неї життя, і внаслідок цього можна втратити над собою владу.
Лише одна дорога – залізниця – веде через мочари… Тут завжди лежить повне й важке безгоміння, яке порушується тільки стукотом поїздів – швидкого, простого чи вантажного, – що пробігають колією. Хіба що простий потяг – і то зрідка – зупинявся, було, на хвилину, а тепер і він мчить мимо, зникає вдалині…
Залізнична будка нічим не примітна, як і сам сторож Павло Сим – сорокалітній чоловік із задуманим, лагідним обличчям, очі якого дивляться з безнадійним виразом. Щоранку він бере свої кліщі, молоток та лопату, перевіряє лінію. До полудня одну колію, а по полудню другу. Робота неважка – проста, але сувора, бо вимагає точності, мусить усе виконувати справно.
До цього Павло Сим працював на станції в селі. Там померла жінка та й синок. Він тяжко пережив утрату родини. Потім біль ущух, начебто обріс шкаралупою… Павло навіть зрадів, що його перевели у пущу, далеко від людей. Та все-таки самотність гнітила. Спочатку його тут займали поїзди. Завжди щось цікавого майне у вагонному вікні: чи хтось подивиться на нього, чи вигляне майже знайоме обличчя, примітить чиюсь усмішку або турботлива рука кине йому ґазету. Потім усе це стало звичайним, буденним і теж нецікавим. Нескінченна, як нудьга, сама залізниця, одні й ті ж поїзди…
Почав часто впадати в зажуру. Бувало, йде по колії і думає, думає… Розглядає у думках кожну згадану особу, кожну подію. Руки собі працюють, а думки літають десь по світу. Протягом двох років мало кого бачив зі своїх знайомих, мало з ким і розмовляв. Городчик – єдине його господарство – давав щось для прожиття, а решту привозили з міста…
І ось раптом минулого тижня, коли він проходив залізницею, у лісі майнула постать на коні. Сів собі на шпали і чекав з надією, що, може, хтось підійде до нього, та ніхто уже не з'являвся. Потім десь у лісі зірвалися постріли, і знову все замовкло…
Подався туди. Неподалік від місця, на якому начеб видів вершника, на сухому дереві помітив великого пораненого пугача. Підійшов до птаха крадучись, спіймав його і поніс до своєї будки.
Пугач одужав, і вже звик до господаря – завжди уранці прилітав до будки, а Павло впускав його на під*. Та з якогось часу птах рідше і рідше з'являвся біля будки, і години знову тягнулися для сторожа одноманітним ланцюгом – і не було їм ні початку, ні кінця. У нього навіть почала боліти голова. Відчував тупий і важкий біль, як від удару обухом.
Недавно зібрався попрацювати в городчику, коли на двоколісці примчав контролер. Павло з радістю – як до жаданої людини, й зі страхом – як до начальника, вибіг йому назустріч… Та вигляд контролера був дуже заклопотаний. Він не привітався. Уп'яв у Сима очі та мовчав. Потім тихо, ніби співчутливо, пояснив:
– Погано, добрий чоловіче! Треба буде вночі перед поїздом теж оглядати колію. Ходять по ній нерозумні люди, відкручують для себе ґвинти, велике нещастя можуть заподіяти.
Він пояснював, що треба робити, і додав розпорядження на випадок якоїсь пригоди. Між иньшим, наказав носити із собою сірники й ліхтар. Така постанова їхньої дирекції. Нарешті заспокоїв: він і всі начальники, знаючи Павла, сподіваються, що це розпорядження буде виконане так, як годиться. Добре було би, правда, мати зброю, та поки що хай обходиться без неї…
