Потойбiчне - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации txt) 📗
– Якби не твоя поміч, то я отсе лежав би трупом, – сказав він до Волтера. – Занесім цю потвору до моєї кімнати.
Взяли Артура і знесли надолину, де ще ліпше зв'язали, і Ґустав оповів Волтерови про все, що бачив і пережив. Рішили, що Волтер лишиться стерегти Артура, а Ґустав поїде до старости за поміччю. Та вперед пішли до кімнати, де знаходилася Марія Росінська, і забрали її, запевняючи, що їй уже не грозить небезпека і вона лишилась під охороною Волтера. А Ґустав, відчинивши вікно, дістався на подвір'я, переліз через мур при помочі шнура і за годину був у домі старости, котрому оповів про всі події.
Зараз же вирушив відділ сторожі, двох жовнірів передістались через мур на подвір'я, розбудили фірмана Андрія в його комірці біля брами, взяли в нього ключі, відчинили браму і увійшли до замку, де арештували Лєопольда і кухарку Марію, а за півгодини жовніри привели коршмаря Гершка.
Артур, очунявши і побачивши, що усі його страшні вчинки відкриті, встиг піднести до уст перстень, відкрити його і випити сильну отруту. За пару хвилин на долівці лежав його труп.
Лєопольда, Андрія, Марію і Гершка, котрі призналися до всього, забрали до в'язниці, а Марію Росінську відвезли до її родичів. Ґустав поховав родичів в парку; там же недалеко їх могили зложили кости невинних жертв, а труп Артура Розена вивезли в ліс і там закопали. Умебльовання замку Ґустав продав дооколичним дідичам і, лишивши замок пусткою, від'їхав з Волтером до Гельсінгфорсу.
Проминуло багато літ, і з замку лишились одні лише руїни, над котрими в непогоду вітер заводить стоголосами і, неначе оповідає про страшні, криваві події, які творились колись в страшнім замку.
Федір Потушняк
Народився 27.02.1910 р. в с. Осій біля Іршави на Закарпатті. Закінчив філософський факультет Празького університету, потім учителював. Захопившись археологією та етнографією, написав чимало розвідок з мітольогії. По війні викладав в Ужгородському університеті.
Перші поезії публікував у 1920-их роках у місцевій пресі. З 1934 р. по 1944 р. видав десять збірок віршів та віршованих драм, а також три збірки прози. Після війни опублікував ще кілька книг, куди увійшли твори, написані раніше.
Помер 11.02.1960 р.
Відібрані оповідання написані в другій половині 1930-тих років, опубліковані у наш час.
Капелюх із зеленим пером
Я провадив археольоґічні розкопки в одній надзвичайно цікавій околиці. У долині замикав село могутній, мов умисне кинутий сюди, півкруг височини – жовтий, рінистий, тут-там порослий лісом… Село невеличке, всього пару десятків хатин і майже всі криті черепицею. Здавалося, що в ньому живуть самі жінки – чоловіки від'їздили десь на заробітки і поверталися додому тільки під весну, коли їх чекало ярювання.
Був пізній, грудневий час. На холоднім, вічно чорнім небі висіли хмурі хмари. Не видно було, де вони кінчаються і де починаються… Дрібний дощ постійно мочив землю. А втім, я люблю пізньоосінні дні. Снігів ще нема… Навколо понурий, голий краєвид, просякнутий якоюсь глибокою задумою, таємничістю буття…
Розкопували пам'ятники кам'яного віку. Я захопився й не кидав роботи, незважаючи на непривітний день.
В такий час проводити розкопки навіть вигідно. Поля голі, вільні. Та й земля м'яка, відповідна для такої праці. Навіть – прохолодно…
Я жив у селі, в невеличкому старовинному домку. Перекази свідчили, що він залишився з глибокої пори – ще від панщини.
