Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич (серии книг читать бесплатно .TXT) 📗

Особливо вражені були самі члени ревізійної комісії — сер Овен Прайс, терапевт, сер Освальд Кеммері, хірург, і сер Олівер Вебенс, невропатолог. Вони майже забули про присутність на цьому пароплаві їхнього колишнього колеги, а нині — майже підсудного. Щиро кажучи, в приємній подорожі вони майже забули й про саму мету цієї подорожі. Вони вже ладні були вважати її за розважальну прогулянку.

Поява Нен-Сагора в загальному залі нагадала їм про їхні відповідальні перед королівством обов’язки.

3 сер О підтяглися й надали фізіономіям соліднішого виразу. Вони навіть відсунулися від своїх дам, що в такій ситуації могли лише скомпрометувати їх, — це були співачки якоїсь мандрівної італійської капели.

Чемно й стримано відповіли вони на Нен-Сагорове привітання.

— О сер! — сказав сер Овен Прайс, аби щось сказати. — Ви вже одужали?

— Ви маєте добрий вигляд, сер, — сказав сер Освальд Кеммері.

— Та ви поправилися, сер, — сказав і сер Олівер Вебенс.

Між іншим це була таки правда. Нен-Сагор виглядав зовсім добре. Зростання відстані від острова пішло Нен-Сагорові на користь. Він просто-таки помолодшав, його високий стрункий стан випростався, плечі вже не були похилі, голова підвелася, зникла понурість, зморшки розгладилися, і на обличчі зацвів навіть здоровий рум’янець.

Одне слово, ніхто б і не. сказав, що старому лікареві вісімдесят четвертий рік! Синьйора Джульєтта, — перша співачка мандрівного італійського хору, постійна (на пароплаві) дама сера Овена Прайса, терапевта, яка колись на світанку, нишком повертаючись з Прайсової каюти, випадково бачила, як лікар Нен-Сагор у затінку палубних перекрить робив свою вранішню гімнастику в самих трусах, — голову б дала комусь зрубати, що це ще зовсім молодий і цікавий джентльмен. Вона не дала б йому тоді більше тридцяти, а тепер — у фраку — більше сорока років.

Нен-Сагор увічливо й чемно відповів на всі ці привітання й зайняв місце між Думбадзе та Коломійцем.

Це викликало ще одну сенсацію. Про те, що дійшлі журналісти помирилися із старим лікарем, знав уже весь пароплав, але ніхто й гадати не міг, що примирення було настільки глибоке. Тим паче — ця трійка розмовляла таки зовсім по-приятельському.

— Ну й пройдисвіти! — захоплено дивувалося ціле товариство.

Після обіду, коли мужчини перейшли до салону покурити й випити чорного кофе, Нен-Сагор змушений був підійти до своїх колег-контролерів. Він представив своїх супутників.

— Панове, — звернувся він до трьох набундючених ескулапів і синів Феміди заразом, — я дозволяю собі познайомити вас із цими двома джентльменами, бо далі нам доведеться подорожувати разом і, можливо, довший час разом жити й працювати у мене в Нурі. Вони також їдуть до мене в Нурі, щоб ближче обізнатися з моїми роботами.

Справді, півгодини перед тим це було вирішено.

Думбадзе і Коломієць вирішили не повертатись зразу з Бомбея назад, а ще поїхати на кілька день до Нен-Сагора в Нурі.

Висадка відбулася наполовину щасливо, наполовину — нещасливо.

Цілком щасливою була перша половина цієї докучливої процедури: сер Овен Прайс, сер Освальд Кеммері, сер Олівер Вебенс, Альберт Сю, а за ними Нен-Сагор, місіс Ліліан та Думбадзе з Коломійцем зійшли на берег і всі разом пройшли до пасажирського павільйону. Там, сівши довкола круглого столу перед сімома склянками зеленого чаю, товариство подорожніх улаштувало коротеньку нараду про способи дальшого подорожування. Вирішено було, переночувавши в готелі, вранішнім експресом рушати просто до Пешавара, а з Пешавара урядовим автотранспортом — до Мардана. В Мардані мав чекати нурійський автотранспорт, згідно з радіограмою ще з пароплава.

