ЩО БУЛО ПОТІМ - Смолич Юрий Корнеевич (книги бесплатно TXT) 📗

Вони пройшли коридор і зайшли до професорового кабінету. Назустріч їм з-за столу підвівся доктор Івановський.

— А, доктор! Ви вже тут? Чудово! — скрикнув професор. — Значить, усі в зборі! А де ж ваш студент? Ага, ось і він. Що це ви такий сумний, колего?

Коломієць промимрив щось невиразне. Професор, проте, і не чекав на його відповідь. Він вийняв годинника.

— О! чудово! Я маю аж півгодини! Розповідайте, товаришко. Сідайте, товариші.

В кабінеті були, крім професора, доктор Івановський, Сахно, Коломієць, Думбадзе і двоє-троє професорових асистентів. Усі посідали.

— Нехай принесуть чай! — наказав професор. — Розповідайте!

Сахно підвелася. Вона дуже хвилювалася.

— Мені здається, — сказала вона, — нехай би розповів доктор Івановський. Я профан у справах анатомії і можу говорити не до діла. А доктор Івановський бачив усе до кінця, і мені здається…

— Пробачте, — перепинив її доктор Івановський. — Але ж це я бачив тільки сам. Професор бачив тільки…

— Чудово! — скрикнув професор. — Я мушу побачити все!

— Я раджу з цього й почати, — запропонував доктор Івановський. — Продемонструйте професорові вашого третього приятеля.

— Тоді я мушу принести мій апарат. Я залишила його в швейцара. — Сахно побігла по сходах до швейцарської.

— Тільки швидше, будь ласка! — гукнув їй навздогін професор. — Я починаю думати, що ми почуємо зараз щось інтересне. Послухайте, колего, — звернувся він до Коломійця. — Тим часом ви могли б дати нам деякі інформації. Та що з вами справді таке? Ви сидите, як осіння муха? Ви захворіли?

Це було зовсім несподівано, і Коломієць розгубився, йому на допомогу прийшов Думбадзе.

— Це ви засмутили його, професоре. Товариш страшенно мріяв зайти до трансплантаційного відділу і подивитися експерименти з пересадкою органів. А ви не зайшли до цього відділу під час обходу.

— Ось воно що? Не сумуйте, хлопче, нічого надзвичайного там нема. Та й для чого вам заходити до трансплантаційного відділу, коли от вам живий експонат!

Він вказав на чоловіка, що приніс на таці склянки з чаєм і розставляв їх на столі. Це був той самий чудний старий сторож. Жива потвора на хитких ногах, з сухим плечем і порубаним обличчям. Таке обличчя мало б бути у дуелянта після двадцятого герцю за рицарську честь, дворянський гонор і даму серця.

— Цей чоловік вилежав три роки в трансплантаційному відділі! — поінформував професор.

Коломієць поглянув услід чудному сторожеві, що, розставивши склянки, вийшов із кабінету.

— Йому зроблено пересадку? — наважився він перепитати у професора.

— Пересадку? Чорт забирай! Пересадки, хочете ви сказати! Це не людина, а цілий сад! — зареготав професор. — Я б навіть сказав, що це не людина, а кілька людей. Ми довго не знали, під яким прізвищем виписати його з клініки. Він міг би мати їх кілька. В усякому разі, він — це принаймні він та його молодший брат.

— Я не розумію…

Професор застукав по столі, закликаючи до тиші. До кабінету повернулася Сахно. В руках вона тримала відомий уже нам і докторові Івановському чемоданчик з таємничою машинкою всередині.

— Ну, прошу уваги, товариші! — загукав професор. — Послухаймо, що скаже нам товаришка, і погляньмо, що вона нам покаже.

Сахно поставила й розкрила чемоданчик.

— Дозволите? — поглянула вона на професора.

— Так. Дозволяю! — розсердився професор. — І, будь ласка, швидше. Ми тратимо чорт зна скільки часу!

Проте поки Сахно наладнає свій апарат, ми заберемо в професора ще трохи часу й розповімо читачеві про чудного сторожа, щоб із цим уже покінчити.