Місцевих селян знав скоро майже всіх. Скажу, що до мене ставилися добре від самого початку… Були це молоді, вродливі жінки, старі люди, діти й кілька чоловіків, що ще лишилися в селі. Вони мене вважали паном, але добрим, який їх не скривдить… Я скоро звик до їх обставин і чувся, як дома, притримуючись правил взаємної поваги і пристойности… Любили мене? Або ж я був цікавий лиш тим, що мало мене знали? Ні, це була чесна, природна, щира дружба. Ми не проходили ніколи мимо одне одного, аби про щось не заговорити, не пожартувати. Я був щасливий ними, вони мною…
Одного разу, коли ми копали на самому версі (а помагали мені двоє хлопців і один дід), натрапили на дубову дошку. У моїх робітників цікавість розгорілася. Думаючи, що це знайшли скарб, пустилися так пильно до праці, що за якусь хвилину перед нами виявилася обтесана на чотири боки дубова колода. Відділивши глину, ми побачили, що колода не проста, бо на вершку до неї великими цвяхами прибита товста дошка. З яким нетерпінням кинулися мої робітники зривати вершок! Не зупиняли їх жодні накази, ніякі прохання. Верхня дошка швидко злетіла на землю. Але коли ми глянули до середини колоди, то застигли з дива: там лежав лише кістяк з колодкою на устах… І на ногах були колодки… Ми їх зняли як цінний предмет, який не зустрічається навіть у музеях. Я зробив антропольоґічні виміри та ще иньше, що було цікавим для науки. Потім наказав закрити деревище й закидати глиною.
– Перо треба було в нього взяти, – мовив більший парубок.
Мене здивувало:
– Я ніякого пера там не видів…
Молодий почав, було, доводити, але дід його зацитькав і щось пригрозив пошепки…
Другого дня нам дуже пощастило: натрапили на низку речей великої наукової цінности. Про деревище я й забув.
Вечір настав похмурий, аж чорний. Накрапував дощ. Я відпустив робітників. Відтак через поточину й кущі повертав додому сам.
Переді мною ще одна поточина – в селі… Вчора я міг її перескочити, а сьогодні вода піднялася, і перейти нелегко. Вирішив, що треба положити лавку. І подався через сад до ближчої хати. Став до вікна, постукав. Ніби не почули. Постукав у двері.
Раптом у хаті закричала жінка – перелякано, з плачем. Я відскочив від дверей і побіг уздовж води, шукаючи те місце, де б перескочити яругу. Переходу ніде не було. Розглянувся по селу. Не світилося у жодному вікні.
– Що це? – запитав я сам себе. – Ніколи так скоро не лягали спати…
Неприємне почуття, яке я відчув, ніби підганяло. Вліз у воду, вибрався на протилежний берег і пішов угору між горіхів.
Біля свого будиночка я побачив дівчину, що прислужувала в мене. Вона дуже зраділа, побачивши, що вже йду подвір'ям. Та коли ми увійшли до хати, в очах дівчини я помітив сльози. Нараз питаю, чому плаче. Та не відповідає – відвертається.
Не встиг я роздягнутися, як у дверях став знайомий Юра – молодий сусід із-за потоку. Очі мав настрашені, лице змучене, бліде…
– Що сталося? – запитую його.
Теж нічого не хотів казати – сів на лаву і мовчав. Довго так сидів. Потім знявся вітер. Юра побажав мені спокійної ночі й поспішив додому. Я в тому не бачив ніякого дива, бо тут такий звичай, що можна просто увійти до чужої хати і, не кажучи ні слова, сісти та сидіти. Гніватися за це ніхто не сміє…
Невдовзі після Юри навідався старший чоловік. То був Іван, що вмів ворожити. Лице у нього виглядало инакше, ніж звичайно. Він був насторожений, сумний. Я такими звик бачити селян, коли в їхньому домі ставалося нещастя…
– Ви чули? – почав дід, запалюючи люльку. – Ви чули новину?.. – І після того розповів таке, що я аж ніяк не сподівався чути…
В Юри, який тут щойно був, жінка вночі почала кричати. Він піднявся і запалив світло. Бачить, його Поланя лежить на ліжку змучена, напівнепритомна. Дає їй води. Вона опам'яталася. Встала й розповідає… Прийшов до неї уві сні якийсь молодий пан із зеленим пером за клебанею*. Став і дивиться. Потім засміявся, взяв її за руки, обнімає… Вона кричить, рветься, але не може вирватися. Зі страху пробудилася, але їй досі страшно. Чоловік потішає, що то – просто сон. Але вона тремтить: ні, то був нечистий! Чого хотів від неї, того і домігся… Тільки вони загасили світло і трохи заснули, як крізь сон почувся шум… Хата задрижала у своїх основах, а надворі гуло таке, як буря. Юра начебто хотів відчинити двері, але його так страшно ударило вітром, що полетів під ліжко, де й докочував. Уранці встав і пішов до стайні глянути на худобу. Корови були відв'язані й зі страху стояли у яслах передніми ногами…
