Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич (серии книг читать бесплатно .TXT) 📗

Перед дверима місіс Ліліан Альберт Сю спинився. Тут, за поворотом коридора, були сутінки, і серце Альбертові Сю колотилося спокійніше: сутінки заспокоювали його. Озирнувшись ще раз, як недійшлий злочинець, він нахилився до землі й тихо просунув свою записку під двері у вузьку щілину. Потім Альбіт Сю зірвався і, як меткий хлопець, майнув коридором до себе. Він гучно грюкнув дверима й нарешті спокійно передихнув.

Готель спав. Спали 3 сер О, посапуючи й тихо мріючи про могутність Британської імперії. Спав Нен-Сагор, щасливий опинитися знову на батьківщині. Спали Думбадзе з Коломійцем, трохи непокоячись у сні недозволеним своїм вчинком. Спала вже й місіс Ліліан, утомившись після своєї прогулянки розбурканим містом.

Не спав тільки Альберт Сю. Він знову сів до своєї машинки й стукав, стукав на ній — очевидно, марудну кореспонденцію своїх трьох патронів.

Завтра військовий аероплан має перенести його, старого клерка Королівського медичного товариства, разом з усіма через всю Індію, навскоси через усю країну розбурканого народу. Лани і згір’я простилатимуться під його ногами, міста й селища поставатимуть з-за обріїв. 319 046 580 чоловік населення п’ятнадцяти англійських провінцій та п’ятисот шістдесяти двох тубільних держав, можливо, зведуть голови догори й проводитимуть поглядом його аероплан.

Альберт Сю зітхнув і заснув.

…А літак лине й лине на північ — через Бомбей, Хандеш, Гунджбрат, через Раджпутан, через Тар, через цілий Пенджаб, минає бурхливу революційну столицю північного Пенджабу — на червону дошку революції вписаний Пешавар, — минає, бо боїться, і все лине туди, до’військового аеродрому в цьому обивательсько-незначному містечку Мардан, але такому важливому для англійського мілітаризму тут, на самісінькому кордоні привабного англійському окові Афганістану, всього за якихось сто кілометрів від куди важливіших територій — від південних кордонів радянських земель…

Літак минає простори розбурканої революцією країни, лине в тихий оазис індійського знахаря, що обіцяє світові оновлений світ, він бачить уже широкий плац Марданського аеродрому — широкий озброєний плац, майбутню базу повітряно-військових операцій англійського мілітаризму в його вимріяному імперіалістичному наскокові на Країну Рад.

Пильнуй, Індіє! Радянський Союзе, будь напоготові!

Нарешті авто рушило. 3 сер О замотали свої шарфи.

Марданський аеродром лишився позаду. Позаду лишилися й військові казарми, позаду лишилися й нужденні халупки кашмірських вівчарів. Автобус з Нурі не був прудкий, але двадцять кілометрів на годину не були й для нього рекордом.

— Чи далеко нам їхати машиною? — поцікавився сер Овен Прайс.

— О ні, сер, тільки тридцять кілометрів, — відповів Яма.

Індієць Яма зустрів подорожніх разом із цією машиною, призначеною перевозити від урядової автостанції Мардан до Нурі хворих до Нен-Сагорового санаторію. Поява Ями біля авто дещо злякала першої хвилини сера Прайса і його товаришів. Яма, всупереч пересічному індійському типові, був рідкісний велетень, мало не два метри на зріст, його смугляста, майже чорна шкіра якнайбільше пасувала до таких могутніх форм. Високий, стрункий і молодий, він стояв біля авто, як символ могутності країни, як емблема її потенціальних здатностей.

Тепер у машині, зайнявши місце за шофером, він заслоняв подорожнім цілий світ своєю широкою спиною. Це знову було як символ: індійська спина застувала очі англійським мілордам.

— Мій найперший асистент, — представив Яму Нен-Сагор.

— Тридцять кілометрів? — злякалися всі троє ескулапів. — І ви кажете, що недалеко!

— Я так гадав, — посміхнувся темношкірий велетень, — ми тут звикли не зважати на таку відстань, як десяток кілометрів.

— Майте на увазі,— Є додав Нен-Сагор, — що ми маємо їхати зовсім дикою країною: від Мардана до Нурі немає й одного населеного пункту, тільки дикі чагарники, скелі та табуни диких сарн.

