Мертва зона - Кінг Стівен (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
Він потискав руки Моррісові Юдоллу й Генрі Джексону. Фред Гарріс поплескав його до плечу. Рональд Рейган швидким професійним рухом бувалого політика двічі труснув йому руку й сказав: «Приходьте на виборчу дільницю, ваш голос нам допоможе». Джонні лише згідливо кивнув: хай собі містер Рейган гадає, що в його особі має в Нью-Гемпширі щирого прихильника.
Він майже чверть години балакав із Сарджем Шрайвером у вестибюлі страхітливого «Ньюїнгтон-Молла». Шрайвер, щойно підстрижений, поширюючи навколо себе дух одеколону й видимої невпевненості, з’явився у супроводі одного-єдиного помічника, чиї кишені були напхані відозвами, та агента-охоронця, що нишком колупав прища. Кандидат аж засяяв з радості, що його впізнали. А за хвилину чи дві перед тим, як вони попрощалися, до Шрайвера підійшов кандидат у якийсь місцевий орган і попросив автограф. Шрайвер приязно всміхнувся до нього.
Спілкуючись із цими людьми, Джонні кожного разу щось відчував, але то були здебільшого дуже загальні й невиразні відчуття. Як видно, потиски рук стали для них усього лише ритуалом, а їхні живі натури ховалися під міцним шаром прозорого пластику. І хоча Джонні зустрівся майже з усіма кандидатами, за винятком президента Форда, тільки раз до нього прийшло раптове, як удар електричного струму, прозирання, подібне до тих, що пов’язувались у його свідомості з Ейлін Мегон і — при всій їх несхожості — з Френком Доддом.
Було чверть до сьомої ранку, коли Джонні приїхав своїм стареньким «Плімутом» до Манчестера. Перед тим він цілу ніч, з десятої вечора до шостої ранку, працював у закусочній. Він дуже стомився, але тихий зимовий світанок був надто гарний, щоб проспати його. До того ж Джонні любив Манчестер з його вузькими вуличками, пошарпаними цегляними будинками й гостроверхими корпусами текстильних фабрик, що простяглися понад річкою, мов старовинне намисто. Того ранку він не мав наміру полювати на якогось політика — просто хотів поїздити по вулицях, поки на них не висипали люди й не розвіяли холодний і німотний лютневий чар, а потім вернутися до Кіттері й лягти поспати.
Він заїхав за ріг однієї з вулиць і побачив біля воріт взуттєвої фабрики три непримітні на вигляд закриті машини, що поставали рядком у недозволеному місці. А перед самою прохідною стояв Джіммі Картер і вітався за руку з робітниками й робітницями, які стікалися на зміну. Вони йшли заспані, вгорнуті у важкі бахматі пальта, несучи в руках кошики й пакети зі сніданками, і з їхніх ротів вихоплювались білі хмарки пари. Картер озивався до кожного якимсь словом. Його усмішка, тоді ще не розмножена засобами інформації, була осяйна і невтомна. Ніс почервонів від морозу.
Джонні проїхав півкварталу, залишив машину на стоянці й, рипаючи підошвами по втоптаному снігу, підійшов до воріт фабрики. Приставлений до Картера агент-охоронець таємної служби зміряв його чіпким поглядом і випустив з поля зору — чи так принаймні здавалося.
— Я проголосую за кожного, хто захоче знизити податки, — казав якийсь чоловік у старій лижній куртці з розсипом підпалин на рукаві, як видно оббризканому кислотою. — Від тих клятих податків просто життя немає, повірте мені на слові.
— Ми про це подумаємо, — промовив Картер. — Коли я ввійду в Білий дім, ми одним з перших розглянемо питання про податки.
Спокійна самовпевненість, що звучала в його голосі, вразила й трохи збентежила Джонні. Раптом очі Картера, ясні й навдивовижу голубі, спинилися на ньому.
— Вітаю вас, — мовив Картер.
— День добрий, містере Картер, — відповів Джонні. — Я не працюю на фабриці. Просто проїжджав тут і побачив вас.
— Ну, я радий, що ви зупинились. Я балотуюся на президента.
— Я знаю.
Картер подав йому руку. Джонні потис її.
— Сподіваюся, ви… — почав був Картер і нараз замовк.
Щось наче спалахнуло, і він відчув потужний струм, мовби встромив палець в електричну розетку. Очі його звузилися. Якусь мить, що здалась обом дуже довгою, він і Джонні пильно дивилися один на одного.