Років кілька тому трапилась під містом велика залізнична катастрофа. Багато було понівечених і поранених. Операторам головного інституту експериментальної хірургії було багато роботи. Вони різали, відтинали, зашивали і прирощували людські м’язи, нерви, судини та кістки. Живого матеріалу довкола не бракувало. Особливо чимало нагод для найсміливіших операцій припало на долю трансплантаційного відділу. Нещастя теж треба було скористати й здійснити завдяки йому кілька експериментів надзвичайної наукової ваги. В результаті наука пересадки органів збагатилася багатьма новими досягненнями, і не один із страшно покалічених, безнадійно поранених був несподівано повернений до життя.

Між іншими понівеченими швидка допомога приставила до інституту двох братів. Один був пошматований, майже роздертий на шматки. Але головні органи зазнали невеликих ран, і він ще жив. Другий був зовсім цілий, непокалічений, але мав одним одну різану рану в артерії і дорогою до інституту вмер, його привезли ще теплим, але вже безповоротно мертвим.

Професор Трембовський поглянув на обох. Старший брат був ще живий, але руки й ноги у нього були потрощені, обличчя було розчавлене й подерте. В молодшого були і руки, і ноги, обличчя також зосталось непопсоване.

Професор Трембовський роздумував лише кілька хвилин. Він розпластав обох братів на операційних столах. У живого старшого були розтрошені обидві ноги. Він випиляв попсовані шматки кісток і викинув їх. його помічник тим часом випиляв точнісінько такі ж шматки з ніг мертвого молодшого брата і пригнав їх до контурів ніг старшого. Аналогічне довелося зробити з правою рукою. Десять сантиметрів приліктевої кістки довелося позичити для старшого брата від мертвого молодшого. З лівою рукою роботи було куди більше. Ліва рука старшого живого брата нікуди не годилася. Кістки були розтрощені на дрібні шматки. Уся рука — це був шкіряний мішок, набитий кривавою мішанкою з дрібних кісточок, пошматованих м’язів і подертих нервів. Професор ампутував її всю. Потім він відтяв ліву руку з мертвого молодшого брата. Пильнуючи цілості, незайманості й життєпридатності кожної судини, м’яза і нерва, професор Трембовський пригнав і пришив цю руку старшому, ще живому братові. Потім він наказав асистентам перелити живому братові рештки крові з мертвого брата і пішов до інших поранених. Усе. Везіть оперованого в палату і вживіть усіх заходів, щоб жив.

Чи згадувати про те, як, користуючись з того, що хворий добре спав під наркозом, помічник професора в цей же час зробив дрібні поправки на його фізіономії — підрівняв шов довкола голови, залатав діри на щоці та підборідді, пришив пацієнтові носа, що був розчавлений.

Два роки вилежав цей, складений із двох братів і ще якогось третього дяді, чоловік у клініках інституту і виписаний був під ім’ям одного з братів. Він не був, певна річ, на всі сто процентів такий, як здорові люди. Ноги в нього погано згинались, у правій руці й на спині з’явились невралгічні болі. Ліва рука — ота братова рука — працювала і взагалі поганенько. Вона була півсуха. Щось негаразд було з живленням нервової системи. Зшивання нервів — надзвичайно важка річ, це знає кожний хірург. Скільки їх треба було зшити, коли пришивали цілу нову руку! Там, звісно, були якісь огріхи. Лівою рукою пацієнт не працював. Але сама по собі вона була жива. Хто знає, може, за якийсь час природа відновить і нормальне живлення нервів?

Професорові шкода було відпускати з-під свого нагляду такий надзвичайний експонат трансплантаційного мистецтва. Та й самому “експонатові” несила було розлучитися з лікарем, який повернув його до життя із небуття. Отож зшитого з двох братів чоловіка залишили при інституті на пенсії. Він непогано виконував нескладні функції сторожа при професоровому кабінеті і навіть маніпулянта на підготуванні трупів до секції. [4]

Шкутильгаючи, він ввійшов до кабінету з тацею. На таці він приніс свіжі склянки з чаєм та сухарі. Потім він залишив тацю з склянками і повернувся до малої операційної, до нових трупів. Він мав їх обмити і дезинфікувати.

Тим часом Сахно наладнала свій апарат. Вона влаштувалася поруч професора біля його письмового столу, ближче до штепсельної розетки, вийняла ламповий шнур, увімкнула вилку від апарата, і мотор загув. Сахно натиснула клавіш, він м’яко віддзвонив, і в одному з віконець апарата спалахнула мікроскопічна синя лампочка.