Поки тривала ця коротенька нарада, — а тривала вона не більше п’ятнадцяти хвилин, — спритні матроси з “Мажестіка” вже встигли вивантажити й багаж подорожніх на розлогі дебаркадери пасажирської пристані. Нен-Сагорові скрині, шість чемоданів трьох серів та спільний чемоданчик Думбадзе й Коломійця вже вистроїлися в ряд під сірими тентами багажного павільйону. Валізка Альберта Сю вінчала скромно цю гору майна.

Після цього й почалася частина нещаслива. Коли Альберт Сю побіг до транспортної контори, щоб розпорядитися відправити багаж на залізничну станцію і перевезти його до Пешавара й Мардана, а все інше товариство в цей час рушило до під’їзду, щоб сісти в авто й поїхати на ночівлю до готелю, саме в цей час до сера Овена Прайса (його дебела й солідна постать зразу виказувала в ньому найстаршого в цій невеличкій експедиції) підійшов помічник начальника пристані.

Помічник начальника пристані — високий, сухорлявий і апатичний індієць — приклав руку до козирка свого форменого кепі й виобразив на своїй фізіономії зовсім недвозначну й цілком кислу міну.

— Сер, — сказав він, — мені дуже прикро, сер, але я повинен подати вам зовсім невтішне сповіщення. Я можу прийняти ваш багаж, але я не можу поручитися за його справну і вчасну приставку: наші носії страйкують уже другий день, і багаж неможливо перевантажити у вагони залізниці.

— Чорт забирай! — прогримів сер Овен Прайс. — Що ви говорите? Ці чортові інди, тільки ступила наша нога на цю землю, вже роблять нам перешкоди! Але ж ми знаходимося на території Британської імперії!

Апатичний індієць у форменому кепі негайно змінив вираз своєї фізіономії з кислого на холодний.

— Але дозвольте мені, сер, нагадати вам, що ви говорите зараз теж з індом…

— Гм! — сер Овен Прайс був би зніяковів, коли б це було припустиме для британського джентльмена серед індів. А поскільки це було неприпустиме, то він, лише на мить зам’явшись, перевів розмову на інше:

— Коли, ви гадаєте, має скінчиться цей… як його… страйк?

— Мені це невідомо, сер.

— Ви повинні найняти нам якихось інших людей, що й перевантажать наш багаж на залізницю: ви розумієте, що ми їдемо у важливій справі і ніякої затримки не повинно бути?

— Я розумію, сер, але я не можу зробити того, чого ви бажаєте.

— Чому? — сер Овен Прайс знову хотів був скипіти, але вчасно стримався. — Чому?

— Тому, сер, що страйкарі виставили свої пікети й люто калічать кожного штрейкбрехера…

— Тисяча чортів!.. Як вам це подобається? — звернувся сер Овен до своїх двох колег.

Сер Освальд Кеммері й сер Олівер Вебенс промовчали: їм це не подобалося.

— Я подзвоню до губернатора, я сам зараз поїду до нього, і він дасть мені солдатів, — заявив сер Овен Прайс. — Ми повинні без затримки виїхати завтра ж о восьмій годині ранку до Пешавара.

Сухий дравид ^[43] уже без всякого виразу схилив свою голову на знак згоди.

— Це буде дуже добре, коли губернатор дасть вам солдатів, якщо в нього є вільні. Скільки я знаю, серед солдатів нема зараз безробітних: вони всі тепер під гвинтівкою… Я, сер, не хочу вас розчаровувати, — тільки я боюся, що ви не виїдете завтра о восьмій годині на Пешавар.

— Не виїдемо? Чому?

— Залізниця зараз теж страйкує, і невідомо, коли можна сподіватися на розв’язання конфлікту. Хвиля громадської непокори, як вам повинно бути відомо, сер, захопила мало не всю Індію…

Опасиста фізіономія сера Овена Прайса тяжко закам’яніла. Тільки очі його — маленькі сірі очі породистого сакса — звелися вгору, туди, де мало бути небо і де зараз розстилався широкий сірий тент.

— Господи! — змолилася побожна душа сера Овена Прайса. — Господи, і ти не покараєш тяжко цих лиходіїв і мерзотників! О господи, ти починаєш забувати про свою кохану Британію!

Побожна душа сера Овена Прайса не дозволила йому закінчити цю молитву вголос лютою лайкою: він вилаявся на цей раз пошепки. Він посилав тяжкі прокльони на голови всіх носильників і залізничників всесвіту, він бажав лютих нещасть усім індам, він зичив гіркої долі, безталання й мору всім створінням інших рас, націй і класів.