Охоронцеві це не сподобалось. Він швидко ступив до Картера, вже розстібаючи пальто. А десь далеко за ними, ген за тисячі миль, розлігся довгий фабричний гудок, сповіщаючи про початок семигодинної зміни.
Джонні пустив Картерову руку, але вони й далі дивились один на одного.
— Що це в біса було? — дуже тихо спитав Картер.
— Ви, здається, кудись їхали? — раптом озвавсь агент таємної служби й поклав руку Джонні на плече. То була дуже важка рука. — Я не помиляюся?
— Все гаразд, — спинив його Картер.
— Ви будете президентом, — сказав Джонні.
Рука охоронця й досі лежала на його плечі, хоч уже й не така важка, і тепер до Джонні щось ішло й від нього. Тому здоровилу з таємної служби
(очі)
не подобались його очі. Йому здалося, що вони і
(очі вбивці, очі маніяка)
холодні й дивні, тож хай цей тип тільки сягне рукою до кишені пальта, навіть ледь ворухне нею, — і він покладе його на місці. А за цією думкою агента, яка ввібрала в себе миттєву оцінку ситуації, попливли молитовним рефреном прості й моторошні слова:
(лорел меріленд лорел меріленд лорел меріленд лорел)
— Так, — сказав Картер.
— Це куди певніше, ніж будь-хто думає… ніж ви самі думаєте… але ви переможете. Він сам себе доконає. Польща. Польща його доконає.
Картер мовчки дивився на нього й ледь помітно всміхався.
— Ви маєте дочку. Вона піде до школи у Вашингтоні. До школи на… — Але то вже було у мертвій зоні. — Здається… та школа носить ім’я якогось звільненого раба…
— Ану, хлопче, йдіть собі звідси, — озвався агент-охоронець.
Картер поглянув на нього, і агент замовк.
— Радий був з вами познайомитись, — сказав Картер. — Ви мене трохи спантеличили, та все одно приємно.
І раптом Джонні прийшов до тями. Все те минуло. Він відчув, що в нього змерзли вуха й що треба зайти до вбиральні.
— На все вам добре, — знічено мовив він.
— Дякую. І вам.
Відчуваючи на собі погляд агента-охоронця, Джонні повернувся до своєї машини, сів за кермо і, все ще трохи стуманілий, поїхав геть.
Невдовзі по тому Картер згорнув свою кампанію в Нью-Гемпширі й подався далі своїм маршрутом до Флориди.
Тим часом Уолтер Кронкайт покінчив з політичними новинами й перейшов до громадянської війни в Лівані. Джонні встав і налив собі ще пепсі. Піднісши склянку, він кивнув до телевізора. За твоє здоров’я, Уолте. За смерті, руйнування й лихі долі. Де б ми без них були?
У двері легенько постукали.
— Заходь! — гукнув Джонні, гадаючи, що то Чак: мабуть, хоче запросити його проїхатись до Соммерсворта абощо.
Але то був не Чак. То був Чаків батько.
— Привіт, Джонні, — мовив він. На ньому були вицвілі джинси й стара спортивна сорочка навипуск. — Можна зайти?
— Ну звісно. Я думав, ви повернетесь пізніше.
— Шеллі подзвонила мені по телефону. — Шеллі була його дружина. Четсворт увійшов і причинив за собою двері. — До неї прибіг Чак. Заплакав від радості, як мала дитина. Сказав, що ви таки зрушили його з місця, Джонні. І що тепер у нього все має бути гаразд.
Джонні поставив склянку.
— Попереду ще роботи й роботи, — сказав він.
— Чак приїхав зустріти мене в аеропорт. Уже й не пригадаю, коли я востаннє бачив його таким радісним… Років у десять? Чи в одинадцять? Тоді я подарував йому малокаліберний пістолет, про який він мріяв п’ять років… Він там-таки прочитав мені вголос якусь замітку з газети. І зрушення… просто-таки неймовірне. Я прийшов подякувати вам.
— Дякувати треба Чакові, — сказав Джонні. — Він сприйнятливий хлопчина. Велику роль у тому, що з ним тепер відбувається, відіграє самоствердження. Він переконав себе, що це йому до сили, і тепер розвиває успіх.
Четсворт сів.
— Він каже, що ви навчаєте його переключати думку.
Джонні всміхнувся:
— Атож, схоже на те.
— Він зможе витримати тести?
— Не знаю. Буде страшенно прикро, якщо він поставить усе на карту й програє. Ті тести — досить важка стресова ситуація. Якщо його раптом заклинить, то буде неабиякий удар по психіці, і все може піти нанівець. А ви не думали про якісь добрі підготовчі курси? Як, приміром, у Пітсфілді.