Мертва зона - Кінг Стівен (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
Очі його зробилися гострі, як леза, і він суворо дивився на Бейса.
— Ну гаразд, усе, — згідливо мовив той.
— А втім, не стану од вас приховувати, що на інших його мітингах справді траплялися нещасливі випадки, — сказав Ленкт. — У Ріджуеї побили вагітну молоду жінку, та так, що вона скинула дитину. Це сталось одразу ж після того, як група Сі-бі-ес зняла виступ Стілсона. Жінка не могла сказати, хто на неї напав, але ми схильні думати, що то був хтось із Стілсонових мотоциклістів. А місяць тому розбили голову чотирнадцятирічному хлопцеві. У нього був пластмасовий водяний пістолет. Хлопчина теж не зміг упізнати напасника. Та водяний пістолет наводить на думку, що то просто охорона перепильнувала.
«Як невинно сказано», — подумав Джонні.
— І ви не знайшли жодного свідка?
— Жодного, хто захотів би свідчити. — Ленкт невесело посміхнувся й збив попіл з сигарети. — Він же загальний улюбленець.
Джонні пригадав молодика, що посадив собі на плечі малого сина, аби й той побачив Грега Стілсона. Е, та хто там на це зважає! Та й однаково ті цяцьки більше про людське око.
— Отож тепер сам має улюбленця і в ФБР. Ленкт знизав плечима й лагідно всміхнувся.
— Ну що я можу вам сказати? Хіба тільки те, Джонні, що для мене це діло аж ніяк не мед. А часом я просто боюся. Від того чоловіка так і струменять якісь магнетичні хвилі. Досить йому тицьнути на мене з помосту й сказати юрбі, хто я такий, як мене напевне повісять на найближчому ліхтарі.
Джонні подумав про сьогоднішню юрбу й про юну красуню, що несамовито вимахувала скибкою кавуна.
— Мабуть, ваша правда, — мовив він.
— Отож, якби ви знали що-небудь таке, що могло б стати нам у пригоді… — Ленкт подався вперед. У його усміхнених очах засвітився ледь помітний хижий вогник. — А може, ви прозирнули його як екстрасенс. Може, через те вам і памороки забило?
— Може, й так, — відказав Джонні без тіні усмішки.
— Ну?…
У Джонні майнула маячна думка розповісти йому все як є. Та він ураз одкинув її.
— Я бачив його в телерепортажі. День у мене сьогодні порівняно вільний, от я й надумав поїхати сюди та подивитись на власні очі. Певно, я тут був не єдиний приїжджий.
— Можете не сумніватися, — жваво озвався Бейс.
— Оце і все? — спитав Ленкт.
— Оце і все, — відповів Джонні і, трохи повагавшись, додав: — Ну, ще… я думаю, він переможе на виборах.
— Тут нема чого й думати, — сказав Ленкт. — Якщо тільки ми чогось про нього не розкопаємо. А тим часом я цілком згоден з містером Бейсом. Тримайтесь від Стілсона якнайдалі.
— За мене не турбуйтеся. — Джонні зібгав паперовий стаканчик і викинув його в кошик. — Приємно було поговорити з вами, панове, але мені ще їхати та й їхати до Дарема.
— А в Мен скоро повернетесь, Джонні? — недбало спитав Ленкт.
— Не знаю. — Джонні перевів погляд з підтягнутого, бездоганного Ленкта, що постукував новою сигаретою об циферблат електронного годинника, на Бейса, огрядного стомленого чолов’ягу з обличчям такси. — А як ви обидва гадаєте: він спробує пробиватися вище? Якщо потрапить, до палати представників?
— Тільки богові це відомо, — промовив Бейс і звів очі догори,
— Такі, як він, приходять і відходять, — сказав Ленкт. Його темно-карі, мало не чорні очі й далі пильно вивчали Джонні. — Вони — наче якийсь рідкісний радіоактивний елемент, що дуже швидко розпадається. У людей типу Стілсона немає твердих політичних підвалин, їхні тимчасові коаліції несталі й нетривкі. Ви бачили сьогодні той натовп? Студентів і фабричних робітників, що надсаджують горлянки за одного й того самого кандидата? Це не політика, це щось на зразок поголовного захоплення хула-хупом, єнотовими шапками, зачісками під «бітлів». Він засяде на свій термін у палаті представників і до сімдесят восьмого року їстиме тамтешні безплатні обіди, а потім усе скінчиться. Будьте певні.
Та Джонні не був певен.