Сер Освальд Кеммері сполохано заметушився:

— Але тут безпечно? Ми не потрапимо на цих… на бандитів?

Яма весело посміхнувся:

— О сер, що ж їм тут робити? Ці, як ви кажете, бандити, є там, де є з ким воювати. А тут англійців не густо, отже й… бандитів тут нема. Ці тридцять кілометрів абсолютна пустеля, а далі вже починаються нурійські заселення.

— В Нурі багато живе людей? — поцікавився Думбадзе.

— Постійних жителів до півтисячі та ще хворих з триста чоловік.

Авто в’їхало в чагарники. Рівнина кінчалася. Чимраз частіше траплялися піщані пагорби та уламки каміння. На півночі силуети гір наблизилися й змінили колір — з синьо-білих вони стали сірі й жовтуваті. Дорога пішла поволі вгору. Більші чи менші дюни то там, то тут перетинали путь і примушували дорогу звертати й в’юнитися. Дюни стояли голі й похмурі, тільки південні схили їх поросли рідко колючками і реп’яхами.

3 сер О боязко поглядали на сторони. Їм уже уявлялося, що з-за кожної чергової дюни має вискочити повстанський загін.

— Нам треба перевалити через це гірське пасмо, — .сказав Яма до Коломійця. — Ви бачите отой масив, такий подібний контурами до шолома англійського солдата?

— Отой, що здіймається над усі? Отой найвищий?

— Так. Він стоїть позад усього пасма, ми дістанемось до нього ущелиною. В його короні, в гірській полонині, і залягає Нурі.

— Всередині гори?

— Приблизно. Це старий кратер, погаслий ще не за нашої ери.

Що ближче до гір, то дужчав вітер, здіймаючи великі хмари пороху з дороги. Але дюни стояли непорушні й не курили піском.

— Ці дюни вже мертві,— Є пояснив Яма, — треба великого урагану, щоб зрушити їх з місця. Реп’яхи вже скріпили їхні основи. Дощі й вітри зцементували їх.

Але тепер на зміну дюнам все більше траплялося каміння й порепані, розвалені скелі. Чагарники й ті рідшали.

Пейзаж був похмурий, дикий і холодний. Спека не зогрівала його. Подорожні, нові в цих краях, сумно уявляли собі мету своєї подорожі: це мала бути маловтішна країна — гола під сонцем і вітром долина, задушливий аул, спечене сонцем дике міжгір’я.

Вони не наважувалися вголос висловлювати свої міркування й готувалися до найгіршого. Нен-Сагор і місіс Ліліан мовчали. Нен-Сагор із задоволенням поглядав навкруги, його око раділо із знайомих краєвидів, з рідних пейзажів.

На десятому кілометрі, відзначеному невеличкою придорожньою казармою, з якої назустріч весело вибігло двоє дітей і двоє псів, машина, не спиняючись, повернула праворуч і зразу пішла прикрим узвозом угору. Діти махали навздогін якимсь дрантям. Пси не гавкали й привітно крутили хвостами.

— Це наш дорожній пост, — пояснив знову Яма. — Через кожні десять кілометрів стоять наші дорожні пости. В них про всяк випадок є запаси газоліну ^[46] й найперше приладдя для ремонту. В кожній казармі живе один сторож і двоє робітників, що повинні доглядати за справністю шляху.

Пейзаж тим часом змінився. Він став ще похмуріший і дикіший. Дорога йшла вгору вузькою ущелиною серед голих скель. По обидва боки здіймалися стрімкі кряжі з суцільного граніту, з їх верховин коли-не-коли з голосним клекотом злітала чорна тінь гірського орла. Сонце майже не сягало сюди, і в тіснині стояла важка задуха, якої не міг перемогти й швидкий рух. Ніде й близько не було слідів води.

— Не хотів би я тут жити, — щиро признався Коломієць. — Ці сухі скелі навівають на мене смуток і відчай.

Місіс Ліліан усміхнулася:

— О сер, що скажете ви, коли приїдете до Нурі!

— Можу собі уявити, — пробурмотів Коломієць. — На щастя, я їду туди ненадовго.

На двадцятому кілометрі, перед другою придорожньою казармою, ущелина раптом поширилася, вибігла на гірське плато, несподівано густо поросле високою травою. В різних його кінцях невеличкими табунцями паслися якісь тварини.

— Невже корови? — здивувався Думбадзе.