Наступного дня на чолі в Джонні з лівого боку красувалася ціла гама кольорів. Темно-багровий, майже чорний синець над бровою розпливався по краях червоним, а на скроні, ближче до волосся ясніла гидка жовта пляма. Ліва повіка трохи набрякла й надавала обличчю хитрувато-злісного виразу, наче в якогось водевільного лиходія.
Він десять разів проплив туди й назад у басейні, а тоді, важко дихаючи, відкинувся у шезлонгу. Почував він себе препогано. За цілу ніч спав не більш як чотири години, та й у тому сні його мучили всякі страхіття.
— Привіт, Джонні… Як справи, друже?…
Він обернувся. То був Нго, в робочому одязі та рукавицях. Він лагідно всміхався. Позад нього стояв червоний візок із саджанцями карликових сосон, коріння яких було обгорнуте рядниною. Джоині згадав, як Нго називав ті сосонки, й сказав:
— Я бачу, ви знов будяки саджаєте? Нго зморщив носа в посмішці.
— На жаль, так. Містерові Четсворту вони до вподоби. Я кажу йому: це ж не дерева, а сміття. Таких у Новій Англії повно скрізь і всюди. Тоді він робить отак… — Обличчя Нго збіглося зморшками, і він став схожий на карикатурну потвору з нічної телевізійної програми, — …і каже: а ви знайте саджайте.
Джонні засміявся. Атож, оце і є Роджер Четсворт. Усе має бути так, як завгодно йому.
— Ну, а як вам сподобалась учорашня зустріч з кандидатом?
Нго злегенька всміхнувся.
— Дуже повчально, — сказав він. У його очах годі було щось прочитати. Може, він і не помітив барвистої прикраси над бровою в Джонні. — Так, дуже повчально, ми всі задоволені.
— От і добре.
— А ви?
— Не дуже, — сказав Джонні і обережно доторкнувсь пальцями до синця, що добре давався йому взнаки.
— Атож, погано, треба прикласти сире м’ясо, — мовив Нго, так само непроникно всміхаючись.
— А сам кандидат вам сподобався? Вам і вашому класові? Вашому польському товаришеві? Рут Чен та її сестрі?
— Коли їхали назад, ми про це не розмовляли — так попросили наші викладачі. Вони сказали нам подумати про те, що ми бачили. Я гадаю, у вівторок ми будемо писати в класі. Так, я дуже гадаю, що будемо. Класний твір.
— То що ви напишете у своєму творі?
Нго звів очі до блакитного літнього неба. Він і небо всміхались одне до одного. У чуприні Нго вже прозирали перші нитки сивини. Джонні майже нічого про нього не знав: не знав, чи був він колись одружений, чи має дітей; не знав, коли він покинув рідну країну і звідки він родом — із Сайгона чи з котроїсь сільської провінції. Не мав і найменшого уявлення про політичні погляди Нго.
— Ми балакали про гру в усміхненого тигра, — сказав Нго. — Ви пам’ятаєте?
— Так, — відповів Джонні.
— Я розкажу вам про справжнього тигра. Коли я був хлопчиком, у нашій окрузі з’явився лихий тигр. То був Le manger d’homme — тигр-людожер. Він нападав на дітей і старих жінок, бо тоді була війна і чоловіків у селищі не залишилось. Не та війна, що оце недавно, а друга світова. Тигрові смакувало людське м’ясо. А хто міг убити такого страшного звіра в убогому селищі, де наймолодший чоловік був шістдесятирічний та ще й однорукий, а найстаршому хлопцеві, це мені, тільки-но минуло сім? Та ось одного дня того тигра знайшли в ямі, куди поклали на принаду труп жінки. Це жахливо — зробити принадою людську істоту, створену за подобою божою, але ще жахливіше нічого не робити, коли лютий звір пожирає малих дітей. І я розкажу в своєму творі, що, коли ми знайшли того тигра, він був ще живий. Гострий кіл, що стирчав у ямі, пропоров йому черево, але він ще жив. Ми забили його на смерть мотиками й дубцями. Били всі — старі діди, жінки, малеча, — хоч деякі дітлахи так боялися, що аж пообпудились. Тигр упав у яму, і ми забили його на смерть своїми мотиками, бо чоловіки з нашого селища пішли на війну з японцями. Я думаю, ваш Стілсон схожий на того лихого тигра, якому так смакувало людське м’ясо. Я думаю, й на нього треба викопати пастку, щоб він туди попався. А якщо залишиться живий, треба буде бити його до смерті.
І він лагідно всміхнувся до Джонні під ясним літнім сонцем.
